Демонiзм

ДЕМОНIЗМ риса концепцiï людини, типол. спiльна для авторiв, котрi
прагнуть до розкриття таємниць Всесвiту, зокрема, авторiв
езотеричних тв. Д. базується на уявленнi про iснування потойбiчних
сил, втiлених в постатi демона, котрий уособлює буття й силу
трансцендентного свiту, й втручання котрого здатне докорiнно змiнити
життя людини. Д. генетично повязаний зi сферами мiфологiï та
фольклору. Як такий, демон ((Латоп) є постаттю в першу чергу ант.
(спершу саме давн- грец.) мiфологiï. Спочатку ант. демон не мав
обовязково зловiсноï природи, якоï набув ЗГОДОМ: це було
уособлення аморфноï божественноï сили, чи то доброï, чи
лихоï (О.Лосєв). Демон був енергетичним поштовхом, котрий
викликає землетруси, повенi тошо. Уявлення про демона як виключно
лиху силу формується у грекiв лише пiсля грец.-перс. воєн,
приблизно бiля 500 ДО Н.., коли перейнято було чаклунство вiд перс,
магiв, особливо ж у Фессалiï, де перси досить довго панували
(звiдси особлива слава фессалiйських чаклунок). Проте переосмислення це
було почасти пiдготовлено й фiлософiєю Пiфагора (до речi,
етруського жерця) та Емпедокла, якi вiдкинули уявлення про посмертне
перебування душ в аïдi й висунули iдею мандрiвки душi по смертi
(метемпсихоз), Демонами стали називати духiв, якi мають антропоморфнi,
як у богiв, риси. З VI ст. до н.е. демонами почали називати численних
«богiв без iменi, яким не вiдправлявся культ; до них долучилися й
легендарнi героï. На думку Г.Узенера, демони античностi переважно
належали до т.зв. dii minoris численних божкiв полiв, рiвчакiв тошо, на
вiдмiну вiд бiльш олюдненого генiя. В розвиненiй античностi межа мiж
демоном та генiєм стає нетривкою, зокрема, завдяки
Сократовi, який визначив широко вiдомим поняттям «демон» нове
поняття, яке тiльки-но зароджувалося, вiдтiсняючи архаïчну полiсно-
колективiстську свiдомiсть. поняття совiсть» (зате в грец. текстi
Нов. Завiту воно буде вжите вже багато разiв). Демон Сократа
обєктивно торував шлях христ. уявленню про янгола- охоронця.
Демонiчна людина тут виступає як самостiйна в думках, незалежна у
вчинках, й постать самого Со крата в дiалогах Платана є
найкрасномовнiшим свiдченням того. Разом з тим пiслясократична фiлософiя
стала жваво мiркувати про добрих демонiв-охоронцiв та демонiв злих,
очевидно, ке без поштовху перс, зороастрiйського дуалiзму. Пiсля
завоювань Александра Македонського на ант. демонологiю нашаровуються
сотнi екзотичних чужих божеств зi строкатими функцiями й непевними
обличчями, бо халдейськi та єгип. мудрецi буквально заполонили
Грецiю. ïхнi боги стали вважатися саме за демонiв й до
Олiмпiйського пантеону не могли бути прилученi Гомер та Гесiод
канонiзували ант. Олiмп. Цих чужих божеств-демонiв стали закликати з
марновiрним страхом, часто чужими мовами (пригадаймо атмосферу деяких
тв. Лукiана Самосатського). шо згодом вироджується в
«тарабарщину на зразок широко вiдомого Абракадабра! Атмосфера
чудесного й незрозумiлого пронизує, напр., сюжет Золотого вiслюка
Апулея або ареталогiчнi iсторiï {Ареталогiя) Демонiчна людина в л-
рi гелленiзму є не винятком, а скорiше нормою. Та занепад
олiмпiйськоï релiгiï був неминучий. Останнiй поштовх тут
зробив Платон, которий оголосив усiх богiв, окрiм Дiя-Демiурга, Творця
Свiту, людською фантазiєю. Почалося й поступове згасання Д. Але
дiяльнiсть Фiлона Александрiйського (1 ст. до н.е. 1 ст. н.е.) приводить
до ототожнення Платонового Демiурга з юдейським Ягве. Ця, ше дохрист.,
контамiнацiя привела й до потреби урахування бiбл. старозавiтноï
iдеï про «посланникiв диного (євр. мейлах означає
посланник, янгол). Отож неоплатонiки (Плотiн, Порфiрiй, Ямвлiх)
доповнили вчення про Демiурга оповiдями про Його служителiв та демонiв,
якi ïм протистоять. Цiкава пiдсумкова систематизацiя Ямвлiха, що,
вдаючись також й до даних халдейськоï магiï, описує,
поряд з Демiургом, ше 12 вищих та 72 нижчих божества (далi йдуть янголи,
демони та героï). Християнство ототожнило всiх, окрiм ст- завiтних
янголiв, з бiсами, базуючись на максимi Псалтиру Боги поган суть бiси.
