Адам Мiцкевич
Польський поет, дiяч нацiонально — визвольного руху.Основоположник польського романтизму. В 1824 висланий царською владою з
Литви; жив у Росiï, де зблизився з декабристами, А. С. Пушкiним. У
творах Пушкiна й Мiцкевича, у переписцi, щоденниках i спогадах
сучасникiв збереглися численнi свiдчення про зустрiчi польських i
росiйських поетiв. Особисте знайомство ïх вiдбулося в серединi
жовтня 1826. За свiдченням Н. Полевого, Пушкiн , що приïхав у
Москву восени 1826, зблизився з Мiцкевичем i “робив йому найбiльша
повага”. У березнi 1827 пiд враженням вiд зустрiчi з Пушкiним
Мiцкевич писав А. Е. Одинцу з Москви: “Ми часто
зустрiчаємося… У розмовi вiн дуже дотепний i рвучкий; читав
багато й добре…”. Вiдомi зустрiчi поетiв у салонах З. А.
Волконськiй, А. П. Елагиной, в А. А. Дельвига, Павлищевих, К. А.
Собаньской, у московському й петербурзькому лiтературному колах
Спiлкування поетiв було перервано вiд'ïздом Мiцкевича 15 травня
1829 за кордон. Пушкiна присвятив Мiцкевичевi вiрша “У прохолодi
сладостной фонтанiв” (1828), “Вiн мiж нами жив”
(1834), рядка у вiршах “Сонет” (1830), i в “Подорожi
Онєгiна” (1829-1830). Пушкiна перевiв на росiйську мову
уривок з “Конрада Валленрода” (”Сто рокiв минуло, як
Тевтон”) (1828) i балади Мiцкевича “Воєвода” i
“Будрис i його сини” (1833). В архiвi Пушкiна збереглися
записанi ïм польською мовою тексти вiршiв Мiцкевича
“Олешкевич”, “Росiянином друзям” i
“Пам'ятник Петровi Великому” (окт. 1833), а в бiблiотецi
— подарована йому Мiцкевичем книга “The works of lord
Byron” (1826).
Польське повстання 1830-1831 привело до рiзкоï розбiжностi
полiтичних позицiй Пушкiна й Мiцкевича, що вiдбилося й у ïхнiй
лiтературнiй творчостi , зокрема в “Мiдному вершнику”.
Полемiка сполучалася, однак, з надзвичайно високою взаємною
оцiнкою
Про те, що вiдносини двох генiïв, росiйськ i польського, були
найважливiшою подiєю в передiсторiï Мiдного вершника, вiдомо
давно, написано чимало… 22 липня 1833 року через границю в
Петербург вернувся давнiй, люб'язний приятель Сергiй Соболевський; вiн
пiднiс Пушкiну книжку товщиною в 285 сторiнок, а на внутрiшнiй сторонi
обкладинки написав: А. С. Пушкiну, за стараннiсть, успiхи й
доброзвичайнiсть. С. Соболевський. Те була книга, що Пушкiн не мiг би
одержати в жоднiй з росiйських бiблiотек: IV тiм зiбрання творiв
Мiцкевича, що вийшов у Парижi в 1832 роцi. У бiблiотецi Пушкiна
збереглися також i першi три томи (Париж, 1828 — 1829 р.), але
сторiнки ïх, на вiдмiну вiд останнього, не розрiзанi (очевидно, I
— III тому Пушкiн придбав ще до подарунка Соболевського, iнакше
приятель зробив би жартiвливий напис на обкладинцi I тому).
Пушкiн не тiльки прочитав найбiльш важливi для нього вiршi IV тому, але
бiльше того — три з них вiдразу переписав у зошит, ту саму,
знайому вже 2373, неподалiк вiд перших рядкiв Пiковоï дами.
Переписав прямо з оригiналу, по-польському. Копiï тих вiршiв Адама
Мiцкевича (з коментарями М. А. Цявловского) були надрукованi в 1935 роцi
у вiдомому збiрнику Рукою Пушкiна. Польська мова Пушкiн вивчила за
кiлька рокiв до того, щоб читати Мiцкевича вподлиннике.
