страница №1

ГАСПИД I МАРГАРИТА

Категории

1.   1 Тарасюк Галина

Оригинал

Вiртуальний роман
НАРОД
В О Н И знову прийшли. Тi самi, що й учора i позавчора. I три, i чотири роки тому назад. Тi самi, хiба що ще бiльше вихудлi, виморенi, неначе вимоченi у водi. Одна шкiра та костi. Замiсть очей – налитi ненавистю темнi впадини. Беззубi, розтерзанi криком чорнi роти... Вони насувались. Як морок, як Божа кара – лавиною. Сунули вiд озера, змiтаючи дорогою бiлоснiжнi вiлли, казковi дачi-замки, прикрашенi середньовiчними бiйницями... Вони наближались усе ближче i ближче, невблаганнi, як стихiя, i, як стихiя, безумнi.
От уже впала i захрустiла пiд ïхнiми ногами, мов шкаралупа яйця, броньована брама. От уже ïхнi перекошенi люттю обличчя поповзли, як зеленi мухи, по тонованому склi веранди... Страшнi людськi тiнi, що, здається, виповзли з давно забутих бiльшовицьких братських могильникiв, фашистських газових камер, жахiтливих утроб усiх геноцидiв.
З гучним дзвоном i трiском розлiтаються бризками шиби, i людська хвиля, як смердюча каналiзацiйна вода, валом валить через пороги, заливаючи брудом лискучий паркет, пухнастi смарагдово-вишневi килими. Озвiрiла повiнь пiднiмається все вище i вище сходами, ламаючи ажурнi, рiзьбленi найкращими гуцульськими майстрами, поруччя. Ще мить – i цей смердючий людський паводок, вiд якого за кiлометр тхне гниллю, тваринною злобою, захлисне другий поверх, Кирилiв кабiнет, спальню, дитячу! Боже мiй, Боже мiй, там же ж дитина... Дариночка... Де ти, Кири...?! Клич! Клич мiлiцiю... Охорону... Де ж та, в бiса, охорона?! Охххррр...
Безумний жах перехопив, лещатами стиснув горлянку, ще трохи, i я задихнуся давким передсмертним хрипом... Боже, спаси... Але крижана, поросла густою шорсткою шерстю лапа ще мiцнiше чавить крихку дихавку, а лукавий, єхидний смiшок колючими остючками набивається у вуха, лоскоче мозок... Очi от-от вилiзуть з орбiт... Смiшок наростає, переростає в огидний ляскiт... Чорний, бридкий писок скаче м'ячиком перед самим носом... Чорррт забирай! Вiдпусти, сучий сину... Отак би й давно! – знущається пекельна личина, але шорстка лапа розтискається, вiдпускаючи горло, i я катапультую з лiжка.
Кири!.. Але Кирила немає. Тiльки розпатлана зеленовида жiнка з божевiльними вiд жаху очима бiжить поряд зi мною до дверей. Нiчна сорочка мiшком висить на ïï брезклому тлустому тiлi... Чорт забирай, в о н и вже тут! Ця жiнка, ця страшна розпатлана вiдьма, чого ïй треба, цiй безумнiй? Кири... Кири-лееее!..
Дверi – навстiж. На порозi – Кирило: чупер – дибом, борода – сторч, краватка телiпається на плечi, як... петля! Петля... Нелюди! Що вони з тобою зробили, Кириле?!
Ридаючи, кидаюсь, мов дiвка, Кириловi на шию. Але вiн, осатанiло вiдштовхнувши мене, кричить, бризкаючи слиною:
– I-дi-о-тка! Ти вже дiстала мене своєю маячнею! Тобi, твою мать, лiкуватися треба! I то негайно! В дурцi!
Кирилова лють, мов крижана вода, приводить мене до тями. У золочених дзеркалах спальнi знiченою юрбою збожеволiлих вiд жаху жiнок застигло моє розмножене вiддзеркалення. I тут до мене доходить: сто чортiв, знову цей сон! Знову цей сон... Але слава Богу, що це був тiльки с о н... Я полегшено зiтхаю, кладу руку на серце, готове вискочити з грудей, i винувато витискаю iз себе майже по складах:
– Про-бач... цей сон... цей жах-ли...
На чоловiковi лиця нема. Знаю, що це значить, хочу стриматися, змовчати, перепросити, але... не годна. Бридка мармиза пекельного Гаспида вже зависла, як павук на ниточцi, пiд рiзьбленим сволоком еркера. Я ще хапаю ротом повiтря, нутро моє вже клекотить, як чан iз розпеченою смолою, досадою на саму себе, злiстю на цiлий свiт, i не-на-виссс–тю, не-на-ви-стю до цього розпатланого виродка з петлею на шиï... Ненависть скручує мене, як перевесло, аж хребет трiщить, i вiд болю я хриплю низьким, не своïм голосом:
– Ти... жжживолупе... це – не со-о-н! Не може одне i те ж снитися роками... Це – попередження...
Бридка гаспидська мармиза чорним нiмбом осiдлала Кирилову голову i аж заходиться дрiбненьким остючковим смiхом. Поволi Кирило теж починає сатанiти. Голос його зривається, i вiн верещить, мов базарна перекупка:
– Яке ще попередження, вар'ятко?! Яке ще по-пе-ред-же-ння?..
– Кири.., ВОНИ вже йдуть! I не сьогоднi-завтра ВОНИ прийдуть i сюди i вiзьмуть нас на вила... Кириле, прокинься, бо спиш ти, а не я. Оглянься, що дiється... Народ озвiрiв. Це попередження, знак...
Я хочу сказати: Боже провидiння, але слова стають колом у горлi, i страшний бiль знову перекошує мене, як розсохлу вiконну раму.
Сiра Кирилова борода трясеться, зуби цокотять:
– Ти права. Це... це – по-по-передження, що тебе давно треба було спровадити в психарню, ще сiм рокiв тому!
СIМ'Я
Вiд цих слiв, вiд задавненоï образи я втрачаю рештки самовладання. Лють закипає, бурлить в менi, як магма:
– Ах ти ж мерзотник! Ах ти ж гад повзучий! Он чого ти хочеш: в дурку мене! А може, в монастир?! Як вiдпровадив свою законну, але, на жаль, пiдстаркувату жону твiй поплiчник парламентський Петько Кряк? Щоб не заважала з молодими масажистками!.. I це – за моє добро?! За те, що я, я тебе ось цими руками зробила... З лайна кулю вилiпила! Тебе ж нiхто нi за що нiколи не мав! Я, я тебе в полiтику привела! I депутатом зробила – теж я. I це всi знають. Всi!
Мене аж трясе вiд бажання спопелити словами це вiчно непричесане створiння... I тодi, коли я вергаю на його голову розпечене камiння зневажливих, нищiвних звинувачень, Кирило несподiвано заспокоюється. Лице його зливається з бридкою мармизою пекельного Гаспида, єхидна усмiшечка розтинає щiлинкою зарослу фiзiономiю, крiзь яку сиплеться сухе сичання:
– Сссука... Зззате тебе вже ма-а-ли! Ото мали – кому не лiнь було... А я, дурень, пiдiбрав... Ссстрiпав, як сстолочену пiдссстилку, вiдмив, шлюбною жiнкою зробив таке сссобi просссти Господи...
