КУЛЬТУРИ НЕ ВКЛАДАЮТЬСЯ ОДНА В ОДНУ, ЯК МОТРIЙКИ

ще одна особливiсть Киïв народжується як християнський центр;
у просторi бiсiвськоï сили, у ïï самому небезпечному
жiночому варiантi вiдьмацтвi. Киïв видiлявся навiть шабашами вiдьом
на знаменитiй Лисiй горi. I треба було протиставити цiй бiсiвськiй силi
християнську мiць, християнську оборону, особливу духовнiсть.
Нагорi Софiï ви бачите рипiди, або сонця… Рiк тому,
перебуваючи у Парижi, я побачив рiзницю мiж католицьким i православним
храмом. Паризькi храми будуються як Град Божий, як цiле мiсто; вони
мають, наприклад, обороннi вежi, часто архiтектурно не зв'язанi з
цiєю спорудою; там величезна кiлькiсть сонячного свiтла, вiтражi.
Тут, у Софiï, стiни глухi. А рипiди або сонця випромiнюють духовне
свiтло, добуте у темрявi печер праведниками й екстраговане наверх.
Духовне свiтло, добуте з темряви.
У Софiï ми бачимо зразок культури початку XI столiття. Офiцiйна
дата ïï заснування 1037 рiк. Але це, швидше за все, дата
освячення храму. Тут є фрески 1018 року, тобто самого початку XI
столiття. Всупереч тому, чому нас учили в пiдручниках, культури не
вкладаються одна в iншу, як мотрiйки. Культури монадологiчнi, замкнутi.
I проникнути в них дуже важко, необхiдне найскладнiше моделювання. Кожна
культура має своï цiнностi, свою психологiю, i зрозумiти
ïï суть (я про це кажу, щоб ми правильно розумiли те, що там
побачимо) неможливо, спираючись на те, що ми знаємо зараз.
Скажiмо, у нас головна цiннiсть сучасноï культури життя. Але ще для
європейськоï культури XVII столiття було двi цiнностi життя i
смерть. Я маю на увазi не тiльки стоïкiв, що влаштовували бенкети,
читали вiршi i… рiзали вени. Скажiмо, Олександр Довженко це дуже
здорово показав у фiльмi Земля: старих, з бородами, я ïх ще
пам'ятаю в украïнських селах. Для них смерть як iз яблунi
падає яблуко. Очiкувана смерть. На горищi у них уже труну було
заготовано! Смерть мала свою цiннiсть це зовсiм iнша культура, де
цiннiсть не тiльки життя, але й смертi. Нам це важко зрозумiти.
Наприклад, Iван Грозний хотiв зробити страту страшною. Рiч у тiм, що для
давньоруськоï людини страта не була страшною; страта була те саме,
що театральна дiя, де засуджений прощався з народом, промовляв молитву
Богу, i був абсолютно переконаний, що за кiлька секунд вiн буде в раю,
тому що вiн мученик. Як же зробити страту страшною? Iван Грозний бiля
лобного мiсця будує собор Василiя Блаженного, щоб засуджений
шкодував, з якою красою свiту вiн розстається. Це не допомагало
ката не боялися; боялися пекла (це iнша тема). I цар придумав (щоб ви
зрозумiли, наскiльки вiдрiзняються культури) з його погляду найстрашнiшу
страту: раптова смерть з-за рогу, щоб засуджений не встиг вiдчути
смерть, не встиг пiднести молитву Богу, i отже, буде в пеклi. Ви
вiдчуваєте, яка рiзниця? Що це таке, ми знаємо за вiдносно
недавнiми подiями в Iранi. Шахська гвардiя, озброєна сучасною
зброєю, з юрбою нiчого не могла зробити, бо за мусульманськими
звичаями якщо ти загинув за вiру, твоя душа йде негайно в рай i 40000
гурiй (!) тебе одразу обслуговують.