Польський поет, висланий в 1824 роцi з Вiльни в Росiю й кiлька рокiв
тiсно общавшийся з Пушкiним i iншими росiйськими друзями, пiсля подiй
1830 — 1831 р. виявився в змушенiй емiграцiï; незабаром вiн
створив знаменитий цикл iз семи вiршiв — Ustep (Уривок) —
петербурзький Уривок з III частини поеми Дзяди. Тема Уривка —
Росiя, Петро Великий, Петербург, гiгантська повiнь 7 листопада 1824
року, Микола I, росiяни друзi
Чи не в кожному вiршi — найгострiшi полiтичний^-полiтичнi-iсторико-
полiтичнi судження… Вiрш Олешкевич: напередоднi петербурзькоï
повенi 1824 року польський художник-вiщун Олешкевич пророкує
прийдешню кару паную, що низько впав, тиранство возлюбя” , i за те
стане видобутком диявола; Мiцкевич, вустами свого героя, жалує, що
удар обрушиться, страчуючи невинуватих… ничтожнии, дрiбний люд;
однак наступаюча стихiя води нагадує iншу хвилю, що змiтає
палаци:
Я чую: немов чудовиська морськi, Виходять вихори з полярних льодiв Борейвуж хвилi здiймати готiв I пiдняв крила — хмари грозовi, I сльота
морська пута порвала I крижанi гризе вудила, I вологу подъемлет до неба
вию. Один лише ланцюг ще тiснить стихiю, Але молотiв уже я чую
стукiт…
Петербург для автора 0лешкевича — мiсто погибелi, помсти, смертi;
велика повiнь — символ усього цього. Ще рiзкiше про тiм сказано в
iнших вiршах циклу, де легко обчислюються (вiд зворотного) майбутнi, ще
не написанi сторiнки Мiдного вершника… У вiршi Петербург: А хто
столицю росiянку спорудив, I слов'янин, у войовничому напорi, Навiщо в
межi далекi проникнув, Де жив чухонец, де панувало море? Не зрiє
хлiб на тiй землi сирий, Тут вiтер, iмла й сльота постiйно, I небо шле
лише холод або спека, Невiрне, як дика вдача тирана. Не люди, нi, але
цар серед болiт Став i сказав: Отут будуватися ми будемо! I заклав
iмперiï оплот, Собi столицю, але не мiсто людям.
Потiм строфи — про сто тисяч мужикiв, чия стала кров столицi
тiєю основою; iронiя iз приводу європейських площ, палацiв,
каналiв, мостiв: У зодчих приказка є одна: Рим створений
людськоï рукою, Венецiя богами створена; Але кожний погодився б iз
мною, Що Петербург побудував сатана. У вiршах Огляд вiйськ —
найлютiша сатира на паради, вiйськовий стиль самодержавства — на
все те, що Пушкiн незабаром представить як ……..войовничу
жвавiсть
Потiшних Марсових полiв, Пiхотних ратей i коней Одноманiтну
красивiсть… Один з головних негативних героïв усього Уривка
— Петро Перший. Вiн заповiв спадкоємцям корони Споруджений
на святенництвi престол, Оголошений законом сваволя I сваволею закони,
що стали, Пiдтримку iнших деспотiв багнетом, Грабiж народу, пiдкуп
чужоземцiв, I це все — щоб страх вселяти навкруги I мудрим слить в
англiйцiв i нiмцiв.
Отже, зачепленi два улюблених пушкiнських образи: Петро й мiсто Петра
… I ми розумiємо, уже тут росiйський поет, звичайно, готовий
заспорити, однак головне спереду… Цiлий вiрш циклу — друге
зi згаданих у примiтках до Мiдного вершника i частково переписане
Пушкiним по-польському -
ПАМ'ЯТНИК ПЕТРОВI ВЕЛИКОМУ Iшов дощ. Укрившись пiд одним плащем, Стояли
двоє в сутiнку нiчному. Один, гнаний царською сваволею, Син
Заходу, безвiсний був пришлец: Iншоï був росiянин, вiльностi
спiвак. Пiвнiч, Що Будила, полум'яним дiєсловом.
Не може бути сумнiвiв, що описано зустрiч Мiцкевича й Пушкiна.
Теперiшнiй Пушкiн, здається, уперше зустрiчається iз самим
собою — як з героєм iншого великого поета! Але от з волi
автора росiйський генiй вимовляє монолог, що ставиться до Петрова
колосовi, тобто Мiдному вершниковi.