Вiд такоï чорноï брехнi менi перехоплює подих, а гаспидська мармиза аж розсипається пiдленьким смiхом, i вiд тих чортячих веселощiв лайка пре з мене, як чорна кров горлом:
– Ах ти ж невдячна тварюко! Хто кого пiдiбрав?! А ти забув, як по вокзалах спав?! Як заробляв вечерю у самотнiх столичних курвiв? ЖиҐоло! Сутенер! Сибарит! Тодi ти торгував своïм... обмилком, тепер – совiстю!
Єхидна усмiшечка злущується з Кирилового писка разом зi здивованою гаспидською мармизою, як штукатурка зi староï повiï. Вiн ошалiло смикає краватку – погана ознака. I юрба розпатланих жiнок у дзеркалах запопадливо хапає по китайськiй вазi i стає в позу метальника ядра. Ослiплий вiд лютi Кирило шкiрою вiдчуває небезпеку, але ненависть нiби пришпилила його до порога.
– Нi, ти не просто хвора! Ти – пiдла! Це я совiсть продаю? А ти – непорочна! А чи не твоя ненажерливiсть змушує мене кривити душею? Чи не тому я душу чортовi продав, щоб ти, хвойдо свiтова, жила в шикарнiй квартирi, мала дачу, машину, смажила свiй товстий зад на дорогих курортах? Щоб мала своє видавництво, газети, пiдприємства! Думаєш, не знаю, що навiть цю дачу ти змусила мене збудувати отут, щоб бути ближче до свого колишнього х...? Вiн викинув тебе, як ганчiрку, а ти... що ти хочеш йому довести? Що знайшовся йолоп, який тебе, сучку, зробив порядною жiнкою?!.
– На себе подивись! Думаєш, менi невiдомо, як ви... обранцi народнi... паритесь по саунах з доларовими повiями?!
– Защепи свою брудну пельку, iстеричко: дитина слухає!
Кирило люто затягує на шиï вузол краватки i кидається сходами униз. Краєм ока помiчаю у дверях дитячоï перелякане личко Дарунi. Але злiсть затьмарює розум, i я щосили жбурляю услiд чоловiковi дорогу посудину. Пречудова порцелянова ваза тонкоï ручноï роботи, подарована китайським послом, розлiтається з божественним дзвоном хмаркою барвистих метеликiв перед самим Кириловим носом.
КИРИЛО
Кирило нагло сахається i, затуливши долонями рожеве безволосе тiм'ячко, дрiботить лискучим паркетом передпокою, як переляканий щур. Нi, радше, карлик! Iз висоти другого поверху Кирило здається коротконогим горбатим карликом, увiнчаним величезною сивою головою. Карлик навiжено б'ється у дверi, вискакує на терасу, далi – на залите вранiшнiм сонцем подвiр'я.
– Карлик Кирик – он ти хто, покидьку! – кричу услiд i заливаюся дурнуватим реготом, як циган сироваткою.
Знаю: за мить ранкову тишу розiрве на клаптi ревище двигуна, i новiсiнький вороний мерс понесе цього покидька у чорторию блуду. Але менi байдуже. Як менi все остогидло! I як хочеться – до судоми у щелепах – отак з усього розмаху кинутися сторч головою у пухнасту смарагдово-вишневу клумбу килима або просто в лискучий лiд паркету, всипаного райдужними скалками китайськоï порцеляни. Врiзатись i – все. Як врiзалась у клумбу чорнобривцiв зi свого десятого поверху бiдолашна Ярка – моя унiверситетська товаришка... Але – чорта з два!!!
Пекельна гаспидська мармиза, натiшившись черговою битвою пiд Ватерлоо, як укопана завмерла у дверях кiмнати для прислуги. I коли я вже була готова швиргонути в неï iндiанським томагавком, привезеним Кирилом iз черговоï поïздки до Латинськоï Америки, чи гетьманською булавою, чи ще якоюсь алебардою сувенiрною, якими завiшанi всi стiни дачi, дiдько пiвкнув переляканим голосом причинного Кiбчика:
– Ви мене кликали, панi?
IДЕЯ
Причинний Кiбчик тремтiв при одвiрку, як осиковий лист на вiтрi, такий самий сiренький, вiд сивоï стриженоï пiд ïжака головешки до безбарвних старих кросiвок, i такий самий дрiбний i незахищений перед убивчим позирком розпаленоï сваркою Хазяйки, яку вiн водночас боготворив i боявся, як вогню. Три роки тому Кiбчика, тодi ще безпробудного п'яничку, до офiсу Мiжнародноï лiги Народна iдея прибила бiда i надiя знайти хоч якусь роботу. Вийшовши з чергового запою голим, як гордий степовий сокiл, нещасний Кiбчик виявився за бортом сiмейного життя i без копiйки в кишенi. До болю у шлунку хотiлося ïсти i стати людиною. Назва контори, витиснута золотом на голубому тлi i прибита справа бiля входу, сподобалася безнадiйно безiдейному Кiбчику. Алкогольна душа його стрепенулась i затужила за чимось високим i патрiотичним. Окрилений неждано цiєю свiтлою тугою, Кiбчик переступив порiг i опинився в темнуватому холi, заставленому столами i стелажами з книгами. Через цi книги i старого вусатого i тим дуже схожого на козака консьєржа, який перепинив йому дорогу, Кiбчик зразу заповажав Народну iдею. Суворий i неприступний козак-консьєрж, дiзнавшись про причину Кiбчикового вiзиту, пом'якшав, сказавши, що Хазяïна нема на роботi, але й не треба його, бо вирiшує все Хазяйка, яка сидить у кабiнетi на другому поверсi, по сходах угору.
На вiдмiну вiд Народноï iдеï, ïï Хазяйка не дуже сподобалась Кiбчику. Вiдьма, як пить дать, вiдьма, ще й до того крепко зла, – думав, плутано пояснюючи жовтоокiй, як змiя, жiнцi невизначеного вiку, чого вiн сюди забрiв. Витягнувши, мов на допитi, з охлялого Кiбчика всi зiзнання про його нехитре життя-буття, жiнка сказала, що бере його на роботу помiчником завгоспа, але поки що з iспитовим строком, отож робити i жити вiн буде на дачi. Звiсно, жити скромно i тихо. Не пити i не лiнуватися. А не дай Боже що... I так промовисто подивилася на Кiбчика, що спаралiзувала його своïм жовтим змiïним поглядом навiки.
Назавтра бездомного Кiбчика вiдвезли старенькою газелькою Народноï iдеï в краï, про якi вiн чув краєм вуха, але нiколи не бачив, бо туди таких бомжiв, як бездомний Кiбчик, не пускала охорона при шлагбаумi. Бiдному Кiбчиковi спочатку здалося, що вiн спить або вже в раю: така розкiш i порядок панували в дачному мiстечку. Йому, змужнiлому в трущобах Борщагiвки потомственому пролетарiату, здавалося, що рай тим-то й рай, що там усi живуть по одному у казкових персональних дачах-теремах, у яких десять кiмнат i в кожнiй по здоровенному бiлому холодильнику, напханому всякою смакотою, у тiм числi – на три чвертi горiлкою.
