СИЛАБIКА, СИЛАБIЧНЕ ВIРШУВАННЯ

СИЛАБIКА, СИЛАБIЧНЕ ВIРШУВАННЯ (вiд грец. si/llobe склад) система
вiршування, ритм, основою якоï є складова сумiрнiсть вiршiв;
до ритмоутворюючих чинникiв С. належать також рима та цезура (пауза в
серединi вiрша). Щодо словесних наголосiв, то в принципi вони
залишаються неврегульованими, хоча останнiй наголос у вiршах (пiввiршах)
повинен бути вiдчутним, позаяк вiн стає метричною основою ïх
закiнчення. Виконувалися силабiчнi вiршi, напевно,
мелодекламацiєю, яка нагадувала церк. спiв, шо акустично сприяло
нейтралiзацiï притаманноï деяким мовам, зокрема сх.-словян.,
фонетичноï ознаки наголошеностi-нена- голошеностi. Багато проблем
С. залишаються спiрними. Так, деякi вченi заперечують ïï
самостiйнiсть, вважаючи С. одним з варiантiв(поряд з силабо-тонiкою та
тонiкою) єдиноï якiсноï (квалiтативноï) системи
вiршування, яка заоснована на розрiзненнi наголошених та ненаголошених
складiв. Походження С. веде вiд реконструйованого М.ґаспаровим
гiпотетичного, iндо-європ. силабiчного вiрша. Вiн iснував у двох
варiантах: короткий 8-складовий та довгий 10-12- складовий розмiри.
Довгий подiлявся цезурою на два пiввiршi, шо приводило до
додатковоï ритм, вреґульованостi вiрша; до чинникiв ритму
вiдносилось i органiзоване розмiшення довгих та коротких складiв,
особливо в кiнцi вiрша; так передостаннiй склад повинен був бути
обовязково протилежним за своïм характером останньому. Крiм того,
небажаним був словороздiл перед останнiм складом, шоб вiн не порушував
наступний вiршороздiл: т. ч. кiнцiвка ставала акустичним знаком
закiнчення вiрша. Становлення, розвиток та iст. продуктивнiсть
європ. С. зумовленi, по-перше, досилабiчною вiрш, традицiєю,
шо склалася не без впливу фонетичних особливостей рiзних нац. мов, та,
по-друге, культ, запозиченнями. Найбiльш стiйким та iст. тривалим
стає зв'язок С. з тими мовами, котрi характеризуються постiйним, а
отже й акустично нерозрiзненим словесним наголосом. Так, ром. вiршування
розвивається переважно як силабiчне за своïм характером. Його
джерелом була сер- вiчна лат. С., яка виникла у звязку з утратою в Ш ст.
н.е. такоï важливоï фонетичноï особливостi, як довгота i
короткiсть голосних звукiв, шо спричинило руйнацiю метричноï
системи вiршування, рудиментарнi ознаки якоï вiдчутнi в С. За
I.Качуровським найпершi зразки С. зугрiчаються в iрландських сагах (з
VIII ст.). Iтал. С. представлена насамперед 11- складовиком з рухомою
цезурою, постiйним наголосом на десятому, а також на четвертому i (або)
шостому складах. Вiн затвердився на поч. ХШ ст. i став основним лiр. та
епiч. розмiром до кiн. XIX ст. До визначних лiт. памяток, написаних 11-
складовиком, належить Божественна комедiя» Данте Алiг'єрi.
Коротким розмiром в iтал. С. вважався 7-складовик, шо використовувався
як самостiйно, так i в сполученнi з довгим, 11- складовиком. Основними
розмiрами франц. С. початково були безцезурний 8-складовий вiрш з
обовязковим наголосом на останньому складi та 10-складовик з цезурою
пiсля 4, обовязково наголошеного, складу. 8-складовик вживався в лiр.
жанрах, а також у пе, пасторалi, фабльо, рел. драмах, фарсах та iн.; вiн
зберiг значення до кiнця XIX ст. 10-складовик використовувався в драмi,
сатирi, поемi. В епоху Вiдродження функцiональне мiсце довгого розмiру
починає займати александрiйський вiрш, шо отримав назву вiд поеми
Л. ле Торта про Александра Македонського. Вiн складався з 12 складiв з
цезурою посерединi. Розрiзнялися героïчний» александрiйський
вiрш з парним та елегiчний переважно з перехресним римуванням. Обидва
вони надовго залишаються провiдними розмiрами у франц. поезiï.
Стосовно iсп. С ., то вона запiзнюється у своєму становленнi
порiвняно з iн. ром. поезiями. Так, вiрш, розмiр вiдомоï лiт.
