ДIМ НА ГОРI
Категории
Оригинал
ШВЕЦЬI в хатi холодно, й на душi холодно. Вiн подумав:
Кiнчилися шпильки, а березовi чурбанцi вийшли. А ще вiн подумав: надворi йде дощик, маленький, кульгавенький та холодний. Через це i в душi йому холодно; зирнув — на лавi повсiдалися всi дев'ятеро його душ, мiж них i Марiйка — п'ятилiтка, яку найдужче вiн любив, а в кутку на стiнi подрiмує собi святий Микола. Швець дивиться на них усiх крiзь напiвприплющенi повiки, вiн вимiрює подумки шлях до лiсу, бо до лiсу таки треба йти. Зрубає березу, хай i потайки, мабуть, у такий дощ саме йти, — будуть йому чурбанцi, та й хату обiгрiє трохи, щоб цi його дев'ятеро душ не мерзли й не подрiмував так сторожко Микола. Швець одягає свитину, вона чавить йому утлi плечi, йому аж дихати важко.
Чи це парко в хатi?— думає вiн, забувши, що дiти цокотять на лавi зубами, — виходить, затикаючи за пасок сокиру.
На нього вiється сiренький дощик, засипає очi, загортає в сиву свитку дня, яка поверх його свитки як зайвий тягар. Але попереду бовванiє лiс, там далi дорога, мокра i вся в калюжах. Лiсник, певне, спить, думає швець, бо й менi цiлий ранок хотiлося спати. Ну, звiсно, коли б не потреба i не крик — кричало дев'ятеро душ, голоднi пташенята, що розкривають роти, — не виткнувся б з хати. Правда, понатикали вже в тi дзьоби сякоï-такоï ïжi, — кричали вони, як ворони зимового дня, коли тим воронам холодно й самотньо. Тож не змiг улежати, гой, не змiг; йому сказав тодi Микола:
Пiди врубай березу!
Я думав про це й сам, — спогадав швець, — ось i йду рубати цю березу.
Але чого в нього така м'яка й квола душа? Так важко рухаються в головi думки. Вiн зважив: не треба над цим застановлятися; онде лiс, треба вийняти сокиру — бiлi вiти падають прямо з неба; здається, це вони струшують дощ; бiлi тiнi, тужливий спогад про далеке марево; воно — таки пляма, холоднувато-бiла, як i цi вiти.
Тодi вiн вийняв сокиру i вдарив. I на нього градом посипалися краплi, наче заплакало над ним небо i сама береза. Однак вiн не зважав, бив i рубав, хоч вiдчулося: дивиться хтось.
Ну, хай, бо все одно почав, — думав швець, вмиваючись чи тими березовими слiзьми, чи власним потом.
Але навколо було порожньо. Це вiн побачив, коли береза впала. Шамотiв дощик, струшувалося драглисте змерзле небо, а вгорi спокiйно кричала ворона. Пiдважив ту березу й закинув на спину стовбур. Гiлки зашарудiли над ним, наче засичала гадюка, але вiн не обернувся.
Отодi й вийшов з лiсу злий дух. Зрештою, швець не розiбрав до ладу, чи був то злий дух, чи лiсник, але той усiвся йому на березу, i швець упрiв, волочачи його через поле. Сипався дощик, але, здається, вони обидва не зважали — швець тягнув, а лiсник ïхав на березi.
— Ну от, ти зрубав ïï, — сказав лiсник, — то як будемо розщитуватися?
— Береза сухостiйна, — сказав швець, — i не вчинив я злочину.
— Ти ïï все-таки даремно зрубав, — вiдповiв лiсник. Тодi швець уже зовсiм розсердився.
— Гей, пане, — сердито скрикнув вiн, — менi й так важко нести, а пан сiв верхи, щоб я його тягнув?
Лiсник засмiявся.
— Хочеш, щоб я засадив тебе?
Швець тягнув дерево, аж пiт вибивався йому на лобi й пiд пахвами, вiн майже не зрозумiв, що сказав йому лiсничий — отой, бачте, пан, що розсiвся на березi.
— Куди це засадите? — повернувсь у пiсниковий бiк.
— А в буцегарню, — спокiйно сказав лiсник. — Хiба не знаєш за що, хе-хе?
— А моï дев'ятеро душ? — не стерпiв, щоб не розсердитися швець. — Ви ïх менi годуватимете?
— Менi яке дiло? — позiхнув лiсник. — Моє дiло засадити тебе, а ти вже сам думай про своï душi.
Швець волочив дерево, а той пан наче й не думав злазити.
— Ви чогось хочете вiд мене, — сказав по мовчанцi швець. — Чого?
— Хе-хе, — не дуже голосно засмiявся лiсник. — Ти здогадливий. Хочу, щоб бомагу пiдписав.
Швець спинився. Дощик сипав на них, i чи вiд нього, чи вiд поту вiн зовсiм змокрiв. Навiть у ногах було мокро.