РАЙ
Але в тому раю, куди привезли голодного Кiбчика, призначеноï йому персональноï дачi ще не було. Ïï тiльки будували. Дуже спiшно, навiть поночi, при свiтлi лiхтаря, i дуже завзятi хлопцi, видно, палкi патрiоти, i, видно, гуцули, бо розмовляли лиш украïнською мовою i спiвали, повечерявши, таких пiсень, яких росiйськомовний житель столичноï околицi Кiбчик нiколи не чув. Але холодильник, який Хазяйка раз на тиждень напихала продуктами для робiтникiв, був. У гаражi. I хоч Кiбчик до нього не мав персонального доступу, оскiльки не був начальником, а лиш пiдсобачником у гуцулiв, тобто пiдсобним робочим, однак не бiдував. Ïв з горянами кулешу з одного котла, спав разом з ними покотом у гаражi, слухав ïхнi патрiотичнi бесiди, пiдспiвував i переймався народною iдеєю. Коли ж гуцули, добудувавши дачу, вiд'ïхали у своï гори, подзенькуючи символiчними копiйками у святкових тайстрах, але щасливi, що прислужилися народнiй iдеï, вирiзьбивши для ïï Провiдника затишну хатинку-колибу, Кiбчик готовий був умерти не лиш за iдею, а й за своïх нових хазяïв. Тож скоро вiн перетворився на вiрного i пильного сторожового пса, покоïвку, садiвника, вантажника, головного спеца у справах шашличних, сантехнiка, а головне – на святого Петра, в якого ключi вiд брами до раю. Точнiше, до ворiт, якi гуцули теж хотiли робити сосновими-смерековими, рiзьбленими та з дашком, як у ïхнiй Гуцулiï, але Хазяйка не пiддалася на вмовляння, забоялася, що пiдпалять, гади, i замовила у патрiотичних ковалiв заводу Запорiжсталь броньовану браму, глуху, без нацiональних орнаментiв, зате надiйну i з трьома замками.
Ключi вiд брами Кiбчик носив на поясi при боцi, подзенькуючи ними з великою гордiстю. Через тi ключi Кiбчик споважнiв, обрiс самоповагою i сальцем. Навiть ходив помiстям не так, як колись, пролетарiатом, вiчно згорбленим i пiд мухою, а – розправивши плечi та випнувши живiт. Але, звiсно, як нiкого не було поблизу. Коли ж Кiбчикова душечка вчувала за верству безшумний хiд хазяйчиноï хонди, то миттю забивалася в п'яти, тягнучи за собою у штиблети i скарлюченого, тремтячого Кiбчика.
ХАЗЯЙКА
...Хазяйка дивилася на тремтячого Кiбчика, мов кiбець на курча. Згори вниз. Останнiм часом Кiбчик ïï дратував. Останнiм часом ïï пильне око в цiй безсловеснiй покiрнiй тваринi завважило... внутрiшнiй спротив. I то – кому?! Ïй, його рятiвницi. Тiй, що на свiй страх i ризик прихистила його, дала шмат хлiба i до хлiба, дах над головою! Ïï не проведеш. Вона чiтко бачила, як на ïï рiзкий окрик зiгнута вутла спина наймита конвульсивно вирiвнювалась, як вiд удару, i в полохких пташиних очах зблискували вовчi вогники. I цей покидьок ïï ненавидить! I цей... Заздрить, певно, пияцька морда, на ïï статки, на ïï становище... I пiдленько-тихенько втiшається-насмiхається над ïхнiми з Кирилом скандалами, ще й пiдслуховує, черва болотна... Спостерiгає за нею, вистежує... Знає ïï всi секрети, чекає, щоб вирватися на свободу i рознести сморiд по всiй околицi... Пiдлий раб!
I це ж треба, щоб вона, та, що теж горло дерла за демократiю i свободу, на десятому роцi цiєï демократiï i свободи, нарештi зрозумiла, що все це – бридня, бо нiякоï рiвностi не може бути, бо один народжується паном, а другий – наймитом, i не пан робить наймита наймитом, а навпаки, наймит пана – паном.
Яка рiвнiсть?! Рiвнi тiльки дурнi, яким не вистачає розуму вирватися з рiвних уперед. А мудрi – кожен сам по собi вищий i ще вищий. Зрiвнює – бiднiсть. Багатство – вивищує. Робить недосяжним для плебсу... ось для таких кiбчикiв, запрограмованих природою на роль рабiв, прислуги, чернi! Та ти йому хоч сто демократiй дай, тисячу свобод, посади за один стiл iз самим... президентом Америки, а воно – раб рабом.
– Ви мене кликали, панi? – перепитує переляканий раб на прiзвисько Кiбчик розпалену сiмейним скандалом Хазяйку, що дивиться на нього з-за балюстради другого поверху, як тигриця з вiдчиненоï клiтки, з такою ненавистю, нiби от-от стрибне!
Хазяйка й справдi аж гине зiгнати злiсть на мимовiльному свiдковi ïï постiйних принижень... методичного знищення ïï... як жiнки, врештi, як людини – саме так! – пiдлим Кириком! Лють бухкотить у нiй, як смола кипляча, як запечена кров, але стримує пiдсвiдомий страх... убити Кiбчика, i вона, зцiпивши зуби, натискає на гальма, з такою силою, що зуби кришаться й iскри з очей сипляться.
Господи, нащо менi таке горе? – волає до Неба затюканий раб на прiзвисько Кiбчик i чує, як чиясь волохата лапа стискає йому горлянку.
БАБА АРЕХТА
– Зззамовкни... тварь дрожащая! Холоп! Смерд! – зневажливо цiдить жовч Хазяйка, спускаючись царствено сходами. Пiд склепiнням черепа вiдлунює ударами батога наука баби Арехти:
Не хочеш бути наймитом – будь паном! будь паном! будь паном!..
Цiлющi, як гiрське повiтря, спогади напливають хвилями, заспокоюють роз'ятрену душу, вiдвертають думки вiд... огидноï реальностi. Хазяйка згадує, як у п'ятирiчному вiцi вiдвезли ïï батьки, яким було по молодостi лiт не до неï, у глухе пригiрське село до баби по татовi i забули до повнолiття. Пригадує, як, побачивши вперше внучку, баба Арехта довго вдивлялася в неï жовтими недобрими очима, а далi спитала:
– Кум те кяме?
– Мамо, вона не знає нi по-волоськи, нi по-ромському, – сказав бабi тато. – Говори з нею як усi. А звати ïï – Людмила.
Коли тато з мамою поïхали у свiй город, баба Арехта сказала по-людськи:
– Що за iм'я таке – Людмила? На сiм свiтi сам собi не милий, не те що людям... Проте... звися собi як хочеш, а для баби Арехти будеш Маргариткою. Є така дрiбонька квiточка iз золотим очком... Росте вона на циганських толоках, о-о-он на тих горбах, за селом, де цигани табором стають...
При цих словах чорне, пооране зморшками бабине лице на мить посвiтлiло, нiби на нього впали вiдсвiти вогню, що гуготiв у печi, i знову потемнiло. За все ïхнє спiльне життя бабине лице яснiло тiльки тричi: вдруге, коли стара Арехта вела Маргаритку до Князя, i втретє – в останню свою нiч...
Хазяйка зiтхає, задумливо i безцiльно тиняючись широкою вiтальнею, як колись циганськими толоками...
