Днiсть

ДНIСТЬ одна з найзагальнiших лiт- знавчих категорiй, в основi якоï
визнання цiлiсностi лiт. тв. як нарiжного начала поет, творчостi. Чи не
вперше про це стосовно худож. л-ри заговорив Арiстотель Поетицi.
Розмiрковуючи над специфiкою епiч. поем, вiн зазначав, шо фабула, коли
вона є наслiдуванням дiï, повинна вiдтворювати одну i до того
ж суцiльну дiю, а частини подiй повиннi бути так сполученi, шоб з
перестановкою або випущенням будь-якоï частини порушувалося й
мiнялося цiле, бо те, що своєю наявнiстю або вiдсутнiстю не
вносить помiтних змiн, не становить органiчноï частини цiлого. Отже
за Арiстотелем, . як синонiм цiлого є безумовною нормою як поет,
творчостi, так i поет. тв. Саме тому єдиною й обовязковою для мист-
ва слова нормою Арiстотель оголосив
. дiï, як наслiдування однiєï i цiлiсноï за
своєю суттю подiєю, а . часу — бажаною. Трагедiя
має по можливостi, вказував Арiстотель, вмiстити свою дiю в
одноденний кругообiг сонця або якнайменше з нього виступати. Згодом,
у поетицi класицизму, . часу буде також оголошено обовязковою нормою
i додано ше одну норму . мiсця. У Поетицi Арiсготеля, як i пiзнiше в
поетицi Н.Буало було сформульовано ше одну iз суттєвих норм .
характеру. За Арiстотелем, характер буде гiдним, якщо й ця схильнiсть
гiдна <…>. Друга умова — вiдповiднiсть характерiв.
Буває, напр., мужнiй характер, але не подобає жiнцi бути
мужньою або грiзною. Третя — правдоподiбнiсть - це завдання
вiдмiнне вiд того, шоб створювати характер гiдний або вiдповiдний
<…>. Четверта шоб характер був послiдовний. Якщо
зображувана особа непослiдовна й таким подається ïï
характер, то навiть i в непослiдовностi своïй вона повинна бути
послiдовна. А Буало вважав за потрiбне вилучити з характеру героя все
суперечливе, шоб створити цiлiсний у своïй логiчностi образ.
Зазначимо, шо . характеру, як, зрештою, i
. тв. на загал, може базуватися не лише на логiзацiï зображуваного
— це лише один iз можливих шляхiв досягнення поставленоï
митцем мети. Iн. шлях передбачає зчеплення крайнощiв,
сполучення полярних первнiв в єдину у своïй непорушнiй
єдностi структуру (добра i зла, сили i безсилля, любовi i
ненавистi, траг. i комiч.). Такий шлях є також правомiрним, бо
як i в життi, так i в мист-вi, крайнощi збiгаються. Про це у заг-
фiлос. планi мовив свого часу (МI ст. до н.е.) Лао-цзи; згодом з
концепцiєю поляризму виступають пiфагорiйцi. Про збiг
протилежностей» в добу Вiдродження розмiрковували Н.Кузанський i
Дж.Бруно, а у фiлософiï позитивiзму протилежностi зводяться до
полюсiв, а ïх вiдношення до доповнюваносгi. У дiалектико-
матерiалiстичнiй фiлософiï виникла теза не лише про
єднiсть i боротьбу протилежностей, а про тотожнiсть проти
лежностей, ïх взаємоперехiд.
. худож. тв. можна потрактувати по-рiзному i з рiзних фiлос. позицiй,
але незаперечним лишається одне — в мист-вi слова
протилежнi первнi (як, зрештою, у будь-якому мист-вi) гармонiзуються.
I саме гармонiзацiя, як взаємопроникнення протилежних первнiв
задля утворення нов. цiлого, є запорукою врештi-решт
. (цiлiсностi) поет. тв. Думки стосовно цього ми знаходимо знову-таки в
Арiстотеля, який зазначав, шо одним iз шляхiв гармонiзацiï всiх
складникiв худож. тв. є беззаперечне врахування родовоï
специфiки змiсту тв. Саме розумiння . як гармонiзованоï худож.
цiлiсностi, потребує, окрiм усього iн., зосередити увагу на
внутр. доцiльностi зображуваного: не можна розтягувати фабулу,
нехтуючи при цьому ïï внугр. змiстом; не можна порушувати
природний порядок дiï, не керуючись при цьому певними мист.
намiрами та естет, засадами; не слiд в арiстотелiвськiй драмi
поєднувати декiлька фабул, але це є природним для епiчнiй
драмi. Тобто внутр. доцiльнiсть зображуваного як передумова творення
худож.
. виявляється на двох принципово значущих рiвнях: на рiвнi
зображуваноï подiï та на рiвнi системи худож. та естет,
уподобань автора. Творення . як гармонiзованоï цiлiсностi
досягається виключно завдяки митцевi, котрий, як мовив
Арiстотель, є творцем фабул, чи, як визначили б ми, творцем
худож. реальностi. I така реальнiсть, не будучи iдентичною реальностi
обєктивнiй, є цiлiсною хоча б тому, що обєктивно
iснуюче митець перетворює субєктивно, тобто дає
своє уявлення i розумiння навколишньоï дiйсностi. Цей
момент примату субєктивного над об'єктивним у лiт. тв.
є визначальним для виникнення . як гармонiзованоï
цiлiсностi. Про це свiдчать i численнi висловлювання майстрiв худож.
слова. Як одна з унiверсальних мист. категорiй, . - визначальна для
функцiонування всiх складникiв тв., шо умовно подiляються на
формальнi (стиль, жанр, композицiя) i змiстовнi (фабула, сюжет, тема,
конфлiкт, характер), але в межах худож.
. постають як змiстовно-формальнi. Олександр Чирков