Рятунок

Категории

1.   1 Михайло Орест (Зеров Михайло)

Оригинал

Це сталося тодi, коли над мiстом,
краïни свiтичем, нависла тяжко
погроза згуби чорноï. Не треба
про безголов'я ширше говорити:
заглиблюючись мислями в нещастя,
ми ïх тим самим кличемо до себе.
Звичайний, як здавалось, рух сповняв
майдани й вулиць але серця
у жителiв стискались прочуттям
потворних бiд, що зяяли, немов
велика нiч без зiр i без свiтання, —
i, задихаючися пiд вагою
думок про неминучий день заглади,
померлим заздрив не один живий.
Погода, коли фатум невблаганний
гримiв у браму мiста, теж була
гнiтюча i бездушна: тупо скнiла
вiдлига, танув снiг брудний, вода
холодна укривала брук — i вогкiсть
пронизлива повiтря пойняла.
Дня одного майданом велелюдним,
не знати вiдкiля узявшись, тихо
проходив чоловiк. Вiн був старий,
пальто його було потерте; в комiр
вiд холоду ховав обличчя вiн —
на перший погляд: повсякденна постать
життям розбита, злидням нечужа.
Але нелюдська i недобра сила
вiд нього вiяла: мов остовпiлi,
спинялись раптом перехожi; з вулиць
сусiднiх iншi на майдан збiгались,
не знаючи, чому i задля чого
вони те роблять. Незбагненний жах
мертвив ïх душi. Але чудно й дивно:
скоряючись потузi демонiчнiй,
на боязкiм вiддаленнi юрба
за ворожбитом рушила.
Старий,
не оглядаючись, iшов вперед,
i знали городяни: ïх поглине,
рознявшись на путi останнiй ïх,
безодня клекотюча мук пекельних.
З-за рогу вийшла дiвчина. Вона
нестримною, летючою ходою
наблизилась до чаклуна, спинилась
i голосом, в якому променiла
надлюдська смiлiсть, невимовна певнiсть
i влада височин, йому рекла:
— Чому прийшов сюди? Хiба забув?
Поглянь i йди.—
З останнiми словами
вона рiшучим жестом розгорнула
сувiй паперу, що в ïï руцi,
як голуб лагiдний, бiлiв... Чоло
старий пiдвiв раптово, поточився
i в дiвчину вiдважну втупив очi;
холоднi, вигаслi, старечi, майже
без виразу вони були, а втiм,
долонями закрились люди швидко;
ïх погляд мозок наче розривав.
Здригнувся чорнокнижник; жовту п'ясть
пiднiс корчiйним порухом,
але рука упала. Все кругом завмерло.
Нерушна i безмовна ждала дiва.
Ще мить — i закрутився дикий вихор
навколо гостя темного, а постать
його рiдiти бистро почала
в свистючiм вирi вiтровiм — i враз
розтала. Вихор зник. Глибока тиша.
Тодi полегкiсть нiжна, благодатна
в серця промкнулась натовпу — i вдячнi
були звернулись очi, де стояла
та невiдома дiвчина. Даремно:
ïï не стало теж.
Великий подив
присутнiм був: не пам'ятав нiхто
як слiд ïï обличчя i одежi —
i всi шукання не розкрили людям,
хто добра рятiвниця ïх була.