Сонети
Володимир Самiйленко ()
1889р.
I
Я не Петрарка — ти ж нова Лаура,
Ти, може, краща, нiж вона була,
Ти грацiï сама ще додала
До чарiв, що дала тобi натура.
Куди б ти тiльки в хату не ввiйшла,
Зникає всiм iз чола тiнь похмура,
Яснiшає душа, смутна й понура,
Йде геть журба, що душу облягла.
Так сонце пiсля хмарноï години,
Коли на землю кине промiнь свiй, -
Радiють люди й звiрi, а рослини
З'являються в барвистостi новiй.
Моє ти сонце! Як i в сi хвилини,
Свiти повiк менi в путi моïй.
II
Коли б твоєï вроди не хвалила
Моя невдатна Муза, то з того
Для образу чудовного твого
Моя недбалiсть слави б не зменшила.
Нехай би навiть людськiсть онiмiла
I слова не могла сказать свого,
Твого iм'я доволi одного,
Щоб зараз же тебе пiзнав люд! Мила
I гарна ти, що й кращоï нема,
I мiж людьми ласкавiша всiма.
Нехай же буду я твоïм поетом:
Я з Музою — зберем ми сили всi,
I впевним люд ми лагiдним сонетом,
Що вмiєм вiддавати честь красi!