Придумане бабою iм'я дiвчинцi сподобалось. Мар-га-рит-ка... Марга-ритка... Дiвчинка повторювала i повторювала чудне слово, перекочуючи в ротi дзвiнкi склади, мов солодкi камiнчики лампас'є, що ïх баба купувала ïй часто в лавцi, яку теж називала незвично й страшнувато – склепом. Але iнодi вiд ïï нового iменi в ротi ставало солоно, як пiсля вирваного зуба. Дiвчинка спльовувала на долоньку червону слину, вiдчуваючи спиною холодний протяг, нiби з пiдземелля. Здавалося, нове iм'я вiдчиняло перед нею браму до чогось незвiданого, грiзно-таємничого, перед яким вона ставала чужа сама собi, зовсiм iншою дiвчинкою, не схожою на ту, що звалася Людця.
З переляку дiвчинка бiгла за село шукати золотооку бiло-рожеву квiточку, що всипала кожноï весни дрiбним цвiтом зеленi толоки. Коли ж на толоках осiдали табором цигани, баба зачиняла ïï в хатi й не пiдпускала до циганських каруц, як називала ïхнi вози iз шатрами, i на гарматний пострiл. Людця бабу слухала, бо дуже боялася. А Маргаритка – не слухала i не боялася бабиного крутого норову, важкоï руки, вiдлюдькуватостi. Усе село бабу боялося, а Маргаритка – нi. Вiдчувала, що баба Арехта ïï любить, усе прощає, крiм цiкавостi до циган. Отож, видершись на черешню, здалеку спостерiгала вiльне життя цих диких людей просто неба, ловила спрагло нiздрями солодкий дим багать, вухами – гортаннi голоси, мрiючи до слiз про барвисту рясну спiдницю, в яких збивали пил селом молодi циганки.
Поволi баба з Маргариткою стали забувати про Людцю, доки зовсiм не забули. I нiколи бiльше про неï не згадували. Тепер, коли вони йшли вулицею, велика й маленька, обидвi чорнi, похмурi, вiд ïхнiх зiрких жовтих очей всi кидалися врозтiч, а тi, хто не встигав заховатися за тином чи рогом хати, застигали з привiтно-переляканою усмiшечкою на фацах (писках – по-мiсцевому).
Боялося бабу село, але, коли яка бiда – до неï бiгло, озираючись встидливо навсiбiч, iз вузликами круп, ворочками будзу чи бринзи, горнятком молока чи шматком вудженини.
I все тому, що баба зналася на приворотах, вiдворотах, вроках i пристрiтах, викачувала яйцем перепуд-переляк, вiдвертала хвороби, кидала на картах, наворожувала судьбу.
Взимку Маргаритка стежила за тим бабиним вiдьмуванням з печi, з-за комина, а з настанням тепла – з-за гори подушок та перин на широкому лiжку, якими на нiч вони з бабою вимощували собi лiгво просто на чорнiй, як битий шлях, дощатiй долiвцi. Там, за тими зачовганими подушками, Маргаритка зрозумiла дрiбним своïм розумом, що люди – слабкi, тупi i беззахиснi. Вони, як дiти, бояться всього (крiм Бога): судьби, завтрашнього дня, злих людей, поганих очей, життя i смертi. Хочуть знати, що з ними буде, i бояться цього знаття. А найбiльше вони бояться тих, вiд кого нiбито залежить ïхня доля.
Хазяйка згадує про Кiбчика. Нещасний, нiби приклеïвся до одвiрка: боïться ворухнутися, зруйнувати свою долю... раб... точнiше – народжений рабом.
ТАЄМНИЦЯ
Хазяйка добрiшає до Кiбчика, як до приреченого на калiцтво, бо й справдi, проти долi не попреш. Вона теж росла у злиднях, в глухому селi коло, здавалося б, темноï, вдурiлоï вiд мракобiсся, староï вiдьми, а стала – культурною самодостатньою особистiстю, бiльше того – сильною i мудрою!
Ще б пак! Якраз у закуренiй селянськiй хатi ïй, безвиннiй дитинi, вiдкрилося знання всiх тиранiв i узурпаторiв: людина – iстота примiтивна, легковiрна, безвiльна. Ïï можна тримати, як козу на цуҐундерi (по-простому – на мотузку), доïти, поганяти i всiляко користати собi на втiху. А крiм того, скоро дiвчинка взнала всi секрети сiльського дорослого життя-буття: хто до кого ходить, з ким хто спить, хто кого любить. Але найдужче ïï дивувало те, що причиною всiх людських трагедiй i комедiй були не якiсь там казковi богатирi чи недосяжнi красенi-лицарi, а простi, як правда, неохайнi, часто п'янi сiльськi вуйки i парубки, якi, певно, i вмираючи, не здогадувались, скiльки з'ïли на своєму вiку бабиного приворотного зiлля, чарiвних настоянок та порошкiв iз сушених жаб, котячих кiсток, паленого пiр'я, власного лайна i ще казна-якоï чортiвнi!.. Часом малу циганичку, як ïï поза очi обзивало село, вiд одного погляду на якогось хлопа проймав такий смiх, що той з дива не знав, у який бiк кiгтi дерти.
Маргаритка швидко засвоïла всi рецепти та освоïла технологiï приготування чарiв, на льоту ловила молитви та замовляння. Наблизившись до таємницi, дiвчинка перестала ïï боятися, ба часто навiть розважалася, додаючи в пiйло чи порошок таємно вiд баби дрiбку кiзяка чи курячка... I з задоволенням уявляла собi, як те все поïдає з борщем якийсь зашмуляний, вiчно п'яний ïздовий чи тракторист. Згодом, дiвчуром, зловтiшалася, перевiряючи ефективнiсть тих вiдьомських бовтанок на прищавих однокласниках, котрi, хоч i боялися баби Арехти, як вогню, за ïï онукою ходили лошачими табунами.
Бабу називали в селi циганкою, казали, що дiд привiв ïï з табору, але сама вона про це мовчала, а коли в селi з'являлися цигани, не пускала ïх на порiг, сичала до них незрозумiлими чужими словами, вiд яких заброди тiкали, мов ошпаренi.
Баба панувала над селом чорною зловiсною хмарою, i Маргаритцi це починало подобатись. Усе бiльше прихилялася вона своєю неприголубленою напiвсирiтською душею до баби, з цiкавiстю зазираючи в руки та очi, жовтий вiск яких теплiв-теплiв, аж доки не засвiтився до онуки таємничим циганським сонцем. А однiєï ночi, коли наставав молоденький мiсяць, баба Арехта розбудила Маргаритку i, свiтячи з темряви жовтими вовчими очима, спитала:
– Хочеш панувати?
Жоден м'яз не сiпнувся на блiдому личку дитини. Тiльки жовтi очi зблиснули по-вовчи хижо, i з глухоï солоноï темряви кровi пролунало гортанне: г-ххочу!
ГАСПИД
Баба поклала ïй в долоньку холодну, завбiльшки зi сливку-дичку кульку i сказала:
– Маєш курячий зносок. Мус виносити його пiд пахвов шiсть тижнiв, день i нiч, секунда в секунду. Виносиш, будеш Газдиня все життя, будеш панувати до смерти. А розчавиш, то й тебе життя розчавить, гейби сей зносок. Ади, вважай, дiвче, що меш чинити...
