УКРАÏНСЬКА ШКОЛА В АВСТРIЙСЬКIЙ ЛIТЕРАТУРI

УКРАÏНСЬКА ШКОЛА В АВСТРIЙСЬКIЙ ЛIТЕРАТУРI умовне означення для
групи австр. письменникiв, шо переважно були вихiдцями з колишнiх сх.
провiнцiй Австро-Угорськоï монархiï Буковини й Галичини або
деякий час проживали там i в своïх тв. вiдображали укр. тематику.
Назва утворена за аналогiєю з такими поняттями, як укр. школа в
поль. л-рi або «укр. школа в рос. л-рi i принагiдно
вживається дослiдниками як в Украïнi (Я.Погребеник, Г.Гуць),
так i в дiаспорi (А.-Г.Горбач), хоча, строго кажучи, дане явише
позбавлене ознак лiт. школи: в ньому вiдсутнi такi детермiнанти, як
безпосередня iдейно-худож. близькiсть чи програмово-естет. єднiсть
учасникiв. Окрiм територiальних чи тематичних чинникiв, на основi яких
визначається приналежнiсть австр. авторiв до У.ш., можна назвати
ше такий момент, як наднац. етнiчно-культ. синкретична iдея, котра, на
думку iтал. германiста К.Магрiса, була особливо прикметною для л-ри, шо
виникла на сх. землях iмперiï i яку вiн повязує з поняттям
габсбурзького мiфу уявлення про добу Франца-Йосифа як про золотий вiк
Дунайськоï монархiï, коли все в нiй було ще стабiльним,
гуманним i гармонiйним (Габсбурзький мiф в австр. л-рi). Гетероетнiчний
склад населення коронних земель» немовби вiддзеркалював
демографiчну картину самого Вiдня, який невипадково називали
«плавильним тиглем народiв i нацiй. Отож саме цi територiï
втiлювали поряд зi столицею справжнiй дух австрiйськостi i утворювали
специфiчно-авсгр. культ. зону, типовими складниками якоï тут були
нiм., євр. та слов'ян, (на Буковинi ше й ром.) елементи. Чiтких
критерiïв приналежностi того чи iн. австр. письменника до У.ш. не
вироблено, а тому до неï, як правило, зараховують майже всiх
авторiв, творчiсть яких тою чи iн. мiрою пов'язана з укр. проблематикою,
незалежно вiд худож.-естет, вартостi ïхнiх тв. Часовий дiапазон
цiєï л-ри сягає вiд сер. XIX ст. до 2-ï свiт,
вiйни (хоча окремi ïï ‘ретроспекцiï»
зустрiчаються й у нашi днi) i включає в себе не тiльки оригiнальнi
тв. (переважно епiч. жанрiв), але й переклади, переспiви, адаптацiï
тошо). Першими представниками У.ш. можна вважати австр. письменникiв
Буковини, яка швидше i iнтенсивнiше, нiж Сх. Галичина, була iнтегрована
в заг-культ. процес Габсбурзькоï держави, позаяк стала ïï
складовою частиною вже 1775 (Царгородська конвенцiя, згiдно з якою тур.
уряд визнав прилучення Буковини до Австрiï), в той час як Сх.