памятки Пiсня про мого Сiда» (XII ст.) не пiддається
остаточному визначенню, бо мiстить у собi ознаки як С., так i тонiзму.
Це пояснюється постiйним впливом на iсп поезiю як ром. С., так i
герм, тонiки Щодо цього показовим є факт появи перших зразкiв С.,
якi були занесенi на Пiренеï пiлiгримами, на галiсiйсько- порт.
мовi (а не на iсп.). Власне силабiчнi розмiри iснували теж у двох
варiантах. Основним коротким розмiром протягом шести столiть є 8-
складовик (в XX ст. у Ф.Гарсiя Лорки, А. Мачадо, Р.Альбертi), а
переважним довгим був спочатку »алексанлрiйський вiрш iтал. типу
12- складовик, який утворював чотиривiршi монорим, а з XIV ст. т.зв.
арте майор розхитаний силабiчний вiрш з двох 6-5-4-складових пiввiршiв.
Кожний з них має по 2 наголоси, шо розташованi за певними
правилами. Розрiзняють кiлька варiантiв такого вiрша: героïчний,
мелодiйний, сапфiчний тошо. Найдавнiшими зразками латис. та лит.
силабiчного вiрша були нар. пiснi (дайня латис., лайна лит.), якi
мiстили в собi вiсiм складiв, подiлялися цезурою на два симетричних
пiввiрша з обовязковою забороною словороздiлу перед останнiм,
коротким,складом кожного пiввiрша. Шодо заг-словян. нар. поезiï,
яка розвивається на основi трьох типiв вiрша пiсенного,
речитативного (епiч.) та говiрного, то саме другий i частково перший
були за своïм характером силабiчними. Речитативний, що виник пiд
впливом iндоєвроп. силабiки, iснував як 8- та 12-складовик.
Причому, основним чинником ритмоугворення у них була не кiнцiвка
пiввiршiв та вiршiв, хоча воно й не могла бути представлена
односкладовим словом, а иезура в лiр. поезiï симетрична, в епiч.
несиметрична. У чес. поезiï силабiчнi памятки виникають у юн. XII
ст. пiд впливом лат. сер-вiчного та пiсенного заг-словян. 8-складовикiв.
Чес. 8-складовик з шзурою посерединi використовувався в пiсеннiй
свiтськiй та рел. лiрицi. У поль. С., шо виникла в ХIУ-ХУI ст. пiд
впливом як лат. сер-вiчного так i чес. силабiчного вiршiв, основним
розмiром був 8-складовик, спочатку розхитаний, але поступово тяжiючий до
строгого iзосилабiзму. Зустрiчалися й iн. иезурованi та бiльш
довгi» розмiри (11-складовик з цезурою пiсля пятого та 13-складовик
з цезурою пiсля сьомого складу), якi використовувалися у вел. жанрах
поемах, драмах, елегiях, сатирах. Цi короткi та довгi» розмiри
стають домiнуючими в епоху класицизму та бароко {XVП-XVIПI ст.). У серб.
нар. епiч. поезiï найуживанiшим розмiром був цезурований 10-
складовик з вiдносною врегульованiстю довгих та коротких складiв. Вiн
поступово тонiзувався, тяжiючи до хореïчного ритму. У болг. епiч.
поезiï, що сприйняла вплив вiзант. С., основним був 8-складовик,
також частково урегульований поєднанням довгих та коротких
складiв; пiзнiше ия фонетична вiдмiннiсть втратилася, а вiрш поступово
тонiзувався, тяжiючи до ямбiчного ритму. Основним книжним вiршем
досилабiчного перiоду рос. поезiï в 1-й пол. XVII ст.
(А.Подольський, А.Палiцин, С.Шаховськой та iн.) став нерiвноскладовий (i
рiзнонаголошений) римований говiрний вiрш один з трьох типiв вiрша поряд
з силабiчним молитословним лiтургiчним та нар. пiсенним, переважно
тонiчним за своïм характером. Прикладом такого досилабiчного
книжного вiрша, близького за своєю ритмiчною структурою до
райошного, може слугувати стилiзовний вiрш Казки про попа та його
робiтника Балду О.Пушкiна. У звязку з iст. необхiднiстю теор.
усвiдомлення розрiзнення вiрша i прози, яка виникла в XVII ст. 1-й
третинi XVIII ст., проблема створення вiтчизняного вiршування стає
все бiльш актуальною. Пошук вирiшення проблеми змушує звернутися
до досвiду iн. систем вiршування, зокрема, метр, ант., шо робив
М.Смотрицький, тонiчного ґерм. (в цьому напрямку працювали Е.Глюк,
I.В.Паус та iн) i силабiчного поль.. прихильником якого був С.Полоцький.