Шiсть тижнiв носила Маргаритка лiву руку на перев'язi. Не стрибала, на толоцi не гралася, ходила лиш оборою та городом, оповита, як темною хмаркою, зловiсною таємницею. Таємниця робила ïï дорослою, не по роках розумною, а тому i злою... Маргаритка знала, що тепер ïй буде нецiкаво бавитися з дiтьми. Вона матиме свою – таємничу забавку: вона буде вчитися панувати.
Якось серед ночi дiвчинка прокинулася вiд страшного болю в серцi, здавалося, хтось його вирiзав, виколупував, виривав iз грудей. А далi все ïï тiло почало корчитися, страшна сила розривала живiт, розпирала задок. Вона закричала, забила руками, шукаючи виходу з тiсноï безпросвiтноï теменi болю. I наразi просто перед собою побачила вовчi вогники, i лагiдний бабин голос проворкотiв:
– Не плач... не бiйся... така радiсть... вiн вилупився... тепер баба може вмирати – ïï чiчка Маргаритка має хранителя-хоронителя, має заступника... На, вiзьми його...
I, присвiчуючи очима, простягнула Маргаритцi у жменi щось маленьке, волохате, схоже на павучка.
Дiвчинка з острахом взяла павучка, вiдчуваючи, як виходить з ïï маленького тiльця скажений бiль, подивилась на нього i провалилась в нудотну темряву.
Три днi пролежала Маргаритка в гарячцi, а павучок висiв на ниточцi бiля сволока i розповiдав ïй рiзними людськими голосами усiлякi небилицi... Ну чисто радiо! З хвороби Маргаритка вийшла iншою. Нiби ïï пiдмiнили. Вона бiльше не волоклася хвостом за бабою, вчепившись у ïï рясну спiдницю та похмуро зиркаючи навсiбiч. Тепер Маргаритка ходила горда та незалежна, як старша дiвка, зиркаючи зневажливо на дiтей та не до речi регочучи та приказуючи щось, а то враз зривалася i з вереском бiгла в гори, гейби за нею гналися. Люди, чуючи, як дитина розмовляє сама iз собою, лише скрушно зiтхали. А дiтваки почали побоюватися Людцi-циганки, як вони й досi ïï називали, бо запримiтили, що варто лиш ïй з'явитися поблизу, як творилося щось несусвiтне: або вiвцi зачинали Ґзитися-казитися та кидатися врозтiч, або пастушкiв якась сила невидима то в урвище штовхала, то насипала ïм за ковнiр кусючих мурахiв, то садовила новими споднями просто на гарячий коров'ячий плєцок...
Тим часом вдоволена циганичка, зловтiшно регочучи, зникала у лiсi, як щезник, i несподiвано з'являлася аж на тому боцi Черемоша. Найсмiливiшi кiлька разiв збиралися вiдомстити вiдьмачцi, але щоразу затiя закiнчувалася для них печально, як от: Цилька Штеф'юкового довелося всiм селом здiймати зi староï смереки у зворi, Парасчиного Митра – в зимному Черемошi виловлювати, а Бовгарового Михайла вертати з мiлiцiєю аж через мiсяць i аж iз Румунiï, куди вiн невiдомо як i чого забрiв, перетнувши непомiтно державний кордон.
ВЛАДА
...Раптом Кiбчик перестає тремтiти при одвiрку, мов осиковий лист, i каже зневажливо:
– Ой, над ким панувати?! Над тими кiлькома нещасними, якi разом з тобою вдають, що вергають нагору народну iдею, а насправдi – з ненавистю спостерiгають, як ти зi своïм Кириком продаєте ïï, мов цигани крадених коней?
– Що-о-о? – сатанiє Хазяйка. – Ти, вилупку, недоноску паршивий, мерзо свiтова, ти ще смiєш на мене пащеку вiдкривати? Я тебе виносила, виплодила, щоб ти менi служив вiрою-правдою, а ти що робиш, покидьку?
Вiд цих звинувачень нещасний Кiбчик полотнiє, а нахабний Гаспид чорнiє всiм своïм i без того безпросвiтним видом, i, затуливши лаписьком Кiбчиковi рота, щоб не перебивав, каже голосом Кирила в парламентi:
– Високодостойна панi, дозвольте вiдновити у вашiй дiвочiй пам'ятi всi своï скромнi заслуги перед вами, невдячною, i вашою ще гiршою родиною. Може, почнемо з першого мiльйона, який не без нашоï з вами участi заробив ваш коханий чоловiк, продавши в перший день свого побиту в крiслi голови екологiчноï парламентськоï комiсiï Чорнобильську зону пiд звалище європейських радiацiйних покидькiв, чи то пак... вiдходiв? На вiдмiну вiд вас, менi таки шкода було рiдноï багатостраждальноï землi, як i вашоï подружки, котра палко бажала вiдвернути бiду, але замiсть того полетiла з балкона стрiмголов просто у клумбу з чорнобривцями. Але я, на жаль, не мiг не виконати ваш наказ, оскiльки я – не що iнше, як ваш виплодок, раб ваш, якого ви зробили ще й приватним кiлером.
А щодо того нещасного правдоборця Загуменного, який на засiданнi Благочинноï ради Лiги Народна iдея посмiв (подумати тiльки, яке нахабство!) привселюдно засумнiватись у вашiй громадянськiй порядностi, себто запитати вас, в якi пiски йдуть бюджетнi грошi, видiленi на розвiй святоï iдеï, то я над ним ридма ридав. Повiрте, рука не пiднiмалася штовхати його пiд трамвай, а ще бiльше – висмикнути з крапельницi ту тоню-ю-юсiннь-ку прозору трубочку... А скiльки я намучився з тим неповоротким КАМАЗом, щоб його розвернути посеред траси якраз в той час, коли нею проïжджав опонент вашого чоловiка на минулих виборах?
– Гаспиде триклятий, анцифире пiдлий, защепи пельку! Щоб ти провалився в тартарари! Щоб ти в пеклi своєму на вугiль зотлiв, лiпше б я тебе була розчавила ще в курячому зноску, недоноску поганий... я через тебе душу запропастила, чого тобi ще треба?!
Переляканий Кiбчик хоче втекти, але гаспидська мармиза не пускає його i, нiби дражнячи Хазяйку, починає знову мотляти наймитом, як вiтер кущем на белебнi, перекривлюючи:
– Чого тобi треба, чого тобi треба? Чого – чого?.. – i наразi, викинувши за дверi нещасного Кiбчика, строго каже: – Не придурюйся, Маргарито. Сама знаєш, чого! Ïï!
I тицяє кiгтем кудись пiд стелю.
ДАРУНЕЧКА
Лиш тепер Хазяйка помiчає за кiлька крокiв вiд себе аж зелену на виду перестрашену Даруню. Дiвчинка стоïть, як скам'янiла на соляний стовп Лотова жiнка, i нiяк не може второпати, кому мама кричить, майже ридаючи:
– Нi, тiльки не ïï!.. вона й так нещасна... Менi ïï дав Бог...
– Авжеж, – каже пекельна мармиза, – лиш той, що Чорнобиль пустив димом...
– Замовкни, бо я роздеру тебе!
Даруня з жахом дивиться, як обезумiла мама кидається сходами вниз, перетинає неозору вiтальню i, пiдбiгши до зачинених дверей кiмнати для прислуги, за якими щез Кiбчик, починає гамселити кулаками по одвiрку.