— На себе? — спитав, повертаючись упiвбока до лiсника.
— Хе, — лiсник уже пихкав люлькою, — чому на себе? I на тi дев'ятеро душ, хе, для мене то лагоминка.
Швець удруге завдав собi на спину дерево, лiсник навiть пособив, а тодi знову скочив на березу.
— Гей, пане, злазьте, нема в мене сили тягти! — згукнув швець, але потяг.
— А я вiд тебе вiдповiдi чекаю!Швець довго мовчав, довго тяг березу, вже мiстечко з'явилося, вже й люди виднiлися, а береза стала важка, як каменюка. Тодi швець зупинився. Пiт цебенiв йому поза вуха й на очi, але вiн все-таки дивився на того лiсника: сiре одутле обличчя, сiрi одутлi очi, сiра роздута одежа, а замiсть чобiт...
Вiн здригнувся й вiдвiв очi — цього вiн сподiвався й не сподiвався.
Таки злий дух, — подумав сумовито, але спокiйно.
Лiсник засовав ратицями, його била нетерплячка.
— Дуже ти гарячий, — буркнув швець, роздивляючись його пильнiше. — Але хай буде по-твоєму!
— Я тобi ще й грошей дам, — сказав лiсник, — i ти цiлий рiк не бiдуватимеш.
Швець позирнув на лiсника, i в його очах спалахнув легенький лукавий вогник.
— Кажеш, грошi даси?
— А дам!
— Ну, коли грошi, то це ще куди не йшло! Лiсник виставив великi бiлi зуби, а швець йому пiдморгнув. Лiсник пiдморгнув шевцевi й простяг папiр. Папiр був бiлий i чистий, як i лiсниковi зуби. Швець зiтхнув, покрутив шиєю, наче звiльняючись од липкого комiра, й узяв незграбними пальцями той папiр у руки.
Лiсник забрав папiр, склав його учетверо i засунув до кишенi. I зовсiм не було у нього ратиць — звичайнi собi чоботи. По-звичайному вiн i попрощався.
— Я за рiк прийду до тебе, щоб не вiдпирався. Швець засмiявся. Лiсничий показав зуби й собi, i вони пiдморгнули один одному. В кишенi у шевця лежали грошi, а береза була його також.
— То до побачення! — сказав весело, i той лiсник вiдразу ж перестав бути йому цiкавий.
Хай його грiм б'є! — думав швець, — Менi ще треба доволочити цю березу!
Вiн раптом згадав Миколу — той мав задумане й сумне обличчя. У веселiй хатi, вирiшив вiн, i тобi веселiше буде! Бо що то за веселощi в порожнiй i холоднiй хатi?
Вiдтак перестав i дощ. I шевцевi зовсiм злагiднiло на серцi. Та й пiт не так уже цебенiв — той лобуряка був важчий за саму березу.
Онде й мiстечко, а бiля хати — жiнка. Коло неï всi восьмеро дiток — як горох при дорозi: меншi, меншi й меншi — геть-но тобi як горох! Вiн озирнувся. Лiсника вже й слiд прохолов, тяглася тiльки, як сухий вiник, береза.
Жiнка вже йшла йому допомогти, за нею посипалися, наче горох, усi дiти, а серед них — Марiйка. Така ладна та дитина: обличчя бiле, тепле, м'яке, волосся темне, м'яке, а очi — начебто джерельця. Вона щось гукає чи, може, гукають вони всi разом? Ого, помiч яка!
— Яка помiч! — каже вiн жiнцi. — А я втiху маю душевну.
Жiнка дивиться на нього заширокими очима: вона не розумiє.
— Га?
— Кажу, втiху маю душевну!
— Що ти зробив?
— Що я зробив? Пiдписався лiснику, а той менi ще й грошей дав...
Жiнка дивиться на нього, а вiн на неï. I дiти за нею — як вiяло.
— Щось не втямлю я нiчого, — сказала жiнка, а вiн задивився на свою Марiйку: чиста й бiла. I м'яка.
— Ге, що тут говорити? — сказав вiн. — Пустi балачки! Записався, а вiн менi — грошей. Тепер я його!
— Це добре, — всмiхнулася нарештi жiнка, — ми пiдемо вiдробимо. Всi пiдемо.
Зчумiло стояв серед дороги зi своєю березою. Навпроти нього — жiнка, за якою, як курчата на вигонi, — малi.
— Ге, нi, — сказав морщащись. — Не будемо ми робити, нiчого не будемо!
Сказав це i вiдчув жаль. Ще маленький, але беручкий...
Тягли березу вже всi разом, попереду вiн з жiнкою, а ззаду хапалися за гiлляччя його дiти. I чудне було враження, таке чудне, як дерево: вони — стовбур, а дiти — гiллячки. Бо вони й були деревом, росли з одного кореня, а це гiлляччя вже ген високо — такi бiлi й чистi, — i тягнуться в небо, а воно високе й синє.
