Героïчний подвиг радянського солдата у романi Олеся Гончара "Прапороносцi"

Роман О. Гончара "Прапороносцi" вражає глибокою правдивiстю, живими, виразними образами героïв, якоюсь сонячною романтикою, поєднаною з глибоким реалiстичним вiдтворенням вiйни. Пiшовши в першi днi вiйни на фронт, Гончар воював рядовим солдатом, потiм сержантом, був командиром обслуги батальйонного мiномета, старшим мiнометноï батареï. Багато сотень кiлометрiв пройшов вiн плiч-о-плiч з солдатами i офiцерами, якi невдовзi будуть змальованi в його романi "Прапороносцi". Сам письменник писав про прагнення передати всю правду вiйни, "вiйни справжньоï, реальноï, з ïï стражданнями, кров'ю i потом, з ïï тяжкою солдатською героïкою". I вiн змiг цього досягти. В образах радянських воïнiв у трилогiï О. Гончара "Прапороносцi" втiленi високi моральнi якостi справжнiх патрiотiв. Усiх ïх вiдiрвала вiйна вiд мирноï працi. Автор змальовує й оспiвує героïв, оповитих красою вiрностi Вiтчизнi, вiдважних, прекрасних у своïх почуттях, дiях, вчинках. У життi й смертi. Наче в легендi, серед червоних макiв гине Шура. На золотiм сонцi, як древнiй витязь, полiг Юрiй. З волошками в руках умирає Гай: "гарний, стрункий, широкогрудий - справжнiй красень... "його очi були ще синiшi за небо, прозорi, як камiнь сапфiр..." Цi рядки, наче ода бiйцевi, який iшов звiльняти поневолених, присвяченi Гаю. Трилогiя "Прапороносцi" - це ода Радянськiй Армiï, нашому народовi. Олесь Гончар добре пiзнав душу радянських воïнiв, захоплювався ïхньою самовiдданiстю, вiдвагою, вiрнiстю присязi, гуманiзмом. З пекучим болем у серцi ховав бойових другiв. Письменник розповiдає про бойовий шлях мiнометноï роти Брянського, що у складi полку Самiєва брала участь у визвольному походi Радянськоï Армiï на завершальному етапi Великоï Вiтчизняноï вiйни. "Все, все ми вiддаємо тобi, Батькiвщино... I хто не звiдав цього щастя, цiєï ... краси вiрностi, той не жив по-справжньому," - слова Юрiя Брянського, якi можна було б узяти епiграфом до всiєï трилогiï. Думка про визвольну мiсiю радянського вiйська розкривається i у мовi дiйових осiб. "Нам наче на роду написано - завжди всiх визволяти i всiх рятувати" - мiркує Роман Блаженко. "... Не лише зненависть, а й любов рухає армiï вперед... Насамперед любов! Любов до всiх поневолених, до всiх трудящих людей на землi... Нею ми сильнi", - чує Сагайда розмову двох бiйцiв. У розмовi з Маковейчиком лейтенант приписує цi слова Брянському. Це тому, що вони найвиразнiше передають гуманiстичну суть поглядiв Юрiя. У багатьох начебто дрiбних деталях розкривається почуття приязнi й дружби з боку братнiх народiв. Так трудiвники-мадяри зустрiчають наших воïнiв спiвом "Iнтернацiоналу", охоче пiдковують ïм коней, бажаючи, щоб пiдкови не зносилися. Селяни-словаки розповiдають, що шiсть рокiв вони зберiгали червонi прапори, очiкуючи на визволителiв. Празькi повстанцi кличуть Червону Армiю "на палац", i радянськi воïни поспiшають на допомогу, розумiючи: "як ми не виручим, то не виручить нiхто". Чеськi селяни поливають шлях водою, щоб не падала пилюка на "висвободителiв". Неначе рiдного брата зустрiчає словацька партизанка Юлечка Сагайду. Ми побачили й полюбили в "Прапороносцях" просту й красиву душу воïна-переможця - постатi живоï, не умовноï, не безплатноï, але водночас наче очищеноï вiд усього випадкового. Цей твiр одразу полонив молодь, пiдлiткiв. Адже юнь, шукаючи свого мiсця в життi, пильно вдивляється в лiтературних героïв, обираючи собi за взiрець людей мужнiх, вiдважних, вiрних, безмежно вiдданих високим iдеалам. Сьогоднi "Прапороносцi" - наша класика. Проте нiщо в цьому романi не "збронзовiло", не покрилося павутинням часу.