Структуралiзм

СТРУКТУРАЛIЗМ (лат. «structura» вiд дiєслова struere
первинно побудова цiлого з частин) напрямок у гуманiтарних науках XX
ст., який використовує структурно-семiотичний метод у дослiдженнi
явищ загальнолюдськоï культури. Генеза С. виводиться з
традицiï рацiоналiстичного мислення, яке орiєнтоване на
створення унiверсальноï метамови для системного опису обєктiв
людського досвiду. Щодо цього треба вiдзначити такi iнтелектуальнi
факти: числову модель Всесвiту, розроблену давньогрец. фiлософом i
математиком Пiфагором та його школою, «Роздуми про метод франц.
фiлософа та математика XVII ст. Д.Декарта, в яких описано процедуру
розподiбнення цiлiсного явища на його логiчно вiдокремлюванi елементи,
видану в Парижi 1660 Загальну граматику К.Ланселота та А.Арто, у якiй
мiститься вчення про єдину для всiх мов метаграматику, шо
вiдповiдає структурi загальнолюдського мислення, iдею
всесвiтньоï писемностi (пазiографiï) нiм. фiлософа XVIJ-XVIII
ст. Г.Ляйбнiца, семiотику амер. фiлософа та математика Х1Х-ХХ ст.
Ч.Пiрса, який ввiв у наукавий обiг цей термiн i заклав основи заг.
теорiï про знаковi системи, семiологiю» швейц. мовознавця Ф.
де Соссюра (ХIХ-ХХ ст.), в Курсi заг. лiнгвiстики» якого була
розгорнута концепцiя мови як замкнутоï знаковоï системи, теор.
та практичну розробку загальноï писемноï мови рос. поета XX
ст. В.Хлєбнiкова тошо. У формування та розвиток структурно-
семiотичного методу тою чи iн. мiрою внесли вклад психоаналiтичнi
дослiдження З.Фройда, працi психолога Л Виготського, соцiолога
Е.Дюркгайма. логiкiв Б.Рассела та Р.Карнапа, театр, новацiï
В.Мейерхольда, кiнодосвiд С.Ейзенштейна, теор. розробки символiстiв,
зокрема, А.Белого та iн. Отож, структурно-семiотичний метод дозрiвав у
контекстi iст. пошуку мисленням системного погляду на культуру як другу
природу, що має свiй смисл та мову, а тому цей метод постiйно
збагачувався iдеями, що мiстять у собi розумiння структурноï
цiлiсностi тих чи iн. явищ людськоï дiяльностi. Це зумовило
вiдкритий характер С. як наукового напрямку, який охоплює рiзнi
областi гуманiтарного знання: етнологiю та антропологiю (К.Левi-Стросс,
якого вважають власне першим структуралiстом), психологiю (Ж.Пiаже),
iсторiю культури (М.Фуко), iсторiю релiгiï (Ж.Дюмезiль). мист-
вознавство (У.Еко) та iн. Надзвичайно продуктивним для
концептуалiзацiï та верифiкацiï структурно-семiотичного методу
було застосування його в тих науках, предмет яких характеризується
особливою системною знаковiстю, тобто, перш за все, у
фольклористицi,релiгiєзнавствi, мiфологiï та в лiнгвiстицi.
Основнi принципи структурноï лiнгвiстики, якi закладалися у
Празькому, Московському та Копенгагенському гуртках (Я.Мукаржовський,
М.Трубецькой, Р.Якобсон,
I.Бодуен де Куртене, Л.льмслєв та iн,), шо продовжили та
збагатили iдеï де Соссюра, мали винятковий вплив на становлення
структуралiстського лiт-знавства, власна iсторiя якого неможлива без
теор. i практичного досвiду представникiв рос. формальноï школи
(В.Шкловський. Б.Ейхенбаум. Р.Якобсон та iн.), європ.
компаративiзму, а також науковоï спадщини О.Потебнi, В.Проппа,
О.Фрейденберг, М.Бахтiна та iн. Але виникнення С. повязане не тiльки
з творч. засвоєнням попередньоï традицiï. Його наук,
спроможнiсть пояснюється i тою iст. ситуацiєю, яка
склалася в науцi про л-ру в сер. XX ст., коли iдеологiзованi методи
дослiдження лiт-знавчого об'єкту (напр., у Францiï
екзистенцiалiстський (ширше субєктивний), у Росiï
соцiологiчний) стали усвiдомлюватися неадекватними самому
об'єктовi як самодостатнiй худож. системi. Тому С. своï
гносеологiчнi зусилля зосередив переважно на обєктi, на його
структурно-семантичнi єдностi, на виявi усiх текстових
вiдношень мiж елементами худож. цiлого. Методологiчне обгрунтування
своєï цiльовоï засади С. знайшов, перш за все, у
вченнi де Соссюра про синхронiю та дiахронiю, яка стосовно мови
сприяє розрiзненню статичного та динамiчного аспектiв його
iснування. Орiєнтуючись на перший, структуралiсти, тим самим,
вiдмовилися вiд принципу iсторизму у дослiдженнi як окр. тв., так i
лiт. процесу. Найбiльш очевидний прояв системностi, основною
властивiстю якоï є таке спiввiдношення складникiв цiлого,
при якому всяка змiна одного з них веде до змiни усiх iн. (Левi-
Стросс), притаманний текстовi як сталому худож. цiлому. Тому основнi
досягнення С. повязанi з його iманентним аналiзом, шо, мiж iн., не
виключає врахування рiзних контекстiв (iст., соц., культ, та
iн.) в процесi системного опису лiтературностi (Цв.Тодоров)
дослiджуваного обєкту. Однак творцi структурноï (або
структуральноï) поетики, не задовiльняючись попередньою
практикою аналiзу окремих лiт. пам'ятникiв у ïх змiстовно-
формальнiй неповторностi, спробували винайти типову методику ïх
розгляду, яка заснована на уявi про унiверсальнi правила виникнення,
iснування та функцiонування худ. тексту. Цi правила дають змогу
дослiдникам мислити тв. у його текстовiй усталеностi, не обтяжений
своïм минулим (мотивами походження, задумом тощо), своєю
залежнiстю вiд автора (його психологiєю, бiографiєю тощо)
та iн., тобто як обєкт, змiст якого породжується в
процесi його сприйняття, бо форма тв. є причиною його змiсту.