Це моє дерево, — думав гордо швець, тягнучи березу. — Добре мати таке собi дерево. А коли бряжчать у кишенi грошi! I-i-i! Бог ти мiй! Яка це втiха мати оце дерево i щоб бряжчали грошi!
Коли зайшли в хату, побачили Миколу. Був сумний i думний — швець розгубився трохи. Перехрестився, а за ним жiнка й дiти. Але Микола був сумний, навiть не дивився. Тодi швець нахилився до Марiйки (така вона чиста й м'яка) i прошепотiв ïй, щоб перебалакала з Миколою. Вони знову перехрестилися й вийшли.
Швець узяв сокиру й почав обтiсувати гiлля. Дiти бiгали з пруттям по двору, шмагаючи одне одного по литках i весело регочучи, — йому ж ставало смутно. Знав i чого: чекав Марiï. Повинна була вийти i щось сказати. Отож цюпав собi сокирою, а жаль його ставав великий, бiлий — як зима чи крижана рiчка. Йому стало жаль i дерева, хай воно сухе, — гiлляччя його вже не стримiтиме у небо i вже не поцiлує його вiтер. Але думав про те мало, — була то, може, пiвдумка, — аж тiк туди, за дверi, де лишилася Марiйка: нiколи, скiльки бачив, не був Микола такий сумний.
Нарештi рипнули дверi, на порозi стала Марiйка. Обличчя в неï блiде, а очi такi чистi, що витиснулася йому сльоза. Помiтив: жiнка теж перестала поратися, та й усi дiти примовкли i втишилися. Пiдiйшли до ганку, пiдiйшов i вiн, — Марiйка ледве губами рухнула:
— Вiн сказав, що як тато робитимуть чоботи, а той прийде, то аби не вставав зi стiльця. Поки не скаже...
Його Марiйка вже шестилiтка, а вiн сидить i шиє чоботи. Вечiр довгий i темний, бо сьогоднi натислося йому в душу якогось сiрого попелу, i той попiл розсiявся i засмiтив його. Чоботи шилися пиняво, думки кружляли десь далеко, часом позирав на вiкно, а воно — чорне й неживе. Чогось боявся, наче заповз у серце тонкий, вузький хробачок i пив його, висмоктував.
Ге, нi, — подумав швець, — це я, напевне, хорий. Але вiн не був хворий, знав то сам — лукавив, бо оте чорне вiкно, отой довгий вечiр, оцi дiти, що так незвично тихо повсiдалися на лавi, оцей смутний Микола!...
— Ге, чого це ви всi попримовкали?
Але йому нiхто не вiдповiв, начебто нiкого й не було в хатi.
— Це тому, — почув вiн знайомий голос, — що я прийшов.
— Ага! — схаменувся швець. — Таки прийшов.
— Збирайся, — сказав той, — бо нам уже пора йти. Швець сидiв на своєму стiльцi з плетених пасiв i мовчав. Тiльки надточував ножа, щоб зрiзати шкiру.
— Ну, то що?
— А нiчого, — вiдповiв нарештi швець. — Менi треба кiнчити цi чоботи. З них я й живу, а ти глянь, скiльки ïх у мене, тра й на дорогу.
— Хе-хе, — сказав той, — не треба тобi на дорогу. Я таку карету пiдкочу, що хе-хе!
Але швець не дивився на нього, навiть не хотiв бачити, чи той у лiсничiй одежi, а чи у своïй.
По тому обiзвався Микола, сидiв доти мовчки в кутку:
— Коли вiн устане, хай посадить на своє мiсце й закляне його.
Швець повернувсь у бiк Миколи, той дивився на нього спiвчутливо. Вiдтак побачив Марiйку, котра йшла переказати йому Миколинi слова, дiвча всмiхалося сумовитою, блiдою усмiшкою. Посеред хати стояв лiсник (таки вiн), на лавi — жiнка, а коло неï, як дрiб, дiти. Швець схилився до чобiт, якi шив, i довго коло них возився. Риштував, чистив, шив — в нього за спиною стояла Марiйка, вона вже сказала те, що почув i вiн, i не хотiла вiдходити. Лавка була зайнята, шевський стiлець — пiд ним, тож лiсник переминався з ноги на ногу.
— Ге, втомилися, бачу, — сказав швець, скоса зирячи на непроханого гостя.
— Таки втомився, — сказав лiсник, — отак за вами по-побiгати, думаєш, малий клопiт? Чи менi легко хлiб заробляти?
— А чого вам його заробляти? — спитав швець, але лiсник засопiв: розсердився.
Швець вбивав шпильки в пiдошву i скоса зирив на лiсника.
— Ото скiнчу, то спочинете на моєму. Вже скоро! Вiн стукав i стукав, а той стукiт бив у голову й вiдбивався вiд чорних мертвих вiкон.
Як це тяжко виходити, — думав швець, — у ту чорну глупоту, в ту чорну нiч. Але хай!
