Арсеньєв герой роману Бунiна Життя Арсеньєва

Олексiй Олександрович Арсеньєв герой автобiографiчного характеру.
Усе в романi як би натякає на те, що через його образ Бунiн
вiдтворить етапи свого власного життєвого шляху. Рiдне село
Арсеньєва. — Каменка — багато в чому нагадує
батькiвщину Бунiна — хутiр Бутирки Елецкого повiту; батько А.-
Олександр Сергiйович — це вiдтворений портрет батька Бунiна
— Олексiя Миколайовича
У росiйськiй лiтературi образ А. замикає цiлий цикл художнiх
автобiографiй з життя росiйського помiсного дворянства (Сiмейна хронiка
i Дитячi роки Багрян-онука С. Т.Аксакова, Дитинство, Отроцтво, Юнiсть Л.
Н.Толстого, Дитинство Микити А. Н.Толстого). До створення образа А.
Бунiн пiдiйшов задовго до написання самого роману. Фактичними начерками
до Життя Арсеньєва уважають його Безiменнi записки i Книгу мого
життя (1921). Роман Цикади (1926), написаний, по визначенню И.
Iльïна, у жанрi фiлолофсько-релiгiйних мрiянь, теж є як би
останнiм пiдступом до образа А. В 1929 р. Бунiн публiкує написаний
в 1906 р. оповiдання У джерела днiв i дає йому пiдзаголовок: З
давнiх начеркiв Життя Арсеньєва.
У романi Арсеньєв герой, що проходить кiлька щаблiв розвитку,
— вiд перших крокiв маленькоï дитини, що сприймає мир i
себе самого лише на рiвнi зорових i звукевих реакцiй; через отроцтво
пiдлiтка, початкiвця вiдчувати простiр i час, багатомiрнiсть
навколишнього його миру, неоднозначнiсть людей, що зустрiчаються в його
життi, i, нарештi, що виявляє в собi найпершi ознаки самоаналiзу,
внутрiшньоï рефлексiï; до юностi й напiвдорослого стану, коли
починається самостiйна (i вiд батькiв, i вiд будинку) життя, коли
в його душi розiгрується глибока драма першоï любовi iз
проблемою, що вплiтається в неï, розрiзнення своєï
самости, егоïзму й щироï волi свого Я
Недозволеннiсть цiєï дилеми для юного А. приводить любовну
драму до трагiчного результату (смерть Лики). Видимо, в iсторiï
вiдносин А. i Лики знайшла вiдбиття бунинская теорiя любовi: любов-
пристрасть перетворюється в любов-звичку, любов-прихильнiсть,
притулок вiд самiтностi. Сам Бунiн пiзнiше писав про створеному ïм
образi: Я хотiв показати життя однiєï людини у вузькому колi
довкола нього. Людина приходить у мир i шукає в ньому мiсце, як i
мiльйони йому подiбних: вiн працює, страждає,
мучається, проливає кров, бореться за своє щастя й
зрештою або домагається свого, або, розбитий, падає на
колiна перед життям. Це все!.. Арсеньєв, Дипон, Диран, можете
назвати героя як завгодно, суть справи вiд цього анiтрошки не змiниться.
Основна особливiсть образа А. у тiм, що вiн як би роздвоюється на
двох Арсеньєвих: один — юний — живучий, взрослеющий,
що робить помилки, що робить своï первиннi умовиводи; iншоï
— оповiдач, — уже з вiдстанi прожитого рокiв оцiнююче
поводження юного А., що згадує й оцiнює його почуття й
думки, його взаємини з людьми. Деякi дослiдники тому порiвнюють А.
з героєм Пошукiв втраченого часу Пруста.
Як i в Пруста, Арсеньєв згадує не стiльки iсторiю свого
життя, скiльки iсторiю своïх думок, свого сприйняття; це спогаду
про спогади, пам'ять про пам'ятi, що є якась зовсiм особлива
духовна сутнiсть, що розумiє художником як суть мистецтва. Бунiн
на початку роману приводить цитату з рукопису поморського проповiдника
XVIII столiття Iвана Фiлiппова: Речi й справи, аще не написаннии
бувають, тмою покриваються й трунi безпам'ятства вiддаються, написаннии
ж яко одушевленнии… Останнiм часом сам роман вiдносять до
категорiï феноменологического роману (Ю. Мальцев) — ego cog-
ito cogitata qua cogitata. Проте образ А. залишається в руслi
росiянцi толстовско-достоев-ской психологiчноï традицiï. Для
нього головне питання не як жити, а у чому сенс життя, що є нi на
єдину мить не плин, що зупиняється, незв'язних почуттiв i
думок, але яка ще щось таке, у чому начебто й полягає якась суть
ïï, якийсь змiст i цiль, щось головне, чого вже нiяк не можна
вловити й виразити….
Багато в чому образ Арсеньєва має ностальгiчний характер:
вiн пишається своïм родом — знатним, хоча й зубожiлим,
тужить про його колишню велич i багатство. В А.-оповiдача дуже сильний
мотив туги за батькiвщиною: i жадана батькiвщина подаждь мi. А. —
не епiчний, а лiричний герой, його не цiкавлять соцiально-суспiльнi
завдання мистецтва, воно вiддає перевагу вiчним темам. Заклики
типу Поетом можеш ти не бути, але громадянином бути зобов'язаний!
дратують А.-людини й А. письменника. Образ А. у багатьох дослiдникiв
асоцiюється з Третьою симфонiєю Рахманiнова (1936): тi ж
елегiйнi бачення дитинства i юностi, та ж краса й радiсть рiдноï
домiвки й рiдноï природи, та ж цикута ностальгiï, те ж
щиросердечне сум'яття, що пригнiчує радiсть дум про смертi,
пронизливе вiдчуття катаклiзмiв, що свершились у свiтi (Н. П.Смирнов).
Висловлювалася також думка, що образ А. i весь роман мають музичну
структуру, що будується на варiацiях шести тим: любов, природа ,
мистецтво, душа, Росiя й бiологiчна спадковiсть
Якщо юний А. занурений в побут, що проявляється для нього в
прагненнi до прекрасного в кожному дрiб'язку (вiн навiть дорiкає
Марка Аврелiя в тiм, що в того було знижене почуття життя), те А.-
оповiдач практично втрачає свою земну тiлеснiсть, життя
перетворюється для нього у вiчне очiкування: те вiн, подiбно
Данте, що пiднiмається на гору Чистилища, пiднiмається до
труни покiйного великого князя, з яким колись зустрiвся в молодостi
(кiнець 4-й частини), те йому (у снi) є образ давно померлi Лики,
i вiн бачить ïï з такою силою любовi, радостi, з такою
тiлесною й щиросердечною близькiстю, який не випробовував нi до кого
нiколи. Образ А. перетворюється в спогад душi героя про своïй
земнiй життi Вроссии.