Галичина увiйшла туди на правах королiвства Галичини й Володимирi']'
пiсля третього подiлу Польщi (1797), i в нiй трад. ролю серйозноï
противаги цьому процесовi вiдiгравав поль. вплив. Окриленi iдеями
революцiï 1848 нiм- мов. лiтератори Буковини розгорнули тут активну
дiяльнiсть. Вони засновували й редагували в Чернiвцях нiм. часописи,
випускали лiт. альманахи, в яких з демократичних позицiй вiдстоювали
права най. меншин, пропагували ïхнiй фольклор, мист-во й л-ру. З
Буковиною повязанi найплiднiшi роки творч. дiяльностi вихiдця з
Моравiï Е.Р.Нойбауера (1828-1890), який тривалий час працював у
Чернiвцях професором гiмназiï й редактором газети Буковина. Його
зб. вiршiв Пiснi з Буковини (1855) позначена тонким проникненням у свiт
буковинськоï природи, любовним вiдтворенням ïï образiв i
форм. Поет збирав буковинськi нар. легенди, напр., про вiдважного
опришка Юрiя Гiнду, на основi яких Ю.Федькович, що перебував з
Нойбауером у дружнiх стосунках, створив вiдомi балади Юрiй Гiнда»
та Шипiтськi берези. Своєю кн. Буковинськi оповiдання (1868)
Нойбауер чи не вперше познайомив нiм- мов. громадськiсть з самобутньою
нар. творчiстю буковинських украïнцiв. Уродженця Сучави Л.А.Сiмiгiновича-
Штауфе (1832-1897), який по батькiвськiй лiнiï був украïнцем,
вважають першим автохтонним нiм-мов. поетом Буковини. Вiн закiнчив
гiмназiю в Чернiвцях та ун-т у Вiднi, спiвробiтничав у багатьох
вiденських часописах, оприлюднив там низку оповiдань, новел, репортажiв,
театр, та лiт. рецензiй. Викладаючи, як i Нойбауер, у чернiвецьких
гiмназiях, видавав тут ж. Сiмейнi листки. У зб. вiршiв Вiтання з
Нижньоï Австрiï (1855) змалював буковинськi краєвиди,
оспiвав природу укр. Карпат. Зi зразками буковинського фольклору
знайомлять його кн. «Буковинськi народнi легенди (1885) та
Малоросiйськi народнi пiснi (1888). Австр. лiтератори Буковини вперше
познайомили нiм-мов. читача з творчiстю Т.Шевченка. У виданiй 1870 в
Чернiвцях кн. Тарас Григорович Шевченко, малоросiйський поет, шо
складається з критико-бiографiчного нарису й 14 вiльних переспiвiв
поезiй Кобзаря, тiролець Й.Г.Обрiст (1843-1901) вiддав шану укр. генiю,
а уродженець Жешува В.Умлауф фон Франквель (1836-1887) зробив на поч.
1880-х рр. першi адекватнi переклади його творiв (До Основяненка,
Кавказ). Цi традицiï продовжив вiдомий письменник, син євр.
повiтового лiкаря з Чорткова, який закiнчив гiмназiю в Чернiвцях,
К.Е.Францоз (1848-1904), автор численних репортажiв, оповiдань i романiв
зi сх-європ. життя. Дiт. славу йому здобули вже кн. дорожнiх
вражень, об єднаних пiд назвою 3 напiв-Азiï (3 т., 1876-
1888), де вiн вмiстив низку нарисiв про укр. л-ру (Народна пiсня
малоросiв, Лiтература малоросiв, «Малоросiйськi поети, Малороси та
ïх спiвець», Тарас Шевченко). Францоз переклав також укр. нар.
пiснi, а в оповiданнях Повстання в Воловиях», «Староста з
Бiли, Нiмий та iн. колоритно i з симпатiєю змалював образи укр.
селян. Його роман Боротьба за своє право (1881. в укр. перекладi
За правду) зображає нац. визвольну боротьбу галицького селянства
проти поль. магнатiв. Гол. герой тв. Тарас Бараболя, iмя якого пiдказане
авторовi гоголiвським Тарасом Бульбою, випробувавши всi законнi шляхи
добитися справедливостi, стає нар. месником, подiбно до
шiллерiвського Карла Моора або до кляйстiвського Мiхаеля Кольгааза. (До
речi, цей роман став основою 5-актноï драми М.Ста- рицького Юрко
Довбиш» (1889), його ж було перероблено суч. австр. письменником
О.М.Фонтаною пiд назвою Чорний хрест бiля ниви, 1952). Неабиякий
розголос в нiм-мов. свiтi мали тв. малоросiйського Тургенева Л. Захер-
Мазоха (1836-1895), уродженця Львова, сина комiсара галицькоï
полiцiï. Дiя бiльшостi його тв. вiдбувається в Галичинi, а
основними героями є дрiбнi укр. шляхтичi, священники, селяни
(повiсть «Дон-Жуан з Коломиï, 1864, роман Новий Йов, 1878.