Прибивав пiдошву, а тодi пiдчищав терпугом, i терпуг ходив йому по серцi, бо не знав, чим усе це скiнчиться.
— Буду збиратися, — сказав швець, устаючи i струшуючи з фартуха обрiзки шкiри, — можеш спочити.
Вiн побачив, як злий дух хлюпнувся на його стiлець i знеможено видихнув повiтря. Тодi швець одяг бiлу сорочку й новi штани.
— Уставайте, — сказав вiн, — будемо йти. Вiн побачив наморене, в цю мить начебто схудле обличчя лiсника, — той сидiв i важко дихав.
— Уставайте, кажу, я готов!
— Та радий устати, — ледве переводячи дух, сказав лiсник, — коли ж мене прибито. Це твоï витiвки?
— Нiякi це не витiвки, — буркнув швець. — Уставай, бо не пiду.
— Що ти до мене маєш? — скрикнув, вибалушивши очi, лiсник.
— Що менi до тебе мати? — мирно вiдповiв швець. — Чи я кликав тебе до себе? I чи приставав?
— Така служба в мене, — сказав злий дух. — Ти чоботи шиєш, а я роблю це.
В лiсника вже й пiт на лобi вибився.
— Тяжко менi, — простогнав вiн. — I сидiти тяжко, i встати несила!
— Яв тебе не просив тих грошей, — сказав швець. — Ти сам менi ïх усунув.
Лiсник уже хапав спазматичне повiтря. Розтулив рота й був як риба на березi. Швець стояв серед хати в бiлiй сорочцi й нових штанях, i його обличчя споважнiло.
— А яка вже пора? — спитав тривожно лiсник.
— Та пiвнi скоро заспiвають, — вiдповiла з лави шевчиха. Тодi лiсник затурбувався.
— Пусти мене, — попросив у шевця.
— Я до тебе не чiплявся, — вiв своєï швець. — Сам зачепив.
— Але менi вже пора! — закричав лiсник. — Я вже не можу тут сидiти!
— А я за йогомостю послав, — мовив незворушно швець. — От вiн прийде й розпитається в тебе. Славно розпитається!
Стояла нiч. Всi раптом помiтили, що стояла нiч. На столi у шевця горiла свiчка, бiля Миколи — каганець, лiсник теж тримав у руцi свiчку, що бозна-де й узялася; вiд того ожили в мешканнi довгi й пласкi тiнi, що заворушилися по кутках. У вiкна хлюпав чорний морок, на лавi сидiли жiнка й дiти, у них були широкi вiд зачудування очi, а може, то страх напав на них? Бiля шевця, одягненого в бiлу сорочку (як дивно свiтилася вона зараз!), стояла Марiйка, схопилася за шкарубку батькову руку й визирала з-поза тоï руки. На стiльцi мучився злий дух, його обличчя потемнiло, а на губи вибивалася пiна. Дивився на них каламутним поглядом, i губи його ворушилися — щось прохав. Але вони були нiмi й холоднi, бо нiма й холодна була хата, тiльки тiнi шастали, як живi.
— Ану, сину, — сказав швець своєму пiдстаршому, — подзвони йому трохи.
Син скочив у сiни, хоч трохи й боявся, принаймнi помнувся перед порогом, а тодi задзеленчав iз сiней дзвоником.
— Пусти мене! — простогнав лiсник.
— Чуєш? — швець прислухався — син знову задзеленчав. — Дзвенить!
— Я з тобою хочу перебалакати, — сказав лiсник.
— То й кажи, — байдуже мовив швець — йому стало зовсiм смутно в цьому пiвмороку.
— В тебе, бачу, закляте мiсце є?
— Є, — сказав швець. — То клопiт мiй за цих пуцьвiрiнкiв.
— Давай розiйдемося по-мирному.
— Давай!
— Верни менi тi грошi, i я знати тебе не хочу. Швець мовчав.
— Грошi менi поверни!
— А де я ïх в бiса вiзьму! — закричав раптом швець. — Чи не бачиш, скiльки в мене того дробу?
Лiсник дихав зовсiм важко. Схопився рукою за встромлене у верстат шило i зламав його. Тодi знову задзеленчало в сiнях, i вони завмерли прислухавшись.
— Заплатиш менi за шило, — сказав швець. — Я бiдний чоловiк.
— А я багатий?
— А ти багатий.
— Я не можу тобi дурно платити.
— То й сиди!
— Ну гаразд, — нарештi здався лiсник. — Пiдпиши ще одну бомагу. Дам тобi грошей на цiлий рiк.
— Досить з тебе однiєï, — сказав швець. — Чи ти ïï затеряв?
— Не затеряв, — сказав лiсник, викладаючи з кишенi грошi. — Таке губити не годиться...
