Борвiй

Категории

1.   1 Михайло Старицький

1902р.

Оригинал

Чорне хмарище встає повагом,
Заступає свiт, стеле темряву;
Розпанахалось, завихрилося,
Мов страховище з пекла зрушене,
Сгорта навкруг землю крилами,
Оперезане скрiзь гадюками
Сизо-бiлими, волохатими,
Що сплiтаються, розплiтаються
I звисають вниз грiзним кетягом...
Душно, млосяно, i задуха та
Мов гнiтить усе важким каменем:
Анi способу вiльно дихати,
В головi гуде, думи скованi,
В серцi млявому — рабськi острахи...
Притаïлось все пополохане
Перед з'явиськом тучi грiзноï:
Вiтерець ущух — анi подиху,
Змовк веселий гай — анi шелесту,
Знишкли пташечки-щебетушечки,
Поховалися й кiнцi, шуляки,
Ластiвки лише не злякалися -
У повiтрi, знай, смiло плавають,
Нижуть стрiлами проти хмарища...
Люди теж з страхом незмiркованим
Тучi ждуть тiï лиховiсноï.
Багатирщики зачиняються
По своïх дворах, по хороминах,
Затуляючи вiкна коцями,
Щоб не чути ïм грому-грюкоту;
Позасвiчують ще й лампадочки,
Щоб не бачити спалу блискавки -
Так жахаються смертi наглоï!
Жаль ïм злинути з свiту ласого,
Вiд утiх-розкош в мертву темряву,
Що на той-бо свiт, на суд праведний...
А сiромi пак на тi заходи
Нема вiльноï i хвилиноньки:
Лиш про те вона побивається,
Щоб не знiс потоп ïй хатиноньки,
Не забрав добра ïï вбогого,
Iз худобою, а то й з дiтками,
Чи недужими — батьком, ненькою...
Що ïй думати про грiхи своï?
Гвалт безжалiсний, скрута, горенько
Та темнота — ось вiдповiдники!
Що лякатись ïй смертi наглоï?
Не дало життя втiх i радощiв,
А дало дише муку, нуждоньку,
То хоч смерть ота угамує ïх,
В ямi темнiй дасть ïм вiдлежатись...
А вже хмарище, туча грiзная
Геть насунулась, низом стелеться,
Досягаючи лiсу крилами,
Нiччю криючи небо збурене...
Ось розшарпалась свiтлом-пломенем,
Заслiпила всiм очi зляканi
Обiзвалася грiзним гомоном,
I занишкла знов, притаïлася...
Та зненацька враз як не сказиться:
Заревла, мов звiр, диким вигуком,
Покотилася вихром-бурею,
Геть ламаючи, що не трапиться;
Заяскрилася блискавицями,
Iз страшних гармат разом вдарила,
Аж земля кругом iздригнулася,
В хлющi пiнявiй потопаючи...
Не журiться ж, гей, бiдарi моï, -
Горобина нiч — вам не мачуха!
Смiло глянемо в вiчi борвiю
Та змiркуємо усе розумом:
Може, зiрвемо ще й порадоньку
Вiд бунтовника навiженого?..
Пiсля борвiю гляне сонечко
I огрiє всiх рiвним променем,
Вороги життя згинуть пропадом,
А повiтря скрiзь оздоровшає:
Пiсля борвiю легше дихати, -
Iз залiз думки вириваються,
Серце в груди б'є якось смiливо,
I скриляється знов надiянка,
Що й окривдженим правда станеться!.