Прийшов до саду, де був хлопчиком
Володимир Свiдзинський ()
Прийшов до саду, де був хлопчиком.
В паморознiй тишi вечора
Усi дерева сколихнулися.
– Де ти так довго-довго був?
Либонь, усi свiти обiйшов,
Обтрусив золоту яблуню,
Пив воду з лиця мiсяця,
Здобув уламок веселки?
Я став, вiдказую тихо:
– Золотих яблук не рвав,
З криницi неба не пив води,
До веселки анi дойнявся.–
Усi дерева посмутилися.
Коли паморозь – сад глибокий,
В саду свiтлiє вiкно.
Увiйшов я – там дiд замшiлий,
На чугаïнi червонi вуса,
Пiд чобiтьми мокрявий слiд.
Я лiг на тапчан рипливий,
На ньому рядно у смужках,
Тiльки синя притьмарилася,
За довгi лiта намеркла.
Розпочинає замшiлий дiд:
– Що був собi хлопчик малий,
Та пiшов у далекий свiт,
А горбата за ним услiд...
Трiщить у грубцi солома,
Смертний сон облягає вiï,
Як той iнiй навислу стрiху.
13.I.1931