I раптом махнули по хатi тiнi, закричав пiвень, голосно й весело, заблимали свiчки, спалахнули й освiтили хату великим, мертвим свiтлом, розбилася шибка, задзенькотiло скло, дуже голосно задзеньчав у сiнях дзвоник, метнувся по хатi вiтер, звiяв шевцевi волосся й одежу, замиготiв каганець бiля Миколи, а свiчки погасли — мрiли тiльки в теменi розпеченi гнотики. Майнув чорний хвiст, начебто вилiтав птах, дзвонив i дзвонив у сiнях дзвоник, плакали дiти на лавi, котилися сльози й у жiнки; Марiйка затулила руками обличчя, а Микола незмигно й темно дивився, i годi було взнати, чи осуджує вiн, чи втiшає. Швець стояв у темрявi, неприродно виструнчившись, його очi дивилися твердо, але й тужно, а вуста тремтiли.
— Ви всi це бачили, — сказав вiн. — Микола тому свiдком. Ви всi те бачили. Я думав про вас! Менi несила бачити вас у голодi й холодi.
Здається, була тодi осiнь.
Осiнь, — сказала Марiйка. — Стережiться, тату!
— А я що? — мовив швець. — Та й часу менi нема. Онде чоботи шию.
Вiн справдi шив чоботи. Сидiв цiлий день нагинцi й шив. I чи осiнь так дiлала, чи, може, нежить схопив, болiла йому голова.
Мабуть, прийде!— сказав вiн жiнцi, i вона подивилася на нього вiддано й прохально. В цей мент i зазирнув той до вiкна. Розтулив створки i сперся руками на пiдвiконня. Дивився й мовчав. Швець схилився ще нижче до чобiт.
— То збирайся, шевче, — сказав той, позiхнувши. — Я вже досить начекався.
Швець вiдчув свою знесилу проти нього.
— Не буду я збиратися, — сказав вiн. — Не буду! Старий я, не годен уже.
— А грошi, — розсердився той, — годен був брати? Марiйка стояла бiля батька й тремтiла, мов листок.
— Ну, не тремти, ластiвочко! Сходи-но краще за панотцем.
— Я не хочу вас покидати, — сказала Марiйка. — Чогось страшно менi стало.
— Дай менi боятися за себе! — спалахнув швець. — Iди, куди посилають!
— Куди це ти ïï посилаєш? — спитав той, у вiкнi.
— Тютюну купити на дорогу.
— Я тобi дам.
— Не хочу чортiвського, хочу людського.
— Як знаєш!
— То в хату зайдiть.
— Хе-хе, — засмiявся той, у вiкнi. — Вже заходив. Там закляте мiсце є.
— Ну то й стiй пiд вiкном, — сказав швець. — Менi он зiбратися треба. Та й тютюнцю дочекаюся.
— Стою, — буркнув той i запалив люльку.
Жiнка сидiла на лавi й плакала. Дiти тулилися до неï.
— А може, вiдробимо тi грошi та й вiддамо?
— А цитьте! — закричав на них швець. — Чи я тут голова?
— Та ти, але, може, краще вiддати?
— Менi голова пухне за вас! — сказав швець, одягаючи бiлу сорочку.
— Не вдягай ти бiлоï сорочки, — сказав той, у вiкнi.
— А то чому?
— Заклята вона в тебе.
— У нас звичай такий, — сказав швець. — На смерть бiлу сорочку вдягають.
— Грець з вами i з вашими дурними звичаями! — буркнув той, у вiкнi. — Вдягай, що хочеш!
— Чи не йде Марiйка? — спитав швець у жiнки.
Попереду бiгла Марiйка, а за нею — панотець. Вiяв вiтер, розкидав одежу, кропило вiдкидалося назад, так швидко вони йшли. Тодi всмiхнувся швець: побачив — женеться за Марiйкою й панотцем жовте листя, летить разом iз вiтром, i вони наче на крилах несуться. Тодi звiв швець до Миколи своï очi.
Вибач!— сказав. Микола не вiдповiв, тiльки дивився незмигно.
Я не знаю, — сказав швець, — де трафить мене смертне наïття, але я тримаюся! Хочу оберегтися.
Та лiсник уже тiкав. Уздрiв нахiд на себе — зiрвався ще бiльший вiтер. Махнув кулаком, люто спалахнули його очi, а губи виплюнули прокляття:
Дочекаєшся ти в мене!Майнув вiд вiкна i звалив по дорозi стару, перетрухлу грушню.
Прийшов захеканий панотець, Марiйка прискочила до батька i схопилася за його руку. Швець стояв спокiйний i сумний. Очi палали тихим, хоч i хворим, вогнем. Губи пошерхли, але твердо пiдтислися.
— Накликаєш на себе кару божу? — сердито сказав панотець. — Дивися, шевче!
— Прийде час, — сухо сказав швець, — i я стану перед богом. А зараз у мене клопiт є: вони, — вiн кивнув до лави, де горнулися до матерi, як дрiб, переляканi не на жарт дiти.
