Образ Украïни в поезiï Олександра Олеся
Олександр Олесь ненастанно шукав таких виражальних засобiв, якi з найбiльшою
точнiстю вiдображали б любов i захоплення Украïною, надiï та
розчарування, його журбу i радiсть:
Жита з волошками, i луки, i гаï.
I всi розкошi веснянi,
Всю вроду, всю красу безкраю.
Як втiлити ïï, не знаю,
В словах, в пiснi моï.
Думка про долю Украïни не давала спокою. Ще 1906 року вiн пише:
Прокляття, розпач i ганьба!
Усю пройшов я Украïну,
I сам не знаю, де спочину
I де не стрiну я раба.
Як пристрасно хотiлося йому, украïнському iнтелiгентовi, щоб рiдна
батькiвщина "згадала згублене iм'я"! 1903 року студентом вiн побував на вiдкриттi
пам'ятника Котляревському в Полтавi. Саме там вiдбувся остаточний вибiр
- усвiдомлення свого нацiонального покликання. Зустрiч з Грiнченком, Самiйленком,
Коцюбинським, Лесею Украïнкою окрилили, пiдняли дух. Працювати, вчитись,
творити треба на славу рiдноï культури, рiдного слова.
Вiдтодi в кожному вiршi билося переповнене любов'ю до Украïни поетове серце.
Осмислення ïï долi, минулого й сучасного знайшло своє журливе
вiдображення в поезiях "Для всiх ти мертва i смiшна...", "Ой не квiтни, весно,
- мiй народ в кайданах...", "О правда! Мiй народ смiшний безкрає...". Промовистим
є останнiй вiрш, у якому автор стверджує, що нiколи не вiдмовиться вiд свого
народу, яким би вiн не був "смiшним, горбатим" i "безпам'ятним таким".
У передреволюцiйнi роки з'являються новi, оптимiстичнi настроï. Олесь палко
бажає побачити свiй край нарештi вiльним, розкутим, спроможним творити власну
долю. У поезiях 1916
Ї1917 рокiв звучать i надiï, i заклики, i докiр, i сподiвання. Чи є слова
прекраснiшi за тi, з якими поет звертається до бажаних гостей Украïни
- Сонця i Волi? Чи ж справдилися надiï?
В кривавiм морi i вогнi
Їï, окрадену, збудили...
Вiтри i вихори страшнi
Їï в повiтрi закрутили.
Вiдчай, безнадiя. Поетове серце сходить кров'ю вiд муки ("В моïй душi не
сходе сонце..."). Тодi, 1919 року, коли Украïна, окрадена i зраджена, лежала
в руïнах i кривавих шрамах, почалася трагiчна сторiнка життя Олеся, яку можна
назвати одним словом
- чужина. Вiн бачив, що бiльшовизм не дасть тiєï волi, яку виходив зустрiчати
так сердечно. Було боляче, бо кривавий експеримент над народом тривав. У цей
трагiчний час Олесь звертається до образу Тараса Шевченка:
Чому тепер тебе немає,
В цi днi безладдя i негод,
Коли над кручами блукає
Вiйною змучений народ?
Олександра Олеся розривають навпiл бажання повернутися i усвiдомлення
ризикованостi повернення. I так майже 26 рокiв. Що пережило його змучене серце,
розкажуть вiршi "В журбi я сонцю не радiю...", "О, принесiть як не надiю, то
крихту рiдноï землi", багато iнших.
У час становлення державностi Украïна прислухається до голосу свого люблячого
сина. Вiн i нинi озивається в десятках нових пiсень, звучить зi сцен i трибун.
Збулися слова поета:
Хто зберiг любов до краю I не зрiкся роду, Той iм'ям не вмре нiколи В спогадах
народу.
