Гумилев: Життя й особистiсть

Для написання скiльки-небудь докладноï, а тим бiльше вичерпноï
бiографiï Н. С. Гумилева час ще не настав. Для цього насамперед
немає в наявностi достатнього матерiалу. Якщо сiмейний i особистий
архiви Гумилева й збереглися в Росiï, вони дотепер перебувають пiд
спудом. Закордоном збереглося те, що Гумилев перед своïм
поверненням у Росiю у квiтнi 1918 року залишив у Лондонi у свого Друга,
художника Б. В. Анрепа, що в 1942 або 1943 роцi весь цей матерiал
передав авторовi цих рядкiв. Цей архiв, що перебуває зараз у мене,
Гумилева включає зошит з вiршами, кiлька записних книжок (у тому
числi iз чорновим рукописом трагедiï Отруєна тунiка),
рукопис незакiнченоï повiстi Веселi брати, кiлька
документiв, що ставляться до проходження Гумилевим вiйськовоï
служби (деякi iз цих документiв, що представляють чисто бiографiчний
iнтерес, ми друкуємо в додатку до теперiшнього нарису) i iн.
(бiльше докладнi вiдомостi про мiй архiв див. у томi, що вийшов пiд
моєю редакцiєю, Невиданий Гумилев — з iменi
Чехова, Нью-Йорк, 1952).

Листа Гумилева й листа до нього iнших осiб майже невiдомi. Можливо, що
архiв Iнституту Росiйськоï Лiтератури в СРСР, а також i частки
архiви таять ще багато коштовного. Спогаду про Гумилеве ставляться по
бiльшiй частинi або до самих останнiх рокiв його життя (такi цiкавi
спогади В. Ф. Ходасевича, А. Я. Левинсона, Н. А. Оцупа, И. В.
Одоевцевой), або до перiоду мiж 1909 i 1914 роками (спогаду С. К.
Маковского, Г. В. Iванова, Г. В.Адамовича). По обставинах зовнiшнього
порядку залишилися ненаписаними — або написаними, але не
опублiкованими — спогади таких i особисто й лiтературно близьких
до Гумилеву людей, як його перша дружина А. А. Ахматова, як О. Э.
Мандельштам, М. А. Кузмин, М. А. Волошин. Бiльша частина надрукованих
спогадiв стосується лiтературноï дiяльностi Гумилева. Про
бiльше раннiй перiод i про Гумилеве-человеке, на вiдмiну вiд поета,
спогадiв дуже мало.

Вражає начебто б повну вiдсутнiсть спогадiв про Гумилеве-солдате й
офiцера. Зi спогадiв, що виходять не з лiтературних кiл i представляющих
бiографiчний iнтерес, слiд згадати опублiкованi лише недавно оповiдання
невiстки Гумилева, дружини його старшого брата (Микола Степанович
Гумилев, Новий Журнал, кн. 46, 1956, стор. 107-126) i
сторiнку спогадiв про зустрiчi з Гумилевим i Ахматовiй в 1910-1912 р.
ïхньоï сусiдки по Слєпньову (маєток у
Бєжецьком повiтi Тверской губернiï, що належало сiм'ï
матерi Гумилева), г-жи В. Неведомской (Спогаду про Гумилеве й
Ахматовiй, Новий Журнал, кн. 38, 1954, стор. 182 —
190). Оповiдання А. А. Гумилевой коштовне своïми сiмейними й
життєвими подробицями, але небагато наïвний, i деякi
ïï домисли й висновки не викликають особливоï довiри. Це
ставиться, наприклад, до ïï оповiдання про любов Гумилева до
його кузини, Машi Кузьминой-Караваевой — нiбито єдиноï
теперiшньоï любовi в життi Гумилева. Не говорячи про те, що в цiй
частинi оповiдання хронологiя досить неясна, важко зрозумiти, чому г-жа
Гумилева вiдносить до рано померлоï Машi (пам'ятi якоï Гумилев
присвятив вiрш Родос, позбавлене всякого любовного фарбування) i
написаний в 1920 роцi Заблудлий трамвай, i навiть один з
перекладних вiршiв Порцелянового павiльйону, до того ж уписане
Гумилевим тодi ж, коли вiн його перевiв — тобто в 1917 роцi в
Парижi — в альбом його паризькоï Синiй Зiрцi.