Ось Марiйка й семилiтка. Але чогось вона не рада з того. Швець також думний, здається, чекають чогось обидва. Та й чи тiльки вони: онде й шевчиха тривожно поглядає, та й iншi дiти якiсь принишклi. Швець дивиться на Миколу, але той не приймає його погляду, начебто не стосується це його. Немовби вiдмахується: сам заварив, сам i ïж!
Коли так, то й так, — думає собi швець i мов прикликав. У вiкнi знову виросло обличчя того, кого вони чекали. Тепер лiсник веселiший, а може, й упевненiший. Та й погода надворi райська — все пахтить i розвивається. Шевцевi ж тепер не до погоди, йому б подолати той жаль, що посiв його.
Не хочу йти!— сказав вiн Миколi. Той мовчав, тiльки Марiйка почула.
— Ми разом пiдемо, — сказала вона. — Коли вже так насiдає, маємо йти!
— Хiба ж тiльки ти? — похитав головою швець. — Усiх я записав.
Жiнка з дiтьми вже сидить на лавi, швець — на своєму стiльцi, але не шиє чобiт — сьогоднi йому не до того. У вiкно всунувся той i лукаво дивиться.
— От дивлюся я на тебе, — каже швець, — зовсiм як людина, а добра в тобi нема.
— Хе-хе! — засмiявся той. — Погано дивишся. Коли б не було в мене добра, не возився б коло вас. Прийшов рiченець — збирайся, i квит!
— А може, — вiдповiв задумно швець, -тобi хочеться коло нас возитися?
Однак лiсник не слухав його. Витяг iз жилетки дзигаря, також дивного, аж вони роти пороззявляли, i вiдкинув покришку.
— Забарнi ви дуже, — сказав. — А менi нiколи. Гайда! Цього разу швець не вдягав бiлоï сорочки: надто мулько було на серцi.
— Ходiмо, тату, — сказала Марiйка, i швець, востаннє зирнувши на Миколу (той сидiв, як завше, в кутку), зiтхнув.
— Долi не обiйдеш i не одуриш, — сказав вiн.
— Отож-то, — засмiявся той, у вiкнi. Вони пiшли в сiни — швець попереду, а за ним усi дев'ятеро його душ. Сонце впало ïм на обличчя, i вони на хвилю припинилися на порозi. День цвiв чудовим лiтом, над ними розгорнулося чисте й яскраве небо; сонце аж з себе виходило — сипало жовтим золотом, вiд того тремтiла нiжна шовкова блакить, все мерехтiло й дихало.
— Через сад пiдемо, — сказав швець, йому хотiлося хоч востаннє дихнути його пахощiв. Любив свiй сад — отi яблунi, грушнi й сливки. Особливо сливки. Глянув розчулено — над ним розкинулося розлоге дерево, широке й налите сонцем. Сливок було як маку, i вiн не мiг не помилуватися на них.
— Добрi цього року сливки, — сказав лiсник: дивився на сливку також. Тодi й швець вiдчув, що йому хочеться слив. Так хочеться, аж горло болить.
Схопився за стовбур i потрусив. Дерево стояло незрушно, i сливки спокiйно сизiли пiд сонцем.
— Зовсiм знесилiв, — сказав швець. — Бачиш, а ти мене забираєш.
— Саме тому й забираю, — сказав лiсник, збиваючи набiк люльку.
— А я, не поïвши сливок, не пiду, — затявся швець. — Бо чого й iти?
Лiсник усмiхнувся, все ще тримаючи люльку в ротi.
— Отакий ти ласий, — сказав вiн. — Та я не жалую! Вiн пiдiйшов до сливки й труснув нею так, що змiнилося небо й упала на землю осiнь. Запахло падаллям, закружляло листя, i вже не було на деревi нi листка, нi сливки.
Це вже запахло менi землею, — виймаючи з купи листя соковиту сливу, подумав швець. Кинув ту сливу до рота, i йому ще бiльше запахло осiнню.
— Ось бачиш, — сказав лiсник, — яке добро в тебе! Пануватимеш у нас, я маю силу, то й робитиму. А ти собi шпацiруй i ший мертвим чоботи.
Однак лiсник щось дуже зчепився з тiєю сливкою. Швець навiть здивувався:
— Чого це ти зчепився з тою сливкою? Там уже й листка нема!
— А коли не пускає? — сказав той. — Оце вiдклеююсь, вiдклеююсь, а воно не пуска!
— Це менi Микола сказав таке, — прошепотiла Марiйка.
Швець, однак, втомився. Крiм того, й ця осiнь серед лiта — зовсiм вона змлоïла йому серце.
— Не маю уже сили, — сказав вiн, сiдаючи пiд яблуню. Жiнка з дiтьми стояли незрушно, наче покам'янiли.
— А йшли б ви додому, — наказав швець. — Здається, не пiдете ви з ним.
— Що значить, не пiдуть, — рвонувся вiд сливки лiсник. — Добре менi дiло, я бiля вас два роки увиваюся, а вони не пiдуть!