Саме третя система прищепилася в рос. поезiï XVII ст., позаяк вона
вже була за своем характером передсилабiчною. З 1670 до 1740, тобто до
реформи В.Тредiаковського М.Ломоносова, силабiчний вiрш був домiнуючим в
рос. книжнiй поезiï, а до цього в укр. та бiлор. (у С.Полоцького,
бiлор. поета поль. орiєнтацiï, який 1664 переïхав до
Москви, вчилися такi поети-вiршовики, як С.Медведев, К.Iстомiн, Ф
.Прокопович та iн.). Пiзнiше, у звязку з тонiзацiєю силабiчного
вiрша й розповсюдженням силабо-тонiчного вiршування, явиша
С.зустрiчаються зрiдка, але в XX ст. до неï знову виникає
iнтерес (В.Брюсов, Д.Бєдний, О.Паршиков та iн ). Основними
розмiрами рос. С. стають короткий 8-складовик та довгi 11- i 13-
складовики, хоча зустрiчаються i приклади вiльноï С., i
врегульованi нерiвноскладовики, як у сапфiчнiй строфi. Домiнуючою
ознакою рими була спiвзвучнiсть складiв у останнiх словах пiввiршiв або
(та) вiршiв (так, розрiзнялись одно-, дво- та трискладовi рими,
переважно дiєслiвнi). Пiд поль. впливом рими були, в основному,
жiночими й парними, а пiзнiше як наслiдок зацiкавлення до iтал. С.
з'являються перехреснi й кiльцевi рими. Використовувався силабiчний вiрш
в таких жанрах, як послання, епiстолiя, вiрш, передмова та iн. Наводимо
як зразок силабiчного цезурованого вiрша 8-складовик С.Полоцького з
Псалтирi римованоï: Бог нам сила/прибежите, от вын скорбей /
пристанище. Аше земля / вся смутится, наше сердце / не боится. Аше горы
/ гтреложатся, в сердие морско/ вовалятся, Душа наша / не смутится, в
Бозе силном / утвердится… Як i в рос. поезiï, в укр. ше ДО
ПОЛЬ, впливу iснував в кiнцi XVI поч. XVII ст. книжний нерiвноскладовий
вiрш, шо видiлився, очевидно, з римованоï прози, подiбний за
своєю ритмiчною структурою до нар. вiрш, форм (Г.Смотрицький, К.Транквiлiон-
Ставровецький, Д.Наливайко та iн.). Цей вiрш не зник i при культивуваннi
в укр. поезiï iзосилабiчного вiрша поль. зразка. Крiм того, не
можна не враховувати i сильну (на вiдмiну вiд заг,- тонiчноï рос.
нар. поезiï) традицiю фольклор. С., зокрема, 12-складовика,
ретельно дослiдженого
I.Франком, а також коломийкового вiрша. Крiм ‘довгих розмiрiв
розроблялися в укр. поезiï i «короткi, зокрема, 8-складовик
(також пов'язаний з нар. традицiєю), шо мав обов'язковi
наголоси на З та 7 складах. Представлений укр. силабiчний вiрш i
врегульованими нерiвноскладовиками, напр., в сапфiчнiй строфi
(П.Беринда, Т.Земка та iн.). Про органiчнiсть С. для укр. вiрш,
культури свiдчить наявнiсть силабiчних вiршiв у ХIХ-ХХ ст., надто в
поезiï зх. земель, якi довгий час були пiд поль., ширше катол.
впливом. Силабiчне вiршування широко застосовував Т.Шевченко,
зустрiчається воно у М.Могильницького, А.Метлинського,
М.Шашкевича. у неокласика П.Филиповича, силабiчнi сонети створював
молодомузець М.Кiчура, силабiчним гекзаметром писав Б.-I.Антонич i
т.д. Наводимо приклад 13- складового С.в. М.Шашкевича: Сонце ясне померкло-
, свiт пiтьма насiла. Вшир i здовж доокола сум ся роздягає;
Чагарами пустими тьма вовкiв завила. Над тином опустiлим галон гамiр
грає. Виключно силабiчною є япон. поезiя. Це
пояснюється фонетичними особливостями мови, а саме, вiдсутнiстю
ознак наголошеностi ненаголошеностi та короткостi довготи голосних
звукiв. Б о р и с Iваню к