– Кiбчику, Кiбчику, мама збожеволiла, мамi погано! – верещить Даруня, збiгає сходами, чiпляється за маму; та, схаменувшись, обнiмає дитину, i так, обнявшись, вони ридають, довго, надривно i нудно.
– Чорт з вами, – спрiснiлий враз Гаспид iз досадою махає хвостиськом i йде собi трохи розважитися – пополохати цесарок у саду екс-мiнiстра економiки чи курей на подвiр'ï колишнього класика рiдноï лiтератури, а тепер просто письменника Х.
– Мамо, що з тобою? Заспокойся, прошу тебе...
Справдi, що це зi мною дiється? Якесь помутнiння свiдомостi, огидна маячня вперемiш з диким чортовинням... Бiдна дитина... Вона так i не звикла до наших iз Кирилом брутальних сварок, iстеричного вияснення стосункiв.
– Нiчого, доцю, нiчого... Вже все о'кей! Все нормально...Не бери так до серця... У кожнiй сiм'ï сваряться... Таке життя... Iди поспи... Ще рано... Iди. А я пройдуся... Менi треба трохи заспокоïтись... i подумати... Iди.
Дочка слухняно пiднiмається сходами до своєï спаленьки. По-старечому неповоротка, якась загальмована, згорблена...Боже мiй, чого вона така нещасна, ця моя дитина? Чого така затюкана, до всього байдужа? Чого ïï не тiшить нi ця шикарна, для неï збудована, казкова вiлла, анi авта, нi рахунки в банках? Якби менi в ïï роки та ïï можливостi, я б свiт перевернула, я б уже не знати де i ким була... Принаймнi, з нiчних клубiв не вилазила б, та видивляла б пильненько у табунцях золотоï молодi принца з батечком-олiгархом та дванадцятизначними рахунками у банку. А вона!.. Нiби я за неï i вiдгуляла, i вiджила, – лиш свiтом нудить! Ïй байдуже, скiльки задля того всього, що вона має, менi довелося дряпатись, принижуватись, а потiм – брехати, лукавити, видирати з пащек, штовхати в урвище, i при тому самiй балансувати, мов на канатi над прiрвою... Скiльки разiв могла зiрватись i полетiти сторч головою, як та нещасна Ярка? Як подумаю – жити не хочеться!
ЯРОСЛАВА
Згадка про Ярославу витiсняє з голови гризоту про долю Дари, сповнює душу мульким сум'яттям: а й справдi, як на здоровий глузд, то не могла ж непитуща, здорова дiвка нi з того нi з сього випасти з балкона своєï квартири просто на клумбу чорнобривцiв! Маловiрогiдно й те, що популярнi й везучi телеведучi просто так, нi сiло нi впало шандарахаються об асфальт, повернувшись iз урядового прийому, де ïм цiлують ручки власть iмущi i роблять багатообiцяючi пропозицiï елiтарнi мужi i володарi цього свiту.
Потьмарення вiд сварки з Кирилом нiби й не було. В головi чiтко i ясно сплiтались у логiчний ланцюг подiï недалекого минулого. Все почалося з мимоволi пiдслуханих Кирилових телефонних розмов:
– Згоден, ця пташка забула, з чиєï руки золоте пшiнце ще недавно клювала... Варто б натякнути... злегка... Або вiдправити... в Чечню... Хай дрочить по гарячих точка...
Тодi в нас виник невеличкий конфлiкт.
– Не чiпай Ярки, – дала зрозумiти чоловiковi, що все знаю i не погоджуюсь на жоднi радикальнi дiï проти неï.
– Гаразд, – легко, без звичних для нього екiвокiв, згодився добрий Кирик. – Але, коли твоя подружка насмiлиться оприлюднити своє так зване журналiстське розслiдування, нам, дорогенька, прийдеться розпрощатись не тiльки з нашим першим мiльйоном, а й з єдиним, першим i останнiм своïм життям. Отож, вибирай.
– А до чого тут я? Чому завжди, при будь-яких ситуацiях, маю вибирати я?
– А тому, що ти хочеш золоту рибку зловити i сраки не замочити. А так, дорогенька, не буває. Пора змиритись i зарубати собi на носi, що великих i водночас чесних грошей не iснує в природi. Отож або змирись, або йди в монастир.
Кирило явно ставив мене на мiсце, натякаючи, що, коли не перестану грати вар'ятку, вiдправить мене або в подружню вiдставку, або ще далi, наприклад, в монастир, психлiкарню, чи просто вiдстрiляє i оком не моргне. I я причинила пiддувало, не тому, що боялася стати жертвою репресiй, якi влаштовували на початку Незалежностi осоружним старим жонам новоспеченi, незалежнi вiд совiстi, провiдники нацiï. Менi iнодi задля розваги хотiлося помилуватися самодурством i наïвним самочванством свого чоловiка. Дивись, дивись, як красується-малюється, хвiст i пальцi вiялом, воло роздув, мов пелiкан... Якби ж я не жила в цiй дикiй краïнi, серед цих примiтивних гуманоïдiв з ïх середньовiчною пристрастю до перманентних полювань на вiдьом, а, наприклад, в З'єднаних Стейтах, то давно була б сенатором... В Америцi точно вже була б свiтовою знаменитiсть. Там соцiально активнi жiнки круто стоять. А головне – затребуванi. Тому й порядок у державi. Хоча – ненавиджу фемiнiсток, звiсно, доморослих, iз ïхнiми гендерами i паритетами. З iстеричним лементом про рiвнi можливостi... З ïхньою позою незалежноï жiнки... А коли розiбратись, то все це лиш гормональнi рефлексiï, викликанi тугою за двома суто жiночими позами – на спинi i на колiнах. Отакий маленький парадокс моєï, перепрошую, ментальностi. I большая правда малєнькой жiзнi... Бо поки тi недотiпанi амазонки по гуртожитках та запльованих малосiмейках утинають собi цицьки, аби стрiляти з лука по хлопах було зручнiше, тi хлопи преспокiйно дiляться благами, славою, премiями i владними крiслами iз податливими, згiдливими, веселенькими-м'якенькими молодичками. Звiсно, з природи я не була подiбною зручною пiдстилкою, але вдавати таку доводилось не раз. Допоки не накидала на шию жеребчиковi чи старому воловi збрую та не брала мiцно в руки шовковi вiжки... i гарапника.
Але... про що це я? Чого понесла на фемiнiсток, навiжених вiд гормонального отруєння? Наскiльки менi вiдомо, Ярослава до них не належала. Хто-хто, а вона добре знала, з ким спати. Однак часом любила вдавати iз себе таку собi Дiву Орлеанську – слава жити не давала. Отож при тiй розмовi з мудрим Кириком мене i розiбрала справедлива злiсть: а й справдi, чому це я маю жертвувати власним добробутом ради примх та забаганок голодноï на славу, нарваноï дурепи? Скiльки того життя, щоб його жбурляти пiд колеса боротьби за якусь там вигадану схибнутими на голову iдею? Тим паче, коли можна цю iдею перетворити в бездонне корито.