У спогадах г-жи Неведомской, навпроти, багато цiкавих подробиць
лiтературного характеру, але почерпнутих поза тим лiтературним колом, до
якого належав Гумилев. У нижченаведеному короткому нарисi нами
використанi й тi й iншi спогади в тiй частинi ïх, що робить
враження вiрогiдностi, а також i ранiше опублiкованi оповiдання
лiтературних сучасникiв Гумилева.

Микола Степанович Гумилев народився 3(15) квiтня 1886 року в Кронштадтi,
де його батько, Степан Якович, що закiнчив гiмназiю в Рязанi й
Московський унiверситет по медичному факультетi, служив корабельним
лiкарем. За деякими вiдомостями, сiм'я батька походила з духовного
звання, чому непрямим пiдтвердженням може служити прiзвище (вiд
латинського слова humilis, смиренний), але дiд поета, Якiв
Степанович, був помiщиком, власником невеликого маєтку Берiзки в
Рязанськiй губернiï, де сiм'я Гумилевих iнодi проводила лiто. Б. П.
Козьмин, не вказуючи джерела, говорить, що юний Н. С. Гумилев,
увлекавшийся тодi соцiалiзмом i Маркса, що читав (вiн був у той час
Тифлисским гiмназистом — виходить, це було мiж 1901 i 1903
роками), займався агiтацiєю серед мiрошникiв, i це викликало
ускладнення з губернатором Берiзки були пiзнiше проданi, i на мiсце
ïх куплений невеликий маєток пiд Петербургом Мати Гумилева,
Ганна Iванiвна, уроджена Львова, сестра адмiрала Л. И. Львова, була
другою дружиною С. Я. i на двадцять iз зайвим рокiв моложе свого
чоловiка. У поета був старший брат Дмитро i єдинокровна сестра
Олександра, у замiжжi Сверчкова. Мати пережила обох синiв, але точний
рiк ïï смертi не встановлений. Гумилев був ще дитиною, коли
батько його вийшов у вiдставку й сiм'я переселилася в Царське Село .
Своє утворення Гумилев почав будинку, а потiм учився в
гiмназiï Гуревича, але в 1900 роцi сiм'я переïхала в Тифлис, i
вiн надiйшов в 4-й клас 2-й гiмназiï, а потiм перевiвся в 1-ю. Але
перебування в Тифлисе було недовгим. В 1903 роцi сiм'я повернулася в
Царське Село, i поет надiйшов в 7-й клас Миколаïвськоï
Царскосельской гiмназiï, директором якоï в той час був i до
1906 року залишався вiдомий поет Iнокентiй Федорович Анненский.

Останньому звичайно приписується великий вплив на поетичний
розвиток Гумилева, що у всякому разi дуже високо ставив Анненского як
поета. Очевидно, писати вiршi (i оповiдання) Гумилев почав дуже рано,
коли йому було всього вiсiм рокiв. Перша поява його в пресi ставиться на
той час, коли сiм'я жила в Тифлисе: 8 вересня 1902 року в газетi
Тифлисский Листок був надруковано його вiрш Я в лiс бiг з
мiст… (вiрш це не було нами, на жаль, розшукане). За всiм
даними, учився Гумилев плоховато, особливо по математицi, i гiмназiю
скiнчив пiзно, тiльки в 1906 воду. Зате ще за рiк до закiнчення
гiмназiï вiн випустив свiй перший збiрник вiршiв за назвою Шлях
конкистодоров, з епiграфом з навряд чи многим тодi вiдомого, а згодом
настiльки знаменитого французького письменника Андрэ Жида, якого вiн,
мабуть, читав вподлиннике.