оповiдання Саша i Сашко», Василь Гимен, Гайдамака, Старий
каштелян), у яких вiн змальовував ïх як мудрих, розважних,
волелюбних людей, сповнених глибокого благочестя, часом навiть
своєрiдного стоïцизму (як герой Нового Йова Теофiл
Писаренко). Сам Захер-Мазох ототожнював себе з украïнцями (його
мати походила з укр. роду), а в нарисi Обжинки прямо полемiзував з
поширеними уявленняи про галицьких селян як нiбито ледачих, недбалих i
схильних до пияцтва. Без пересади можна сказати. вiдзначає нiм.
украïнiстка А.-Г.Горбач, шо в жодного нiм-мов. автора немає у
тв. з укр. тематики такого широкого вахляра укр. елементiв, не
заторкнено глибоко стiльки сторiнок з побуту, iсторiï,
релiгiï, полiт, та соц. проблематики, не вкраплено так багацько
укр. фольклору, як саме в Захер-Мазоха (Укр. тема в нiм. л-рi). Укр.
тема знайшла високохудожнє втiлення у творчостi одного з
найвидатнiших австр. письменникiв XX ст. Йозефа Рота (1894-1939),
уродженця Бродiв, який закiнчив там клас, гiмназiю i студiював пiзнiше
фiлософiю та л-ру у Львовi. Iз кiльканадцяти написаних ним романiв добра
половина так чи iнакше пов'язана з Украïною. Як i для Захер-Мазоха,
Галичина стала для Рота тим духов, осереддям, до якого вiн повсякчас
ностальгiйно повертався у своïх помислах, куди б його не закидала
доля. Вiн вважав себе європейцем i космополiтом, i все-таки
Галичина i погранична з нею Волинь є основною ареною його книг,
пiдкреслює нiм. лiт-знавецьI.Шюц (вреï в нiм. л-рi). Болiсно
переживши крах Дунайськоï монархiï, описаний ним пiзнiше в
романi Гробниця капуцинiв» (1938), Рот на поч. 30-х рр. знайшов
собi, як зазначає Д.Затонський, лiт. вiтчизну. Нею стала
Украïна, i вiн знайшов ïï в самому собi, в своєму
худож. вiдтвореннi сх. свiту. У цьому свiтi поряд з унiверсумом сх.
євр. мiстечка (штетль), вiдомого нам з книг Шолом-Алейхема чи
полотен М.Шагала, постають зi сторiнок його оповiдань i романiв барвистi
картини життя украïнцiв (кн. репортажiв Безкiнечна втеча»
(1924), Романи Й ов (1930), Марш Радецького» (1932), Тарабас, гiсть
на цiй землi» (1934), Сповiдь убивцi (1936), «Фальшивий
тягарець (1937), оповiдання Начальник станцiï Фальмараср (1937),
«Левiафан» (1940) тошо). Ця вибiркова спорiдненiсть Рота з
Украïною засвiдчує глибоку любов до укр. народу, права якого
вiн мужньо обстоював у своïх тв. Скромнiше мiсце в ряду австр.
письменникiв У.щ., як i на загал у л-рi, посiдає Роза Планнер-
Петелiн (справжнє iмя Гедi Цеклер, (1900-1969), дочка австр.
чиновника з Трiєста, творчiсть якоï також закорiнена у
втраченому свiтi габсбурзького мiфу» i просякнута рел. мотивами.