Проте Бiблiя неохоче розповiдає про всi цi таємничi шари
буття, й створення картини янгольсько-демонiчних iєрархiй вже в
сиву давнину взяли на Сх. апокрифи на зразок Книги Еноха. Що бiльш
неохоче Церква спрямовувала на цю проблему увагу, тим активнiше
займалися нею гностики й подальшi єретики та ворожбити, прагнучи
до вiдновлення неоплатонiчноï лiнiï на синтез Бiблiï з
поганством. Пiсля тривалих суперечок, чи визнавати демонiчнi сили за
реальнiсть, бере гору клас, погляд Платана, й вiра в демонiв
оголошується марновiрством. Ранньосер-вiч. церк. л-ра, вкрай
рацiоналiстична, не залишає грунту демонiчному персонажевi».
Так тривало, доки вропа не познайомилася пiсля хрестових походiв з гебр.-
араб. магiєю Сх. I вже Тома Аквiнський (ХПI ст.) оголошує,
шо демони iснують, шо вони можуть шкодити своïми чарами, зокрема,
викликати вихор, дош, блискавку, безплiддя й т.iн. Це спричинилося до
подальшого визнання магiï за науку. Сили природи, якi в дохрист.
часи набирали на теренах вропи вигляду лiших, русалок, домовникiв,
водяникiв, демонiв житнього поля тошо, i якi були осмисленi як бiси,
потайки шанувалися в глухих сiльських кутках (двовiрство»). Це
вiдбивається у фольклорi, типово демонiчнiй iстотi чаклуна (часто
коваля), яка напрочуд подiбна у рiзних народiв (пригадаймо конденсацiю
цього образу хоча б у Страшнiй помстi М.Гоголя). У сх. словянствi бiси
(вiд iндоєвроп. hoi-dho-s той, що викликає жах, за
С.Аверинцевим) це старовиннi злi духи, якi руйнували життя ше в
поганськi часи, й поняттям цим було перекладено при християнiзацiï
грец.»даймон, хоча згодом сюди було прилучено й весь поганський
пантеон Перуна, Мокош та iн. Як вiрно зазначає Аверинцев,
осмислення сфери бiсiв як однозначно ворожоï Боговi теж несе
вiдбиток давн-перс. рел. дуалiзму (боротьба проти левiв як норма в
Авестi»). Часом для позначення цих сил у Давн. Русi вживали слова
аггел (сатана), за грец. написанням. Бiси мають величезну обiзнанiсть в
таємницях свiту, вони шокують, лякають та спокутують людину, шо
прагне до Бога (напр., сюжет про Св.Антонiя). Вони увiбрали в себе
енергiю поганського алхiмiчного мiфу, перевтiлюючись в будь-якi постатi
з невимушенiстю ант. Протея. В нар. укр. мовi слово демон (гемон)
означає лиху людину, вiд якоï походять руйнiвнi iмпульси.
Проте фольклор часом надiляє рисами позитивного демонiзму
своïх шляхетних розбiйникiв (Разiн, Довбуш. Кармалюк та iн.); (пор.
романтизованi постатi Кармалюка в укр.лiт. кармалюкiанi, Гонти у
Т.Шевченка, Миколи Шутая в I.Ольбрахта й т.п.). З часiв Ренесансу
демонологiчнi вiрування у виглядi «магiчноï науки»
переливаються в мiську культуру, породжуючи тип доктора Фаустуса, що
викликає одночасно зацiкавлення й жах (Фаустiана). В добу
Вiдродження буквальна вiра в демонiв та чаклунiв призводить до спалаху
майже невiдомих у Сер-вiччi вiдьмовських вогнищ. Нейтральнiсть
демонiчного героя, попри всi прагнення адептiв магiï подати свiй
предмет як науку», не могла вже вiдновитися, й ант. релятивнiсть
добра i зла в демонiчному героï тепер немислима. В христ.
свiдомостi демонiзм є чимось мерзенним (свiт .Босха). З тими, хто
прагне використати енергiю демонiв i служить чорнi меси», боролися
не лише вогнем I мечем»; виникає специфiчний жанр
екзориизмiв, молитв- заклять. що почасти базуються й на практицi фольклор-
поганських заклинань та замовлянь, i такi трактати, як вiдомий
iнквiзиторський посiбник Молот на вiдьом. В ию пору вiд Д.
вiдокремлюється сатанiзм як самостiйна концепцiя. Тема Д.
справляє величезний вплив на л-ру вропи. Якщо у Данте сили зла
належать суто до сфери пекельноï (сер.-вiч. риса), то Ренесанс
розкошує, перелiчуючи можливостi такого контракту, хоча д-р Фауст,
напр., обовязково має провалитися врештi-решт до пекла. Свiт
бароко ше зберiгає недвозначнiсть поляризацiï демонiв та
янголiв (напр., Разюча луна останньоï сурми поль. автора XVII ст.