Пам'ятник вiнчаному кнутодержцу в римськiй тозi явно не по душi Пушкiну,
героєвi вiрша, що вiддає перевагу спокiйнiй, величнiй кiннiй
статуï римського iмператора-мудреця Марка Аврелiя, ту, що бiля двох
тисячорiч прикрашає одну з римських площ:
…I бачить вiн, як люди гостевi радi, Вiн не зiмне ïхнiм
скаженим стрибком, Вiн не змусить ïх просити пощади… Монолог
Пушкiна закiнчується питанням-пророкуванням: Цар Петро коня не
приборкав вуздою. Щодуху летить скакун литий, Топчучи людей кудись буйно
рветься, Змiтає всi, не знаючи, де межа. Одним стрибком на край
скелi злетiв, От-от вiн звалиться вниз i розiб'ється. Але столiття
пройшло — коштує вiн, як стояв. Так водоспад з надр
гранiтних скель Исторгнется й, скований морозом, Висить над безоднею,
звернувшись у лiд, Але якщо сонце вiльностi блисне I iз заходу весна
прийде до Росiï - Що стане з водоспадом тиранiï?
Пушкiн читає, хвилюючись, i малює: Н. В. Iзмайлов, пiд
чиєю редакцiєю вийшло видання Мiдного вершника у серiï
Лiтературнi пам'ятники, зовсiм справедливо думав, що саме з вiршем
Пам'ятник Петровi Великому зв'язаний вiдомий пушкiнський малюнок —
здиблений кiнь Мiдного вершника, але без царя! Можливо, це вже сцена
пiсля фатального стрибка, водоспад, щостанув,, згубний для сiдока…
Пушкiна схвилювало не тiльки появу його власного образа, його мовлень в
емiгрантському виданнi, але й та обставина, що вiн подiбних слiв про
Петра не говорив. Колишнi дружнi бесiди, суперечки з першим польським
поетом не раз стосувалися Петра. Ксенофонт Полевоï, наприклад,
пам'ятав, як
Пушкiн пояснював Мiцкевичевi план своєï ще не виданоï
тодi Полтави (яка спочатку називалася Мазепою) i з яким жаром, з яким
бажанням передати йому своï iдеï намагався показати, що вивчив
головного героя своєï поеми. Мiцкевич робив йому деякi
заперечення про моральний характер цiєï особи. Iнакше кажучи,
Мiцкевич у вiдповiдь на захоплення Пушкiна вказував на темнi, аморальнi
сторони великих перетворень початку XVIII столiття. I раптом у вiршах
Пам'ятник Петровi Великому Пушкiн говорить як… Мiцкевич. Точнiше
— як В'яземський.
Т. Г. Цявловская вiдкрила й опублiкувала цiкавий лист П. А. В'яземського
до видавця П. И. Бартенєву (написане в 1872 р., через 35 рокiв
пiсля загибелi Пушкiна): У вiршах своïх про пам'ятник Петра
Великого вiн (Мiцкевич) приписує Пушкiну слова, мною вимовленi,
втiм у присутностi Пушкiна, коли ми втрьох iшли по площi. I добре вiн
зробив, що замiсть мене виставив вiн Пушкiна. Воно виходить поэтичнее.
