Поет i час (громадянська позицiя лiрики Павла Тичини)
У бурхливе море революцiйних подiй П. Тичина увiйшов справжнiм поетичним шедевром
- iсторико-фiлософською поемою "Золотий гомiн", що сповнена пафосом нацiонального
вiдродження. Їï назва закарбувалась у свiдомiсть Украïни символом волi й
пробудження нацiï. Менi вона здається своєрiдною ораторiєю, яка проголошує
iдею вiчностi украïнського народу, його духовноï мiцi. У кожному рядку
вiдчувається гордiсть автора за свiй народ i його iсторiю; душу сповнює
урочистiсть i святковий настрiй, бо украïнська революцiя 1917 року вселяла
вiру, пiднiмала духовнi сили народу, будила його вiд фiзичного i духовного
рабства.
...Дзвони Лаври i Софiï пливуть над мiстом, як "потужнi рiки", а з глибин
вiчностi "падають зерна в душу", - кожен переймається думами про Украïну,
ïï давнiм, сучасним i майбутнiм життям. Я неначе бачу П. Тичину серед
тих, хто зiбрався на iсторичнiй Софiïвськiй площi, щоб виразити свою
вiковiчну волю i мрiю про незалежну Украïнську державу:
- Виростем! - сказали тополi.
- Бризнем пiснями! - сказали квiти.
- Розiллємось! - сказав Днiпро.
Бо "золотi джерела скресають пiд землю", "Самоцвiти ростуть у глибинах гiр", -
перегукується Тичина з народними думами та казками, сповненими вiри у щасливий
кiнець:
I б'ються в ïх серця у такт:
- Iдуть! Iдуть! -
Дзвенять немов сонця у такт:
- Iдуть, iдуть!..
I всi спiвають, як вино,
- Я - дужий народ,
Я молодий.
Вболiвання за долю рiдноï землi надихнуло поета на створення циклу "Скорботна
мати". Мати Божа, вона ж Украïна, i вона ж, можливо, покiйна мати поетова,
воскресла силою його уяви. Вона проходить полями краïни наодинцi зi своєю
скорботою: "Не буть нiколи раю у цiм кривавiм краю". Вона не шукає нi правих, нi
винних, ïй болить нацiональна руïна, що заподiяна братовбивчою вiйною.
Це ïï словами говорить сповнений вiдчаю поет: "Як страшно!.. людське
серце до краю обiднiло". Ще недавно був "золотий гомiн", а тепер: "Поглянула -
скрiзь тихо. Буяє дике жито. - За що тебе розп'ято? За що тебе убито?"
"Хто ж це так iз тебе насмiятися смiв?" - гнiвно i з неприхованим вiдчаєм
звертається до Украïни Тичина. Поет справедливо стверджує, що не може бути
гуманною та людська спiльнота, яка грунтується на злобi, зневажаннi традицiй роду
("курки спустили в матiр i отця"), на обманi та облудi ("рушимо з ножами у наш
край-едем"). I, як логiчне завершення, - кiнцiвка поезiï, де автор говорить
про прозрiння народу, який не хоче "ще й на волi у кайданах гнить". Я знову бачу
того ж Тичину-патрiота, що й у "Золотому гомонi". У художнiй формi вiн ставить тi
гострi питання, якi хвилюють i його, i тисячi його землякiв -украïнцiв.
Вiдповiдi на них Тичина не дає, та всi ïï знають:
Ждали ми героя, а встав свинопас, -
Хто ж так люто кинув на поталу нас?
Жодного разу автор прямо не називає винуватця соцiального i морального зламу
украïнського життя, та його риторичнi питання сумнiвiв у правильнiй вiдповiдi
не викликають:
Хто ж це так iз тебе насмiяться смiв?
Хто у твоє серце нiж загородив?
За цими рядками простежується громадянська позицiя митця, який - плоть вiд плотi
рiдного народу.
0
- - - - - - - - - - - Ї
Ї
-