ГАСПИД
– I хлебтати, хлебтати, хлебтати з нього, жерти, як не в себе, в три горла, щоб аж через вуха перло, з очей бризкало, i щоб нiкому крихти не дiсталося, отак-о – отак-о... – Гаспидська личина, роздувшись, як жаба на болотi, огидними жестами iлюструє моï думки, запихаючись моєю шиншиловою шубою, Кириловими мокасинами (i де воно лиш дiп'яло ïх?), при тому бридко гикаючи та пукаючи.
– Воня в Ґачах, – кажу незлобливо, зневажливо спостерiгаючи за кривлянням цього смороду сiрчаного у штанях, – глянув би ти на свою гидко-капосну мармизу...
– А так естетичнiше? – питає мармиза, перевтiлюючись, як Ступка в гетьманiв, то в Кирила з виряченими очима, то в мене – з набитим доларами писком. До компанiï не вистачало ще несамовитоï фiзiï Петра Першого та мумiï Мазепи, прип'ятоï до коня, або ще чогось iз вбивчого арсеналу естетики патрiотичного вiдродження. Однак на чортяче мавпування я реагую спокiйно-саркастично, як украïнська публiка на жалюгiдне збоченство вiтчизняного кiномистецтва.
– Браво! Генiально! Якби всi нашi мистцi були такими талановитими, як ти, дiдьчий сину, Голiвуд вiд заздростi перевiшався б.
Дивно, але часом цей бiсiвський недоносок розважає мене, як блазень французьку королеву. Радше, як колись у дитинствi, заспокоює дурноверхими вибриками мою розтривожену душу. Отож якомога величнiше розвертаю свою царствену парсуну i прямую до дверей, що ведуть у позолочений першим сонячним промiнням сад. Уже в порозi рiзко озираюсь i – сто чортiв! – бачу, як пекельний виродок, смiшно викаблучуючись та пiдстрибуючи на кривеньких нiжках, крадеться сходами за Дарусенькою.
– О сссуте дрррач! – ричу ледь чутно улюблену лайку моєï улюбленоï дорогесенькоï бабцi.
– Ти кого маєш на увазi? – кокетує Гаспид, наче гей-телеведучий.
– Я маю на увазi тих сто чортiв, якi тебе, клятий вилупку, клянусь бабою Арехтою, сьогоднi ж, на очах у Князя, порiжуть, як макулатуру, на дрiбнi смужечки або пiдсмажать на снiданок для полiтичних повiй...
Гаспид кам'янiє, а далi починає дрiбно тремтiти, мов Кiбчик при одвiрку, блазнюючи та пiвкаючи: Йой боюсь, йой страшно!..
Але вклiп ока розтає в повiтрi, наче мильна бульбашка. Я ж переможно смiюся, злегка вальсуючи, виходжу просто пiд зливу сонячного сяйва i вклякаю, ослiплена красою ранкового свiту.
РАЙ!
Рай... Мiй земний рукотворний рай... Як я марила ним! Як мрiяла про власну манюпуню латочку з хатинкою ось тут, саме тут, на недосяжнiй для простого смертного територiï багатих i вибраних! Боже, як я мрiяла... Як заздрила жонам партiйних бонз i придворних класикiв, особливо посеред тих безсонних, незатишних, тих крадених ночей на чужiй дачi, пiд боком якогось сановитого старпера, котрий тим часом давав хропака, попукуючи вiд щастя, що збагрив свою законну в санаторiй на Кавказ i може вволю покобеляжить.
Як це було давно! У зовсiм iншому життi, яке хочеться зiтерти з пам'ятi, а найбiльше, з чужоï – злоï, ох i зло-о-оï!.. Все пам'ятають, покидьки! Надто друзi i подруги, що так i зосталися навiки у тому злиденному, давно мною забутому, творчому горiннi-животiннi. I там ïх, невдах, чорти деруть вiд заздростi, як i давно струпiшалих партжон i письменницьких вдiв... Не згасав би вiчний вогонь пiд тими котлами у пеклi, в яких, сподiваюся, шкваряться ïхнi мужi...
Тьху! Чого це я лютую серед такоï неземноï краси? Бо й справдi зло бере, нiби вони не знають, що одними молитвами у Бога можна випросити хiба що рай на тiм свiтi. А на цiм, на жаль, дорогесенькi, треба самому рукави закотити... Отак, як ми з Кирилом... Аби втерти носа Фекалюку, на городi якого горбатилась уся столична ботанiчка, премудрий Кирик сам себе переплюнув: не поскупився – спецiально виписав iз Англiï королiвського садiвника, а з Голландiï модного квiтникаря, пiд керiвництвом яких (через перекладача) вiтчизнянi ботанiки та мунiципальнi озеленювачi перетворили дебр-пустиню неполитую у квiтучий Едем. I от я стою серед цього раю, милуюся розкiшним буянням природи, вдихаю запаморочливi пахощi розвеснених кущiв i квiтiв... Важкi кетяги бузку, ажурнi грона глiцинiï, золотi фонтани традесканцiï... Азалiï... флокси... тюльпани... нарциси... гiацинти... гiгантськi фiалки, братки, в'юнки, анемони, матiола... рiднi i заморськi, презентованi зарубiжними ботанiчними садами. Квiти всюди: на клумбах, у вазах, у вазонах, в горщечках... на карнизах, пiдвiконнях... Навiть у фонтанах i басейнi – нiжно-рожевi, кремовi, жовтi й бiлi водянi лiлiï, подарованi нiмецькими iнвесторами. Квiти пнуться, стеляться, в'ються, плавають. I розливають божественнi пахощi. Так пахне рай... Добре, що Гаспид десь завiявся, а то б засмердiв мiй Едем паленою сiркою.
А в молоденькому саду серед рiдних яблунь i калин, тропiчних екзотiв, обсипаних пуп'янками та самоцвiтними росами, витьохкують невидимi щасливi соловейки i ще якiсь незнаннi пташки-щебеташки... Так звучить рай.
Примружую очi i, здається, чую, як шовковою травою шелестять кроки юноï голiсiнькоï прародительки Єви... Здається, бачу, як, заховавшись за яблунею, стежить за нею закоханий Адам, не вiдаючись про суперника Змiя, що причаïвся зовсiм поряд, прикинувшись гiллякою, у густiй яблуневiй кронi... Так невинно ходить солодка, мов грiх, любов. Жаль тiльки, що ходить вона чужими стежками, обминаючи мене i мiй рай десятою дорогою...
Однак, щось минає, а щось i зостається... Минає химера, мрiя-забаганка. Зостається матерiальне – цей дiм, цей сад, цей зiльник-квiтник... Хоч i це не вiчне, (а що вiчне?!) та принаймнi на моє життя вистачить i ще й внукам зостанеться... Сподiваюся, 1917-й бiльше не повториться...
Нi, хто б там що не балакав про святе i найсвятiше, скiльки б чеснi м?чнi за Украïну, за ïï волю i народ не нудили своïми наïвними iдеями, я знаю одне: за такий рай варто не лиш ту iдею, а й душу продати...