Iншим разом В'яземський згадав i сказанi ïм слова, якi сподобалися
Мiцкевичевi: Петро скорiше пiдняв Росiю дибки, чим погнав ïï
вперед. В'яземський у суперечках про Петра був дiйсно в 1830-х роках
куди ближче до Мiцкевича, чим до Пушкiна. Однак поетична фантазiя
польського поета саме приписує Пушкiну в'яземськi мовлення; бажане
(щоб Пушкiн саме так думало) Мiцкевич перетворює в поетичну
дiйснiсть…
Загалом, можна сказати, що кожний вiрш Уривка (з III частини Дзядов)
— виклик, поетичним, iсторичним, зробленим одним великим поетом
iншому. Оскаржено Петербург, Петро, переконання самого Пушкiна. В одному
ж iз семи творiв, що становлять Уривок, Мiцкевич вимовляє самi
гострi, гранично викривальнi формули, якi Пушкiн, цiлком ймовiрно,
прийняв i на свiй рахунок: вiршi, переписанi росiйським поетом мовою
оригiналу вiд початку до кiнця:
РОСIЯНИНОМ ДРУЗЯМ
Ви чи помнете мене? Серед моïх друзiв, Страчених, засланих у снiги
пустель похмурих, Сини чужоï землi! Ви також з давнiх днiв
Громадянство знайшли й моïх заповiтних думах Про де ви? Свiтлий дух
Рилєєва згас, Цар петлю затяг вкруг шиï шляхетноï,
Що братнiх повно почуттiв, я обiймав не раз. Проклятье катам твоïм,
пророк народний! Немає бiльше нi пера, нi шаблi в тiй руцi, Що,
воïн i поет, менi простягнув Бестужев. З поляком за руку вiн
скований у руднику, I в тачку ïхнiй тиран запрiг,
обеззброïвши. Бути може, золотом иль чином ослiплений, Iнший з вас,
друзi, покараний небом суворiше; Бути може, розум, честь i совiсть
продав вiн За пещення щедру царя або вельможi, Иль, деспота оспiвавши
пiдкупленим пером, Ганебно вiддає колишнiх друзiв лихослiв'ю, Иль
у Польщi тiшиться награбованим добром, Хвастаючись насильями, i
стратами, i кров'ю. Нехай ця пiсня моя з далекоï сторони До вас
долетить у льоди опiвнiчного краю, Як радiсний заклик волi й весни, Як
журавлиний клич, веселий вiсник травня. I голос мiй ви все
довiдаєтеся тодi: В оковах плазував я змiєю в нiг тирана,
Але серце, повне суму й сорому, Як чистий голуб, вам яверял я без
обману. Тепер весь бiль i жовч, всю гiркоту дум моïх Поспiшаю я
вилити в мир iз цiєï скорботноï чашi. Слiзьми
батькiвщини пускай уражає мiй стих, Нехай, роз'ïдаючи, палить
— не вас, але ланцюга вашi. А якщо хто з гаснув вiдповiсть менi
огудою, Я лише одне скажу: так гавкає пес двiрський I рветься
скусати, люблячи нашийник свiй, Тi руки, що ярмо зiрвати з його готовi.
Страшнi вiршi; i яке Пушкiну — нервовому, ранимому, генiально
сприйнятливому? Як бачимо, перед другим Болдiном вiн одержує
картель, виклик: читає рядка, з якими нiколи нс погодиться —
не зможе промовчати. 1 жовтня 1833 року Пушкiн прибуває в Болдiно,
i хоча з перших днiв займається Пугачовим, але одночасно
починає вiдповiдати Мiцкевичевi, спершу не поемою, а спецiальним
вiршем. Придивимося ж до аркуша, де виникають першi рядки Вiн мiж нами
жив…:
Вiн отруює чистий огнь небес (Мiняючи як торгаш) i пiснi лiри (У
собачий гавкiт безумно) обертаючи. Сумно чуємо видали його I
молимо: бога, так проллє вiн лагiднiсть
В……….озлоблену душу. Однак початий вiрш Вiн мiж нами
жив… у жовтнi 1833-го не було продовжено
Почата робота над роботою Мiдний вершник Поема рухається вперед
— пряма ж одповiдь Мiцкевичевi начебто вiдкладена, завмирає,
так само як у початому, але залишеному вiршi Вiн мiж нами жив….
Зате раптом з'являються примiтки . Закiнчуючи в жовтневому Болдiнi 1833
року головну поему, Мiдного вершника, Пушкiн уводить двi примiтки про
польського поета — i яких! Слова Мiцкевич прекрасними вiршами
описав день, що передує петербурзькiй повенi, ставляться адже до
Олешкевичу, головна iдея якого (ще раз нагадаємо!), що повiнь це
помста долi, помста iсторiï за всi петербурзькi жахи. Виходить,
Пушкiн хвалить, рекламує те, iз чим не може погодитися, проти чого
пише! Мало того, пiзнiше, в 1836 роцi, переробляючи поему в надiï
все-таки пробитися крiзь цензуру, Пушкiна додає до цiєï
примiтки слова, який спочатку не був: Мiцкевич… в одному iз кращих
своïх вiршiв Олешкевич. Росiйський поет явно бажає звернути
увагу спiввiтчизникiв на цi практично недоступнi, невiдомi ïм
вiршi. Вiн як би призиває — добути, прочитати… Ледве
далi:
Про потужний владар долi! Чи не так ти над самою безоднею, На висотi,
вуздою залiзноï Росiю пiдняв дибки?