Швець прилiг на траву й пiдклав руки пiд голову. Крiзь просвiти гiлок спускалося до нього небо, сипало й сипало невимiрною синявою, вгорi пливла хмарка, i була вона напрочуд схожа на голову оленя. Бiлого яскравого оленя, що повiльно йшов собi через небо.
У свiй барлiг, — подумав швець. — Кожна людина й тварина шукає собi криïвки — всiм ïм треба сховатися вiд свiту.
Жiнка й дiти стояли коло нього, стояла й Марiйка, а вiн аж розсердився, побачивши ïх.
— То ви пiдете звiдси чи нi?
Вони дивилися на нього, ну, зовсiм чуднi — позамерзали чи скам'янiли.
— Пусти мене, шевче, — змолився бiля сливки лiсник. — Я вже сили не маю!
— Еге, а мучити бiдакiв мав силу?
— Я був добрий до вас.
— Щоб повести у пекло, хе-хе! — засмiявся швець.
— Ти сам записався.
— Вiддай папiр, — сердито сказав швець. — Бо онде вже й панотець iдуть.
Вони дивилися один на одного: лiсник бiля сливки, а швець з-пiд яблунi.
— Ти лихiший за мене, — сказав лiсник. — Я з тобою по-доброму, а ти нi!
— Не я, а ти до мене прийшов, — вiдказав спокiйно швець.
— Тебе не переговориш, — мовив лiсник. — Вийми бомагу з кишенi, бо в мене руки приклеєнi.
Марiйка пiшла до нього, а швець ледве не заплакав, така нiжна й м'яка вона була.
Оця дитина, — подумав вiн, — рятує мене. Й Микола, слава богу, недаремно живе зi мною в однiй хатi. Й вони всi теж, — подивився вiн на жiнку й дiтей, що все ще непорушне стовбичили бiля нього; сам би вiн, може, й не мав би стiльки сили, сам вiн ледве дихає — он i сливку не мiг струснути: пiсля всього цього, думав вiн, чи буде в нього сила жити далi: онде небо, лiто, все цвiте й росте, а йому осiнь пахне; так, йому пахла осiнь, мабуть, цей лiсник, чи дiдько, чи як там його, тьху, тьху, не до добра згадувати! — вiн недаремно прийшов до нього; йому так важко уже рухатися, хоч би й пальцем кивнути; старий вiн, але цi дiти... нi, вiн не старий, вiн ще скаже в цьому дiлi своє слово; але й зла вiн не носить, ну чому вiн не носить зла? Нi, вiн не лихий, душа його як небо голубе, безмiрне, душа його мiж отiєю блакиттю й землею. Все пропахло осiнню, прiлою, жовтою, сiрою, як сама наша матiнка земля. Осiнню цiлого свiту!
Уже й до вечора похилилося, а може, це збираються на небi хмари? Ну, звiсно, онде на небокраï вже поблискує й погримує. Лiсник також дивиться на небокрай. У нього на обличчi розпач, геть тобi як у людини.
— Бачиш, — сказав швець, — вже й гроза наступає.
— Пусти мене, чоловiче, — заговорив зовсiм тихим i лагiдним голосом лiсник. — Грiм — то смерть моя!
Марiйка вже стоïть бiля батька й тримає папiр, що вийняла його з лiсниковоï кишенi.
— Спали його, тату.
— Ти спали, бо менi й пальцем рухнути несила. А вже там, мiж яблунь, — Микола. Стоïть собi й дивиться.
Марiйка побiгла в хату кинути в пiч папiр, а Микола всмiхається.
— Не знаю, що з ним робити? — сказав йому швець. — А онде й гроза надходить!
Пройшов вiтер, гострий i свiжий, зметнув листя, натрушене зi сливки, сухе й жовте, воно покотилося через сад навзаводи. А мiж того листя — Микола. Стоïть i дивиться, вже навiть не всмiхається. Марiйка теж бiля нього:
— Пустiть його, тату, бо грiм ударить у сливку, спалить i сливку, i його. Навiщо нам погане мiсце коло хати?
— Я хотiв би, щоб камiнь вiн повозив, — сказав швець. — Хай би подовбав його, то й знав, як це по-справжньому працювати!
Тодi схитнувся Микола, пiдiйшов до них i спустився на траву. Лiсник дивився на нього з жахом.
— Сходи-но по шило, — сказав Микола, — i добре його сколи. Тодi не чiпатиме людей.
Швець звiвся. Йому не легко було звестися, але вiн устав. Закрутилася йому голова, на крайнебi розiрвалася блискавиця: надходив вечiр i гроза.
— Навiщо нам погане мiсце коло хати? — сказала Марiйка, i швець тепло на неï позирнув.
— Я зараз, — сказав i побiг. Наскiльки мiг швидко, аж дух йому пiдпирало. Вергав ногами, наче були вони пудовi, але все-таки бiг. Гроза надходила й була вже близько.
Коли повернувся, схопився за стовбур i передихав. Ходором ходили груди, все так само нерушно стояли жiнка й дiти. Марiйка чомусь утирала сльозу, а Микола спокiйно крутив бадилину.
