Герой поеми Дж. Байрона Паломництво Чайлд-Гарольда

Чайлд-Гарольд перший романтичний герой поезiï Байрона, не є
характером у традицiйному змiстi слова. Це абрис характеру, втiлення
неясного потяга душi, романтичного невдоволення миром i самим собою.
Бiографiя Чайлд-Гарольда. типова для всiх синiв свого столiття i
героïв нашого часу. За словами Байрона, ледар, розбещений лiнню, як
метелик, грався вiн пурхаючи, своє столiття вiн присвячував лише
развлеченьям дозвiльним, i у свiтi був вiн самотнiй (переклад В.Левика).
Розчарований у дружбi й любовi, насолодi й пороцi, Чайлд-Гарольда.
занедужує модноï в тi роки хворобою — пересиченням i
вирiшує покинути батькiвщину, що стала для нього в'язницею, i
рiдна домiвка, що здається йому могилою. У спразi нових мiсць
герой пускається мандрувати по свiтлу, у ходi цих мандрiвок
стаючи, як i сам Байрон, космополiтом або громадянином миру. Причому
скитания героя збiгаються зi шляховим маршрутом самого Байрона в 1809-
1811 i в 1816-1817 р.: Португалiя, Iспанiя, Грецiя, Францiя, Швейцарiя,
Iталiя картини, ЩоПеремiняються, рiзних краïн, нацiонального
побуту, найважливiших подiй полiтичноï iсторiï утворять
тканина поеми Байрона, епiчноï й лiричноï в те саме час.
Прославляючи Природу й Iсторiю, поет оспiвує вiльний героïзм
нацiонально-визвольних рухiв свого часу. Заклик до опору, дiï,
боротьбi становить основний пафос його поеми й визначає складнiсть
вiдносини Байрона до створеного ïм лiтературному героєвi.
Границi образа Ч.-Г.- пасивного споглядальника величних картин
свiтовоï iсторiï, що вiдкривається перед ним, —
сковують Байрона. Лiрична сила спiвучастi поета виявляється
настiльки потужноï, що, починаючи iз третьоï частини, вiн
забуває про свого героя й веде оповiдання вiд своєï
особи
В останнiй пiснi пiлiгрим з'являється рiдше, нiж у попереднiх, i
тому вiн менш вiддiльний вiд автора, що говорить тут вiд
своєï власноï особи,- писав Байрон у передмовi до
четвертоï пiснi поеми.- Пояснюється це тим, що я утомився
послiдовно проводити лiнiю, що всi, здається, вирiшили не
зауважувати, < …> я дарма доводив i уявляв, начебто менi це
вдалося, що пiлiгрима не слiд змiшувати з автором. Але острах загубити
розходження мiж ними й постiйне невдоволення тим, що моï зусилля нi
до чого не приводять, настiльки гнiтили мене, що я вирiшив витiвку цю
кинути — i так i зробив. У такий спосiб до фiналу поеми, що
знаходить усе бiльше й бiльше исповедальний характер, вiд ïï
героя залишаються лише романтичнi атрибути: посохнув прочанина й лiра
поета