Особистому безладдю, посиланню, царськiй доганi ми постiйно
надаємо незмiрно бiльше значення, чим, наприклад, такiй величезнiй
внутрiшнiй перемозi, як доброзичливi слова в примiтках до Мiдного
вершника, слова, що з'явилися пiсля того, як прочитаний i переписаний
страшний Уривок! У тодiшньому iсторичному, полiтичному, нацiональному
контекстi обвинувачення Мiцкевича справедливi, переконливi. У них
немає ненавистi до Росiï — згадаємо саму назву
послання Росiйським друзям… Польський дослiдник В. Ледницкий
бiльше напiвстолiття назад точно й шляхетно описав ситуацiю.
Пушкiн дав одповiдь прекрасного, глибокого, позбавленого всякого гнiву,
гiркоти й досади, вона не носила особистого характеру, не була
безпосередньо спрямована проти Мiцкевича, але Пушкiн знав, принаймнi
допускав, що польський поет усе, що потрiбно було йому в нiй зрозумiти,
зрозумiє. Поема виконана щироï чистоï поезiï, автор
уник у нiй усякоï актуальноï полемiки, дав тiльки митецьке
виправдання своєï iдеологiï й не побоявся, збуджений
Мiцкевичем, торкнутися самого хворого мiсця в трагiчнiй сутностi
росiйськоï iсторiï. В Мiдному вершнику Пушкiн не торкнувся росiйсько-
польських вiдносин i тим самим залишив iнвективи Мiцкевича без
вiдповiдi.
Найбiльша перемога Пушкiна над собою, перемога правдою й миром досягнута
— i поемою, i примiтками, нарештi, ще й перекладами…
Тiєï ж болдинской восени, з того ж IV паризького тому
Мiцкевича Пушкiн перекладає двi балади — — Три Будриса
(у Пушкiна — Будрис) i Дозор (у Пушкiна — Воєвода).
Знак iнтересу, доброзичливостi, прагнення знайти загальну мову. Але
iсторiя ще не кiнчена. Примирення було настiльки ж нелегким, як
ворожнеча. Пушкiна знає цiну Мiцкевичевi; у своєму життi вiн
рiдко зустрiчав людей, рiвних або близьких по даруванню. Скромноï,
поблажливоï, далекий усякоï зарозумiлостi, готовий (як його
Моцарт) назвати генiєм ( як ти так я ) будь-якого Сальери, Пушкiн
при цьому вiдмiнно знає цiну й собi; Карамзин, Грибоєдов ,
Гоголь, Мiцкевич — от деякi, з якими, напевно, вiдчувалася
рiвнiсть генiïв.
Один iз загальних друзiв пригадає, як пiд час однiєï з
iмпровiзацiй Мiцкевича в Москвi Пушкiн, на честь якого був даний цей
вечiр, раптом пiдхопився з мiсця й, куйовдячи волосся, майже бiгаючи по
залi. викликував: Який генiй! який священний вогонь! що я поруч iз ним?
— i, кинувшись Адамовi на шию, обiйняв його й став цiлувати як
брата…. Бесiди з такою людиною для Пушкiна незмiрно важливiше
повсякденних пояснень, у них, може бути, головна мудрiсть епохи. Мiдним
вершником Пушкiн розмовляє з побратимом, як вершина — з
вершиною… Фактично Мiдний вершник був заборонений, i це було одним
з найдужчих прикростей, справжньою трагедiєю, що осягла Пушкiна.
Заборона Мiдного вершника залишало адже Уривок Мiцкевича без
пушкiнськоï вiдповiдi! Доводилося шукати iншi способи —
поговорити, посперечатися . Весь 1834 рiк, взагалi дуже важкий для
Пушкiна, можна сказати, проходить пiд тiнню Вершника. Робота ж над
вiршами Вiн мiж нами жив… увесь час iшла убiк зм'якшення
прямоï полемiки: нiякоï лайки, бiльше спокою,
об'єктивностi… Так само, як кiлька мiсяцiв назад — при
створеннi Мiдного вершника.