Тому структуралiсти наважувалися створити деперсонiфiковану (без
iмен) iсторiю л-ри (Ж.Жанетг), яка б вiдбивала еволюцiю лiт. дискурсу
(Цв.Тодоров). У цьому пошуковi метаморфологiï тв. структуралiсти
звернулися до методологiчно важливого розмежування де Соссюром мови
(lin gua) та мовлення (parole), тобто системи словесних знакiв та
ïх варiативного використання у практичнiй (письмовiй чи уснiй)
дiяльностi субєкта. Аналогiчно цьому Ю.Лотман, напр.,
розрiзняє унiверсальну худож. структуру (модель) i текст, як
ïï варiативну реалiзацiю та iнтерпретацiю. До основних
ознак структурностi тексту вiдносяться iєрархiчнiсть його
рiзних рiвнiв (прошаркiв) та наявнiсть ‘ бiнарних
опозицiй», генетично повязаних з антиномiями
J.Канта (напр., високе-низьке, натуральне-штучне, життя-смерть, праве-
лiве, чоловiче-жiночетаiн.). Ця бiнарнiсть вiдбивається i в
структуралiстських поняттях, якi описують предмет дослiдження i
вiдображають його властивостi та характернi особливостi (напр., знак-
значення. текст-контекст, структура-текст та iн.). Настанова на
вiднайдення заг. знаменника для всiх лiт. феноменiв з неминучiстю
звертала увагу структуралiстiв на семiотику як метанауку XX ст., яка
спiввiдноситься з клас, iдеєю свiт, єдностi i яка набула
в нашi часи гiпотетичного уявлення про Свiт. Дерево знакiв (Вяч.
Вс.Iванов та В.Топоров) Семiотичний погляд на мист-во приводить до
розумiння того, шо л-ра це. перш за все, особлива мова, вторинна по
вiдношенню до природноï мови, моделююча система (Лотман), яка
створює свою власну реальнiсть, вiдмiнну вiд дiйсностi, шо
має в контекстi художнього цiлого лише конотативне значення
(Р.Барт). Використовує С. i розроблену семiологiєю теорiю
‘ рiзних аспектiв репрезентацiï (а тому i дослiдження)
знаковоï системи: синтагматичний (послiдовнiсть зєднання
знакiв), парадигматичний (вибiр iз вiрогiдного набору знакiв тих, якi
власне становлять синтагматику тексту), семантичний (повязаний з
вiдношенням знака до позазнаковоï реальностi), i прагматичний
(функцiонування знакiв у контекстi сприймаючоï свiдомостi). Для
вирiшення завдань, якi виникали перед структуралiстами, особливо
прагматичного кола, вони нерiдко користуються поняттями з iнформатики
та кiбернетики (моделювання, прямий та зворотний звязок, код,
дешифровка, вiдправник (адресант) та адресат iнформацiï та iн.).
Звернення до лiнгвiстики, семiотики та математики сприяло
унiверсалiзацiï лiт-знавчого методу, понятiйнiй дисциплiнi в
науцi, а загалом зумовило корпоративний характер С., який
об'єднав рiзнi нац. та регiональнi школи (напр., франц. Р.Барт,
Цв.Тодоров, Ю.Кристєва, А.Греймас та iн., московсько-тартуська
Ю.Лотман, А.Лєвiн, Б.Успенський, Д.Сегал, I.Лесскiс,
Вяч.Вс.Iванов, В.Топоров, .Мелетинський та iн.). Назагал С. створив
методологiчно обгрунтовану розгорнуту лiт-знавчу теорiю, яка
включає в себе оригiнальний метол, спроможний описувати структурно-
семантичну єднiсть хулож. цiлого, та понятiйну систему, що
вiдбиває складну внугр. органiзацiю лiт. тв. та його
контекстуальнi звязки. Це зумовило продуктивнiсть С. як лiт-знавчого
напрямку, який дав вiдчутний поштовх для подальшого розвитку науки
про л-ру, зокрема, генетичноï та рецептивноï поетики,
неориторики та iн. Б ори с ïванюк