ЛАБIРИНТ
Гордо, з гiднiстю людини, яка немарно живе на цiм свiтi, виходжу за браму. Перед очима – безлюдна вуличка дачного селища, схожа на один вiдтинок-закавулок мiфiчного лабiринту. Лишень зеленi кучерi дерев над суцiльними сiрими огорожами нагадують, що за ними живуть люди... Але все одно – лабiринт. Влади... Найжахливiший, найлюбостраснiший, найжаданiший, найомрiянiший на землi храм-душогубка, до якого рвуться смертнi, а дорвавшись, гинуть пiд копитами, пiд золотими копитами кровожерливого Мiнотавра брехнi, пiдступiв, запроданства. Правдивiше, гинули. Колись. Нинi ж наловчились i консенсус iз Мiнотавром знаходити, i один з одним розминатися, i в лабiринтi орiєнтуватися лiпше, як у своєму замiському маєтку.
Машинально оглядаюся: над високою металевою огорожею гордо й неприступно височить моя фортеця! Мiй Едем! Страшно подумати, яким коштом вона менi далася! Якими героïчними зусиллями!..
– Ой умру! Люди, людоньки, подивiться на цю героïню! Ви вже чували про те, як вона заробила свiй перший мiльйон, тепер послухайте, як мужньо вона вкрала свою першу тисячу долярiв... правда, не зовсiм тисячу, а цiлих десять!.. Ойо-йой... – У повiтрi нагло запахло сiркою. Гаспид! Чорти б його побрали! Очевидячки, бiсовiй личинi обридло курей полохати, тож, заламавши лаписька (з мене збиткується), шкандибає попереду i волає в три горла. I хоч я знаю, що нiхто, крiм мене, його не чує i не бачить, перелякано озираюся навсiбiч, хапаюся за серце i шукаю оком, чим би це пожбурити в проклятуще iсчадiє.
– Заткнись! А хоча... про мене, кричи, хоч лопни! До речi, дурибале рогатий, супроти оцих, що ще хропуть за броньованими брамами, я – свята! А та якась тисяча, що я, як ти кажеш, украла, ламаний грiш жебрака проти тих мiльйонiв, на якi вони обчистили рiдний народ.
– Але ж тi десятки тисяч долярiв, якi зiбрали добрi люди по цiлому свiту на вiдродження потоптаноï большевиками украïнськоï культури... Або братнi рублики, якими вам дехто щедро платив, аби першого не сталося...
– А ми й вiдродили... що треба й кого треба... I чесно розподiлили...
– Ще б пак! Глянувши на маєтки тих, з ким ви разом вiдроджувались, жодного сумнiву щодо чесного розподiлу! – регоче антихрист. – Пригадую цей перший ваш з Кириком благодiйний фарс... Всеукраïнська акцiя на пiдтримку iнтелiгенцiï. Фуршет: дешеве шампанське i вбогий десерт. Патрiотичнi промови, лукавi фаци благодiйникiв, розгубленi фейси мистцiв... У спiтнiлих мозольних п'ястуках останнiх – конверти з десятьма долярами... На вiдродження. Цих копiйок на споднi секондхендiвськi не стачить, а на вiдродження мусить стачити. Бо перед благодiйниками-меценатами соромно.
Люди подають, а нам не хватає! Ловко придумано? Авжеж! А хто перевiрить? А нiхто. Нема у державi такоï перевiрки, щоб власть, народом обрану, перевiряла. Не придумали. Тим паче, що жодному з ощасливлених лохiв у голову не прийде за пару баксiв рейвах зчиняти: скаржитись – совiсть не дозволить, дякувати – гордiсть... Не бидло все ж таки.
– Слухай, май совiсть! Ти ж, люципере поганий, знаєш, що решта грошей пiшла на органiзацiю та обладнання фонду Народна помiч. На фестивалi творчоï молодi Надiя народу, на сиротинцi народнi – дитячi та старечi, на...
– Слухай, мамцю, ти теж май совiсть i не заливай... Я – не КРУ, не податкова, не УБОЗ... Але оскiльки нема нам з тобою чим зайнятися, то не грiх з нудьги i подискутувати трохи. Отож, припустимо, що офiсну технiку i повнi кишенi зелених на святе дiло ви приволокли пiсля першоï своєï вiзити в Америку... Чи з Москви? Бр-р-р! У ваших блудах з векторами i орiєнтацiями патрiотичними то на схiд, то на захiд, голубонько, сам Князь ногу зломить, куди вже там бiдному чортовi! Та весь пекельний синедрiон дивується, як же це ви з Кириком у тих цеерушно-феесбешних патрiотичних змагах за вiльну Украïну раду собi даєте? На останньому засiданнi, сам чув, Перший Поплiчник Князя вiдкрито лобiював iнтереси Кирика, бр-р-р, пардон, мамцю, за лексику тутешньо-парламентську, коротше, пропонував пiдвищити його у званнi до генерала КПБ (комiтету пекельноï безпеки) та нагородити почесним тавром Князя За особливi заслуги.
– Бля-я-я... Я ж то думаю, часом спостерiгаючи, як цей покидьок крадучись вертається зi свого чергового вiдрядження, що це в нього за пляма багровiє на лобi... А це орден! За особливi заслуги... Нiчого собi! А я? Я що – в Князя... вовка з'ïла? Чого мене нi за що не мають? Та за одного тебе, мерзо хвостата, менi... не те що орден...
– Мамцю, диявол з тобою, який орден? Та на тобi вже нема де печать ставити! Так, не збивай з мислi. Я не з нагородного комiтету, не чiпляйся! Я просто ваш з Кириком скромний бiограф i тихий лiтописець вашого паскудного житiя на цiй землi.
– У-у-у... гаде пiдколодний...
– Мамцю, шануйся, бо вiддам Мiнотавру, – улесливо усмiхається iсчадiє, i я з вереском деруся на бетонну стiну лабiринту: просто на мене по тiсному коридору вулицi мчить рогате страховисько бичачого вигляду. В мент згадую колгоспного бугая-осiмiнiтєля Онуфрiя, розстрiляного мiлiцiєю за те, що затоптав на смерть свого доглядача дядька Микиту.
Та не тiльки бугай з Микитою – усе моє життя в секунду пролiтає перед очима, але, Господи, таке чорне, як морда звiрини, що мчить на мене! Фу, промчала...
– Ну що, заробила? – регоче Гаспид, знiмаючи мене з огорожi лiдера аграрно-промисловоï партiï, – Тепер знатимеш, що старших – треба слухати. Навiть тодi, коли вони кажуть не зовсiм... як це... а, лiцепрiятниє вєщi. Отож, добре знаєш: крiм грошей, що рiками текли на вiдродження народноï iдеï, презентували вам з Кириком ще й обладнання для друкарнi, i для телестудiï, i навiть для стоматологiчного кабiнету, певно, як умiльцям заговорювати зуби народовi. От лиш хто i з яких краïв тi наïвнi i довiрливi, не вiдаю. Знаю тiльки напевно те, дрантя секондхендiвське для сиротинцiв – точно не з Росiï... Там добру рiч не викинуть у смiття... та й своïх сiротушек хоч гать гати. Але у кожному випадку – вистачило вам iз Кириком не лиш на вiдродження народноï iдеï, а й на власний ренесанс...
До речi, за iдею народноï iдеï мали би-м менi ручки цiлювати... Народна iдея... таке кругленьке, хитреньке назвисько хитренькоï органiзацiï... I вашим, i нашим. I очi нiкому не коле, бо всi – за народ, i патрiотично, бо всi патрiоти, i гуманно, бо всi гуманiсти, що тим народом денно й нощно в потi чола перейма...

Страницы

• #
• 1
• 2
• 3
• 4