К.Болєславуша). Безодня демонiчного все бiльше гiпнотизує
митцiв. Навiть заперечення магiï Ф.Беконом у XVII сг. й
протиставлення ïй науки не припиняє цiкавостi до
демонiчного» типу людини в культурi вропи. Зокрема, й класицисти,
вiдмовляючися вiд бiбл. основи свiтогляду, вiдновлюють ант. уявлення про
«невизначену силу, про генiя яктвор. силу душi (цiкава рос. форма у
В.Тредiаковського женi»). Характерний також образ Музи, яка
пiдносить поета над буденнiстю. Та ант. рем iнiсиениiям и справа не
обмежується. Зi зростанням кiлькостi географiчних та культ,
вiдкрить, зростанням обiзнаностi в екзотичних релiгiях та культурах Сх.
(Iндiя, Китай та iн.), Африки, Нов. Свiту раиiонально-поетична концепцiя
людини все ширше поступається натисковi демонiчного типу.
Просвiтництво, при всiй зневазi до марновiрства, характеризується
й такими постатями, як Сен- Жермен, Калiостро, Месмер, що втiлюють
демонiчнiсть у рафiнованому виглядi. Особливо цiкавi люди пристрастей на
зразок маркiза де Сада, якi є антиподами христ. моралi. В романт.
епоху скептицизм остаточно зникає й замiнюється вiдвертим
захопленням енергiєю та ентузiазмом зла (вираз Б.Ейхенбаума). Пiд
це пiдводилася й теор. база такими iдеологами посткантiанськоï
естетики, як Ф.Шеллiнг. Вивчення фольклору (бр. Грiмм й iн.) дає
новий грунт лля реставрацiï Д. У романтикiв спостерiгається
широкий дiапазон Д. вiд Байронового захоплення постатями на зразок
Каïна або Манфреда, що аж палають ненавистю до Творця, до жахiв
готичного роману. Обєктивно все це було певною мiрою
реалiзацiєю надiй Просвiтництва на гурона, природну людину, шо
вiльна вiд впливiв христ. моралi. Новоï рiвноваги надав проблемi
«Фауст Й.-В.Гьоте: тут Зло, у вiдповiдностi до вчення св.
Августина, не має власноï природи. Мефiстофель, при
своïй незалежностi, є лише часткою божественноï сили.
Iнтенсифiкацiя в романтизмi христ. поривань (Р.Шатобрiан та iн.)
спричиняє до прагнення приборкати Д. в л-рi. Часто Д. стає
суто стильовим моментом (Р.Л.Стiвенсон, В.Коллiнз та iн). Проте рух за
реабiлiтацiю вiльноï вiд Бога людини впродовж ХIХ-ХХ ст.
набуває розвою, часом вiдверто демонiзуючись в дусi бiлявого звiра
Ф.Нiцше. Iнерцiя Д. вiдчувається в реалiст л-рi (постатi Сорреля,
Растiньяка, Люсьєна Левена та iн ). Особливо цiкавий Д. таких
героïв рос. л-ри, як Печорiн (варiант Демона), Раскольнiков та iн.
героï Ф.Достоєвського з ïхнiм тяжiнням до iнфернального.
Демонiчнi Фальк герой романа С.Пшибишевськопо Homo sapiens» та
оповiдач iз Записок кирпатого Мефiстофеля» В.Винниченка та iн.
Натомiсть, європ. та рос. л- ра остаточно реабiлiтує
демонiчного героя в добу декадансу (Квiти зла Ш.Бодлера, твори О.Вайлда,
В.Брюсова, Ф .Сологуба, почасти Блока та iн.). Значною мiрою всi цi речi
пiдготували богоборство» М.Горького та iн. дiячiв соцiалiстичного
реалiзму. Зх. л-ра ХIХ-поч. XX ст. починає часто осмислювати Д. в
руслi наук, поглядiв про темне та пiдсвiдоме в людинi (напр.. Марiо та
чарiвник» Т.Манна, сповнений вiдрази до сфери гiпнотичного; проте
той же автор змальовує непоборну силу демонiчноï пристрастi в
Смертi у Венецiï). Виникнення фашизму з його поетизацiєю
фурiозностi художньо заперечувалося у Б.Брехта, Л.Фейхтвангера, Г.Бьолля
хоча не було нестачi й в тих, хто подiбною фурiознiстю захоплювався. В
масовiй лiтературi наших часiв Д. дематерiалiзується» в
потокове виробництво жахiв, й не завжди на рiвнi А.Гiчкока. Вампiри,
перевертнi, iнопланетяни тошо є оригiнальною, хоча й дуже зниженою
варiацiєю на теми Д. Семен Абрамович