Пiсля замiжжя з сином галицького протестантського єпископа Паулем
Цеклером вона жила тривалий час поблизу Станiслава (нинi Iвано-
Франкiвськ). У виданих згодом в Нiмеччинi романах Свята стрiчка (1938)
та I все-таки земля цвiте (1941), в основу яких покладено траг. iсторiю
галицького нiм. села Брунненталь, вона правдиво описала життєвий
уклад украïнцiв, показала ïхнє прагнення до волi i
незалежностi, а в романi Титинiвський лiкар» (1961), дiя якого
значною мiрою розгортається в укр. Карпатах, доброзичливо, з
любовю змалювала родину укр. священника Бойчука, вiдтворила побут i
звичаï гуцулiв. Проведене в Галичинi дитинство наклало значний
вiдбиток i на творчiсть Манеса Шпербера (1905-1984), уродженця
Заболотова на Покуттi, вiдомого романiста, психолога, блискучого полiт,
та лiт. есеïста i полемiста, для якого свiт євр. мiстечка
також складає субстанцiональну основу буття. У романi-
трилогiï Наче сльоза в океанi (1961) та в автобiографiчнiй кн.
Господнi водоноси» (1974) вiн надзвичайно рельєфно зобразив
стосунки євреïв та украïнцiв, якi, незважаючи на рiзницю
у вiруваннях, завжди добре розумiли однi одних, нерiдко дiлили спiльнi
скорботи i радощi i жили поряд як добрi сусiди. Шпербер любив укр.
пiснi, вони також уособлювали для нього той неповторний, навiки
втрачений рай дитинства, з яким повязане вiдчуття затишку i захищеностi
вiд страшних буревiïв iсторiï: «Сильнiше, нiж
мелодiï наших євр. молитов чи хасидських гiмнiв, спiв укр.
селянок, коли я чую його з платiвки, шоразу робить моє дитинство
таким близьким менi, шо безповоротнб минуле на очах перетворюється
у дiйснiсть, нiби до нього знову вiдкривається дорога»
(Господнi водоноси). А в образi мiстечка Волини (Наче сльоза в
океанi») письменник створює зворушливий портрет рiдного
Заболотова, в якому, як у магiчному кристалi, висвiчує нужденна i
горда, сумна i весела, трагiчна i вiльнолюбна багатонаи. Галичина. До
У.ш. якоюсь мiрою хоча i з вiдємним знаком примикає i
творчiсть уродженця Львова Ганса Вебера-Люткова (псевдонiм Ганса
Покорного, 1861-1931), який вивчав право та фiлософiю у Львiвському та
Вiденському ун-тах, тривалий час був суддею у Вiднi та Зальцбургу, а з
виходом на пенсiю повернувся в Галичину, де успадкував маєток. Двi
книги його новел Дрiмаючi душi (1900) та Чорна мадонна» (1901)
мають спiльний пiдзаголовок Малоросiйськi iсторiï. В них автор
сповiдує натуралiстичнi принципи зображення життя,
орiєнтуючись передусiм на Е.Золя, i поєднує ïх з
детективно-кримiнальними фабулами, якi в достатнiй кiлькостi постачала
йому кримiнальна практика. Однак вiдмовившись вiд реалiстичноï
типiзацiï, Вебер-Лютков змальовує по сутi патологiчнi
випадки, якi вiн пiдносить читачевi як характернi. Героï його новел
(Чорна мадонна, Iван», Дмитро, Вiтольд Мирський, Настя) здiйснюють
жорстокi, безглуздi, психол. i худож. невмотивованi злочини, якi
пояснюються примiтивнiстю ïхньоï природи, нерозвинутiстю
почуттiв, а подекуди просто кретинiзмом. Те, шо вiн приписує цi
властивостi украïнцям, свiдчить про певну соц. й нац. позицiю
автора, в свiтоглядi якого поєдналися iдеï бiологiчного
детермiнiзму та нiм. шовiнiзму. Як справедливо зауважує поль.
дослiдниця М.Кланьська, укр. селянство виступає у тв. Вебера-
Люткова як темна маса, яка далека вiд того, щоб розвинути в собi полiт.-
соц. свiдомiсть. Вона не знає навiть найпростiших моральних норм
сусп. життя (Галичина як проблемне поле нiмеиькомов. прози 1846-1914
рр»). При порiвняннi образiв украïнцiв у тв. Вебера-Люткова з
аналогiчними образами представникiв У.ш. в австр. л-рi впадає в
око ïх явна тенденцiйнiсть, продиктована помiшицькою свiдомiстю та
австр.-iмперськими поглядами автора. Амбiвалентне хоч i не таке
агресивне, а радше iронiчне ставлення до украïнцiв зустрiнемо й у
деяких тв. вихiдця з Чернiвцiв, надзвичайно плодовитого i талановитого
письмен ника, чудового оповiдача i стилiста Грегора фон Реццорi (нар.
