Патрiотизм i духовна велич героïв повiстi "Украïна в огнi"

Кому я принесу радiсть, якщо кожного дня буду голосно виспiвувати "Iнтернацiонал" своïм рiденьким поганющим голосом. / О. Довженко / Як увесь час неможливо бути героєм, так i вiд постiйного перебування в зенiтi слави людина втомлюється. Саме про такий стан i свiдчать рядки з Довженкового "Щоденника", якi обрано за епiграф. Нi, це нiякий не антипатрiотизм. Це слова, що належать герою у буденностi, втомленому герою. Саме таким я побачила на початку "Украïни в огнi" Василя Кравчину. Взагалi, на мою думку, у творi немає iдеалiзованих збiрних образiв - кожний герой у Довженка iндивiдуальний: чи червоноармiєць або дiвчина-селянка, чи ворог або партизан. Серед усiх образiв повiстi вражають мене жiночi. Дiйсно, проблема жiнки на вiйнi є глибокою i трагiчною. У них Довженковi вдалося змалювати патрiотизм зганьбле них i непомiчених героïв, але прониклих такою сильною величчю духу. Прикладом можуть бути два образи: Олесi Запорожець i Христi Хуторноï. Їхнi дороги розiйшлися на шляхах вiйни. Олеся ще з самого початку була ковалем своєï долi. Тому-то маленькi iскорки ïхньоï з Василем любовi, зроненi божевiльноï воєнноï ночi, переросли у справжнє кохання, велике, прекрасне. Ще на початку твору автор писав, що Олеся - незвичайна дiвчина. Навiть у такий скажений час вона творила, сiяла навколо себе красу i любов. Потрапивши до Нiмеччини, вона своïми пiснями i розповiдями про Батькiвщину майже змусила дружину фон Крауза поважати Украïну: "Розкажи менi про своє село...Розкажи ще раз про гору i рiчку". Олесi не довелося нi рятувати поранених, нi вбивати нiмцiв, та хiба це дає пiдстави вважати, що донька Лаврiна Запорожця нiчого не зробила для перемоги i не варта називатися героïнею, патрiоткою свого народу? Для мене вона - Ярославна, молода, красива, але ж посивiла, моя Ярославна "на днiпровськiм лужну, на трипiльському древнiм валу" (А. Малишко). А довести свiй патрiотизм, свою вiрнiсть Вiтчизнi й народовi можна й iншим шляхом, як Олеся... або Христя. Я вважаю, що ïï образ найтрагiчнiшим з усiєï повiстi. Спочатку "у тихiй рiчцi латаття плавала дiвчина рокiв семи", а ось "з другоï далекоï рiки виходила невольниця Христя у мокрiй одежi". Партизани осудили ïï за те, що вийшла замiж за ворога, iталiйського капiтана Пальму. Зробила це тiльки тому, що не хотiла ïхати до Нiмеччини: спробувала врятувати життя, а загубила честь. Менi кортить пов'язати ïï образ з Настею Лiсовською, всесвiтньо вiдомою Роксоланою. Вона теж стала дружиною ворога свого народу, хоч i не через свою волю, народила йому дiтей. Своïм розумом, мудрiстю Роксолана змогла заслужити таку довiру i повагу, що стала не тiльки султаншею, а й героïнею Турцiï. А ми, ïï нащадки, й досi вважаємо Роксолану нашою нацiональною героïнею. То чому ж тодi на долю Христi Хуторноï з "Украïна в огнi" випали такi жорстокi випробування, коли ïï було звинувачено у зрадi? Поставлена у певнi обставини, вона стала жертвою, мученицею, а не зрадницею. Тому я ïï вважаю теж патрiоткою, яка неголосно, непомiтно страждала й боролася. У кiноповiстi "Украïна в огнi" є iншi жiночi образи. Усi вони об'єд-нанi трагiзмом часу, жорстоким розмахом смертельних крил вiйни. Чи спробував хто-небудь вимiряти глибину ïхнiх почуттiв, повернути загиблих батькiв, синiв, чоловiкiв, осушити сльози скалiчених, зневажених доньок? Та що ж, життя продовжувалось, жiнка - берегиня домашнього вогнища мовчки звалила на своï нiжнi плечi важкi, чоловiчi обов'язки, справи.... i пiшла у шахту, на будiвництво, у тайгу. Всюди, де вiдроджувалось i продовжувалось життя рiдноï держави, багатостраждальноï Украïни.