И як не помiтити, що в новому посланнi Мiцкевичевi є присутнiм
дуже серйозний особистий мотив. Пушкiна дорiкає того, хто злостi в
душi своєï до нас не харчував, жалує, що тепер
Наш мирний гiсть нам став ворогом — i отрутою Вiршi своï, на
догоду чорни буйноï, Вiн напояет. Видали до нас Доходить голос
злiсного поета… Росiйський поет мав право на докiр Злiсному
поетовi тiльки пiсля того, як створив Мiдного вершника. Iнакше це були б
слова, слова, слова”…
Коли вiн викликує:
. ..боже! Освяти У ньому серце правдою твоєï й миром, I
звести йому…
ми бачимо тут найважливiше автобiографiчне визнання. Це вiн, Пушкiн ,
рiк назад перемiг у собi злiсного поета, зумiв пiднятися до правди й
миру, — i наградою з'явилася краща поема!
Пушкiн в 1833-м почав послання Мiцкевичевi, але не скiнчив, вiдклав; в
1834-м завершив, перебiлив рукопис, але не надрукував! Можливо, того, що
все-таки не змiг у вiршах знайти належноï дози правди й миру
— такий, як в Мiдному вершнику. Меж тим Мiцкевич за кордоном,
довiдавшись про загибель Пушкiна, теж шукає теперiшнiх слiв…
Ходили слухи, начебто вiн шукав Дантеса, щоб помститися Навеснi 1837
року Мiцкевич написав i опублiкував свiй некролог-спогад. Ще не знаючи
нi пушкiнськоï поеми, нi вiршiв Вiн мiж нами жив…, польський
поет складав, начебто догадуючись про прекраснi пориви Пушкiна. Вiн
писав з тiєï ж моральноï висоти, що досягнута в спорi-
згодi Мiдного вершника: Я знав росiйського поета досить близько й
протягом досить тривалого часу; я спостерiгав у ньому характер занадто
вразливий, а порию легкий, але завжди щирий, шляхетний i вiдвертий.
Недолiки його представлялися породженими обставинами й середовищем, у
якiй вiн жив, але все, що було в ньому гарного, iшло з його власного
серця. В 9-м томi посмертних зборiв пушкiнських творiв (першоï iз
трьох останнiх частин, де публiкувалися колись що не друкувалися його
працi) польський поет уперше прочитав Вiн мiж нами жив… i Мiдного
вершника! Мiцкевич, що прекрасно володiв росiйським мовою, звичайно,
дуже багато чого зрозумiв навiть i по багаторазово зiпсованому текстi
петербурзькоï поеми; знайшов вiн i своє iм'я в пушкiнських
примiтках до Мiдного вершника.
Суперечка генiïв, що не вiдбувся в буквальному значеннi, проте
— найважливiша подiя в розвитку ïх духу
На смерть Пушкiна Мiцкевич вiдгукнувся некрологом, опублiкованому у
французькому журналi “Le Globe” (1837, N.1, 25 травня).
“Куля, що вразила Пушкiна, — писав Мiцкевич, нанесла
iнтелектуальноï Росiï жахливий удар”. У лекцiï про
слов'янськi лiтератури, прочитаноï в Коллеж де Франс, Мiцкевич
говорив, що голос Пушкiна “вiдкрив нову еру в росiйськоï
iсторiï”.
Очевидно, варто вважати мало достовiрним слух про виклик Дантеса на
дуель польським поетом, що вважав себе зобов'язаним битися з убивцею
Пушкiна. В 1998 роцi на честь 200-рiччя вiд дня народження видатного поета-
гуманiста А. Мiцкевича вiдбулося мiжнародне свято поезiï в
Новокупцi (Бiлорусь).
Цей рiк за рiшенням ЮНЕСКО був оголошений роком Адама Мiцкевича. Ранком
у новогрудском костьолi, де 200 рокiв тому був хрещений Адам Мiцкевич,
пройшла врочиста меса. А своєрiдним прологом до початку поетичного
свята став ритуал покладання квiтiв до пам'ятника Адамовi Мiцкевичевi. I
якщо малою батькiвщиною для Адама Мiцкевича, безперечно, була
Новогрудская земля, те його великою батькiвщиною був європейський
будинок. 150 рокiв тому Адам Мiцкевич мрiяв про загальний
європейський будинок, думав про те, чим будуть зайнятi розуми й
думки кращих представникiв суспiльства на рубежi ХХ1 столiття, i тому
погляди, мрiï й iдеали Адама Мiцкевича сьогоднi бiльш нiж
актуальнi”. У них взяли участь вiдомi бiлоруськi й закордоннi
лiтератори, а також провiднi майстри мистецтв. До самого пiзнього вечора
в Новокупцi звучало поетичне слово Адама Мiцкевича