1914 ), автора численних романiв i публiцистичних кн., ареною яких
нерiдко виступає Буковина, котра часом втрачає своï конкретно-
iст. обриси й перетворюється на умовний топос, у якому втiлено
екзистенцiйнi риси життя народiв пд.-сх. вропи вiд Балкан до Карпат i
якому вiн дає вигадану назву Магрiбiнiя» (Магрiбiнськi
iсторiï (1953), 1001 рiк Магрiбiнiï» (1967)). В романi
Горностай з Чернополя (1958), заголовок якого обiгрує назву
Чернiвцiв i де вiдчутна не тiльки полiкульт. атмосфера, але й присутня
дуже точна топографiя мiста, зображено новiтнього Дон Кiхота
благородного офiцера-майора Тiльдi, який безуспiшно намагається
оборонити честь своєï родички, легковажноï дружини
колишнього унiверситетського професора панi Любанаровоï. В
автобiографiчнiй кн. спогадiв Квiти в снiгу (1989), шо складається
з пяти портретiв (батька, матерi, сестри тощо) Реццорi не без
симпатiï й замилування змальовує колоритний образ
своєï дикоï» неньки i другоï матерi гуцулки
Кассандри, яка, однак, зображена майже первiсною iстотою, шо
керується у всьому лише правiчними iнстинктами. А в репортажi
Повернення в Чернополь (1991) автор показує свогочаснi Чернiвцi,
де вiн прагне вiднайти дух колишньоï iмперiï, але скрiзь
натрапляє лише на вульгарне зiсловянщення», яке, на його
думку, навiки зруйнувало неповторний образ маленького Вiдня». Варто
зазначити, шо до У.ш. примикає й таке явише, як нiм-мов. творчiсть
тих зх.-укр. письменникiв, якi формувалися i жили в умовах королiвсько-
цiсарськоï Австро-Угорщини i в силу обєктивних причин почасти
писали худож. й публiцистичнi твори по-нiм. (I.Франко, Ю.Федько- вич,
С.Воробкевич, .Ярошинська, О.Кобилянська та iн.). У контекстi естет,
вагомiшого худож. доробку укр. мовою ïхня нiм. спадщина має
маргiнальне значення, хоча даний феномен цiкавий не просто як iст.-лiт.
факт, адже нiм. поезiï Федьковича, новели й повiстi
Кобилянськоï, оповiдання, статтi й переклади Франка, шо
публiкувалися в австр. та нiм. перiодичних виданнях або й виходили
окремими кн. (як, напр., На Черемошi: Гуцульськi поезiï (Чернiвцi,
1882) Федьковича, Мало росiйськi новели (Мiнден, 1901)
Кобилянськоï) сприймалися свого часу читачами й критикою як
самодостатнi худож. явища тодiшнього нiм-мов. лiт. процесу. Т.ч.,
поняття У.ш. в австр. л-рi широке й багатоаспектне. Неважко помiтити, шо
дана школа досить неоднорiдна як за силою письменницьких обдарувань, так
i за ïхнiм ставленням до укр. народу, його ментальностi,
iсторiï, культури. Бiльша частина ïï представникiв
проявляла непiдробний iнтерес до життя украïнцiв як до одного з
основних етносiв сх. провiнцiй ґабсбурзькоï монархiï, його
фольклору, побуту й звичаïв, намагалася показати iст. правдивий,
позитивний образ украïнця, окреслюючи такi риси його характеру, як
доброзичливiсть, працелюбнiсть, благочестя, ненависть до гноблення,
прагнення до волi й незалежностi. Тому крашi тв. австр. письменникiв
У.ш. заслуговують перекладу й видання в Украïнi. Петро Рихло