Тодi знову вiдчув швець жаль. Не лють i не бiль, а таки жаль. Пiдiймавсь у ньому, як осiнь чи як бiлий олень, що йде по небi. В руцi в нього було шило, а лiсник аж голову повернув. Дивився незмигно, дивний був той погляд, дивнi й очi: прохання, бiль, покiрливiсть, заворушилися й вуста; швець, однак, не чув, що той говорить. Не хотiв зараз слухати, адже проходив отой бiлий олень: жаль хлюпав з нього, забираючи рештки сили.
— Я мушу, — сказав вiн просто в тi молящi очi, — бо сам знаєш: був i будеш тим, чим є.
— Авжеж, — згодився лiсник. — Але згадай, що я був добрий до тебе!
— Пам'ятаю! — закричав з вiдчаєм швець. — Пам'ятаю те твоє добро!
Розмахнувся i всадив у лiсника шило. Раз, другий, третiй. Вже не мав сили на бiльше, вiдступив на кiлька крокiв i впав на колiна. Тодi полилося з лiсника щось чорне: мастило чи дьоготь. Вже натекла чорна смердюча калюжа, а лiсник стояв, повернувшись, i дивився на шевця. Вiддалiк уже зовсiм виразно блимало, йшли по небi чорнi отари, чорнi сердитi отари з золотими вогняними язиками.
— Це я для того, — прожебонiв швець, — щоб нiкого ти не чiпав бiльше!
— Пустiть його, тату! — сказала Марiйка. Микола встав i пiшов. У нього була рiвна спина, сиве волосся вiялося з-за плечей, а ноги ступали впевнено й рiвно.
— Я хотiв би, щоб ти камiнь поносив, — сказав швець, але лiсник уже не вiдповiдав. Вперся лобом об стовбур сливки й плакав. Його сльози стiкали по дереву, i вiд того воно лиснiло.
— Пустiть його, тату! — закричала Марiйка, бо в цей момент уже зовсiм близько спалахнула блискавка. Лiсник повернув до шевця заплакане обличчя.
— Що ти хочеш од мене ще?
— Випусти тi душi, якi встиг загарбати, — сумирно сказав швець.
— Не можу я цього, — вiдповiв лiсник. — Нема в мене розписок.
— Вiдпусти по пам'ятi, — сказав швець, i в цей час кiлька крапель глухо вдарило об землю...
До них у сад заходили люди. Жiнки, й чоловiки, й дiти. Хлопцi й дiвчата. Вiйськовi й цивiльнi. Пани й убогi. Вони йшли i йшли, i, здається, не було ïм кiнця. Тодi зовсiм зчудувався швець. Стояв у своєму садку й дивився на всi очi. Його жiнка й дiти так само стояли й дивилися. Бо серед тих, що заходили, майже всi були знайомi. Люди з ïхньоï вулицi i взагалi — мiстечка. Нарештi ввiйшов панотець.
— Але ви, — закричав швець, — як ви сюди втрапили?!
— Як i всi, — опустив голову панотець.
— Ви ж маєте свячену воду?
— Як усi, — ще нижче схилив голову панотець.
Тодi швець пiдiйшов до сливки i вiдклеïв лiсника. Зашумiло й загуло, вдарив грiм, але вже на порожнє мiсце, зайнялася полум'ям сливка, а лiсник побiг порожньою вулицею. Бiг i не озирався, за ним мчали, як розлюченi змiï, блискавицi, розкраювали простiр, нiч ударила раптом зливою: люди стояли в його садку й зводили обличчя — дощ змивав ïх, а може, вони плакали.
Швець також плакав. Нiколи в свiтi вiн так гiрко не плакав, грiм знову принiс йому осiнь, i тут, бiля палаючоï сливки, коло всiх оцих людей, поруч своєï жiнки й дiтей, вiн раптом вiдчув той-таки жаль, що мучив його.
Хто знає, — думав вiн, пробираючись мiж людей, щоб таки вибратися з цього саду, — хто знає, може, цей лiсничий i не винуватий?Бачив, як прудко той тiкає, за ним все ще бiгли блискавки.
Iшов через сад i бурмотiв. Врештi, йому самому захотiлося кинутися за тим лiсником, у ту порожню вулицю, але хтось узяв його за руку. Вiн повернувся — була то Марiйка.
— Хто його знає, — прошепотiв вiн, — може, вiн i не винуватий, а винуватi всi ми, i я в тому числi?
Йому остаточно забракло сили, i вiн опустився на траву, на оте листя вiд сливки, на землю, що пахла осiнню й кликала його.
— Я йду, — сказав вiн, утираючи сльози. — Бо таки час! Бiля нього стояла Марiйка й плакала. Вiн уже не бачив того, бо дивився туди, вгору, де купчилися чорнi хмари, i намагався вловити серед тих хмар бiлого, як сметана, оленя, котрий iшов по його душу.
