Романтичний iдеал нацiонального визволення в раннiй лiрицi Павла Тичини
Його називали великим спiвцем новоï ери, поетом "руху мас". I нерiдко дорiкали за iдейну незрiлiсть раннiх творiв. Та саме в раннiй лiрицi Павло Тичина був чесним, щирим i по-справжньому талановитим. Тепер поета iнодi звинувачують у конформiзмi, втратi творчого "я". Та хто може судити людину, не знаючи обставин ïï життя? Так, творчий шлях Тичини позначений художнiми вершинами i невдачами. Не завжди вiн мав змогу писати так, як вiдчував i мислив, були в його творчому доробку й вiршi, позбавленi будь-якоï художньоï вартостi. Та всеж учень "великого сонцепоклонника", спiвець "Сонячних кларнетiв" i палкий патрiот Украïни - це постать першоï величини в украïнськiй лiтературi ХХ столiття. Його рання лiрика наскрiзь пронизана сонячною музикою, сповнена життєдайноï сили, енергiï, захоплення красою свiту, хоч i звучать у нiй подекуди тривожнi мотиви. Змiни в суспiльному життi викликали у поета суперечливi почуття. Здається, революцiя принесла надiю на нацiональне визволення i свободу украïнського народу. Проте нове життя народжувалось у кривавих класових битвах, а душа поета не приймала кровопролиття i смертi. Вiрш "Хто ж це так iз тебе насмiяться смiв?" викриває грабiжницьке обличчя братовбивчоï громадянськоï вiйни. Тичина в художнiй формi ставить гострi питання, якi хвилюють украïнського патрiота: Хто ж це так iз тебе насмiяться смiв? Хто у твоє серце нiж загородив? Поет близько до серця взяв страдницьке життя украïнського народу, змалювавши вражаючу картину великого горя, яке принесли в нашу краïну революцiя й вiйна. Хто винен у цiй трагедiï? Поет не дає вiдповiдi, але вона i так усiм вiдома, тому питання звучить риторично, як болючий роздум про велике суспiльне зло, що нависло над Украïною. Бiльшовики обiцяли народу райське життя, та хiба можна йти до нього з чорною злобою в серцi i кривавою зброєю в руках? I сказали людям: ми вас поведем! Рушимо з ножами у наш край-едем. Обiцянки новоï влади виявилися марними, облудними. Поетове серце болить за обдурений i скривджений рiдний народ. Мотиви туги й вiдчаю ще бiльше посилюються в циклi "Скорбна мати". Яке майбутнє чекає Украïну, зморену голодом, спустошену вiйною, зранену i розтерзану? Плаче жiнка над загиблим сином, тужить Божа мати, вражена картинами страшного горя, голосить i побивається ненька Украïна над своєю недолею. I поетове серце розривається вiд болю та жалю: - За що тебе розп'ято? За що тебе убито? Настроï вiдчаю i приреченостi, якими сповнено вiрш, здаються такими не властивими Тичинi, якого ми знаємо як бадьорого, оптимiстичного, що впевнено прозирає у "свiтле майбутнє". Розгублений, пригнiчений, вiн нiби стоïть серед великоï руïни i гарячково намагається осмислити подiï, що вiдбуваються. Iнколи йому вчувається "золотий гомiн" в ритмах нового дня, вбачається якась непевна надiя на нацiональне вiдродження Украïни. Та надiï не справдились, розiгнанi чорним вороном: Чорний птах, чорний птах кряче. I навкруг калiки. Сувереннiсть нашоï держави не вистояла, "чорнокрилля" надовго закрило небо Украïни. Поет болiсно переживає крах прагнень рiдного народу. А так бажалось щастя-долi багатостраждальному краю! Адже вiн любить його до щему в серцi, нiжно лелiє в душi образ вiльноï, незалежноï Украïни. Гарячими патрiотичними почуттями сповнено вiршi "Украïно моя, моя люба Вкраïно", "Не раз ти бував у наших краях". Iз гордiстю i замилуванням пише Тичина про свою Вiтчизну, освiдчуючись ïй у палкiй любовi. Тодi вiн ще мiг писати щиро i чесно, бо патрiотизм ще не встигли наректи нацiоналiзмом, i майбутня репресивна машина тiльки проектувалась. Проте до ïï пуску лишалося зовсiм небагато часу... Отой свiтлий iдеал вiльноï Украïни спалахнув у серцi Тичини i, не розгорiвшись, був погашений зимним подихом нового лихолiття. Поет ще ранiше передбачав: "Не буть нiколи раю у цiм кривавiм краю". Невже не судилося щасливоï долi нашiй зраненiй Вiтчизнi? Зараз вона, як нiколи, близька до своєï вiковоï мрiï. Але, вiльна й незалежна, нiяк не може дихнути на повнi груди, щиро порадуватись, бо не звелася ще твердо на ноги, опинившись на роздорiжжi iсторичних шляхiв. Чи встоïть? Чи знайде свiй єдиний, власний шлях, що виведе ïï на широкi горизонти життя, до свiтлих вершин Добра i Правди?
