АНТОНИЧ БОГДН-IГОР
(1909-1937)Народився в с. Новицi Горлицького повiту на Лемкiвщинi (зараз територiя Польщi) в родинi священика. Навчався у польськiй гiмназiï в Сяноцi, яку закiнчив блискуче, на гуманiтарному факультетi Львiвського унiверситету. Захоплювався музикою, малюванням. Рано почав складати вiршi. За життя здобув славу одного з найкращих поетiв, по смертi був надовго забутий.
Автор збiрок поезiй "Привiтання життя" (1931), "Три перстєнi" (1934), "Книга Лева" (1936), "Ротацiï", "Зелена Євангелiя" i "Велика гармонiя" (були впорядкованi, але не виданi за життя автора), працював над малою прозою, писав роман, лiбрето до опери. Передчасно помер вiд запалення легенiв.
Поетичне осмислення гармонiйноï єдностi людини й природи
в поезiï Богдана-Iгоря Антонима
У добу високого технiчного прогресу ми все частiше зустрiчаємося з фактами жорстокого i свавiльного втручання людини в навколишнє середовище. Тому вкрай важливо кожному усвiдомити, що ставлення суспiльства до природи визначає життя майбутнiх поколiнь.
Написанi понад пiвстолiття тому, поезiï Б.-I. Антонича i сьогоднi змушують задуматися над фiлософськими проблемами спiвiснування людини i природи. Поет переконаний, що людина - плоть вiд плотi природи, вiчноï, мiнливоï, неперевершеноï у своïй мудростi i красi. Так, у збiрцi вiршiв "Зелене Євангелiє" чимало рядкiв, у яких поет порiвнює себе з тваринами i рослинами рiдного краю. Б.-I. Антонич змальовує природу й людину в єдностi, взаємозалежностi. У минулому i в сучасному автор бачить себе i весь рiд людський як маленький атом землi, природи:
Овес, метелики i присяги коханцiв. Весна закрутить хмiльно веретена травня. Лисицi, куни i дiвчата вранцi виходять мити очi в буйнолозих плавнях.
Ще в першiй збiрцi поезiй "Привiтання життя" Б.-I. Антонич проголосив суть свого свiторозумiння: "Я - закоханий в життя поганин". I не зраджував цьому нiколи. Поет творить власну фiлософiю. ïï найважливiшi поняття - сонце, буяння життя. Б.-I. Антонич спостережливим поглядом художника помiчає найдрiбнiшi деталi, найменшi штрихи у вiчнiй мiнливостi природи, намагається збагнути ïхню сутнiсть. Так само хвилює його питання про мiсце людини в незмiнному колообiгу всього земного, про ïï пракоренi:
Вернувся я, де вiльхи й риби, де м'ята, iви, де квiтчастi стiни; i знов цiлую чорнi скиби, припавши перед сонцем на колiна.
Творчiсть поет ставить на друге мiсце пiсля матерi-землi у вiршi "До гордоï рослини, цебто до себе самого", в якому поєднуються роздуми про сенс людського iснування й сутнiсть мистецтва:
Мов мiдь живу, наснажує рослини електрика зеленоï землi, але i ти - рослино горда, що спiваєш це, не знаючи пощо, колись, мов пень, подолана вiд тлi, покотишся землi на груди синi.
Образне сприйняття свiту як храму природи i розумiння художнiх традицiй Б.-I. Антонич поєднав у поезiï "Вишнi":
Антонич був хрущем i жив колись на вишнях, на вишнях тих, що ïх оспiвував Шевченко. Моя краïно зоряна, бiблiйна й пишна, квiтчаста батькiвщино вишнi й соловейка! Де вечори з Євангелiï, де свiтанки, де небо сонцем привалило бiлi села, цвiтуть натхненнi вишнi кучеряво й п'янко, як за Шевченка, знову поять пiсню хмелем.
Цей вiрш нагадує вiдому пейзажну мiнiатюру Т. Шевченка "Садок вишневий коло хати...". Але Кобзаревi образи Б.-I. Антонич трактує своєрiдно. Тут i ототожнення героя з хрущем, отже, з природою, i згадки про вишнi й соловейка як характернi ознаки рiдноï землi i джерело натхнення для митця. Поет стверджує думку про органiчнiсть лiтературноï спадкоємностi, естафети. Це явище природне, як i квiтування вишнi, пiснi солов'я, як свiтанки...
Вiршi Б.-I. Антонича збагачують духовний свiт людини, вiдбивають багату гаму тонiв i фарб довколишнього свiту, переконують, що щастя людини - в ïï гармонiйнiй єдностi з природою. Словацький поет Мiкулаш Неврлий, який упорядковував збiрку Б.-I. Антонича у Братиславi, так вiдгукнувся про творчiсть украïнського поета: "Його вiршi читаються з вiдкритими очима здивованоï дитини, з глибоким внутрiшнiм хвилюванням".