Про цей перший збiрник юнацьких вiршiв Гумилева Валерiй Брюсов писав в
Терезах, що вiн повний переспiвiв i наслiдувань i
повторює всi основнi заповiдi декадентства, пора жившие
своєю смiливiстю й новизною на Заходi рокiв за двадцять, а в
Росiï рокiв за десять до того (саме за десять рокiв до виходу книги
Гумилева сам Брюсов зробив сенсацiю, випустивши своï сборнички
Росiйськi символiсти). Все-таки Брюсов порахував потрiбним
додати: Але в книзi є й кiлька прекрасних вiршiв, дiйсно вдалих
образiв. Припустимо, що вона тiльки шлях нового конквiстадора й що його
перемоги й завоювання спереду. Сам Гумилев нiколи бiльше не
перевидавав Шлях конквiстадорiв i, дивлячись на цю книгу, мабуть,
як на грiх молодостi, при рахунку своïх збiрникiв вiршiв опускав
ïï (тому Чуже небо вiн назвав в 1912 роцi третьою
книгою вiршiв, тодi як насправдi вона була четвертою). З бiографiчних
даних про Гумилеве неясно, що вiн робив вiдразу по закiнченнi
гiмназiï

А. А. Гумилева, згадавши, що ïï чоловiк, закiнчивши гiмназiю,
за бажанням батька надiйшов у Морський Корпус i був одне лiто в
плаваннi, додає: А поет на настiйну вимогу батька повинен був
надiйти в унiверситет, i далi говорить, що вiн вирiшив виïхати
в Париж i вчитися в Сорбонне. Вiдповiдно до словника Козьмина, Гумилев
надiйшов у Петербурзький унiверситет уже набагато пiзнiше, в 1912 роцi,
займався старою-французькою лiтературою на романо-германском вiддiленнi,
але курсу не скiнчив. У Париж же вiн дiйсно виïхав i провiв
закордоном 1907-1908 роки, слухаючи в Сорбонне лекцiï по
французькiй лiтературi

Якщо взяти до уваги цей факт, вражає як вiн в 1917 роцi, коли
знову потрапив у Францiю, погано писав по — французски, i з
погляду граматики, i навiть iз погляду правопису (втiм, С. К. Маковский
говорить, що вiн i в росiйському правописi, а особливо пунктуацiï,
був далеко не твердий): про його погане знання французькоï мови
свiдчить хранящийся в моєму архiвi власноручний меморандум
Гумилева про набiр добровольцiв в Абiссiнiï для армiï
союзникiв, а також його власнi переклади його вiршiв на французьку мову.
У Парижi Гумилев здумав видавати невеликий лiтературний журнал за назвою
Сирiус, у якому друкував власнi вiршi й оповiдання пiд
псевдонiмами Анатолiй Грант i Про, а також i першi вiршi
Ганни Андрiïвни Горенко, що стала незабаром його дружиною й
прославилася пiд iм'ям Ганни Ахматовiй — вони були знайомi ще по
Царському Селу

. В однiй з пам'яток про Гумилеве, написаноï незабаром пiсля його
смертi, цитується лист Ахматовоï до невiдомоï особи,
написана з Києва й датоване 13 березня 1907 року, де вона
писала: Навiщо Гумилев узявся заСирiус? Це мене дивує
й приводить у надзвичайно веселий настрiй. Скiльки несчастиев наш
Микола перенiс i всi понапрасну! Ви помiтили, що спiвробiтники майже
всi так само вiдомi й поважнi, як я? Я думаю що знайшло на Гумилева
затьмарення вiд Добродiï. Буває.* На жаль, навiть у
Парижi виявилося неможливо знайти комплект Сирiуса (усього
вийшло три тоненьких номери журналу), i з надрукованого там Гумилевим
ми маємо можливiсть дати в теперiшнiм виданнi лише один вiрш i
частина однiєï поеми в прозi. Чи були в журналi якi-
небудь iншi спiвробiтники крiм Ахматовоï й скривались пiд рiзними
псевдонiмами Гумилева, залишається неясним

Згодом поет iз захватом розповiдав про всiм баченому: — як вiн
ночував у трюмi пароплава разом з пiлiгримами, як роздiляв з ними
ïхню вбогу трапезу, як був арештований у Трувилле за спробу
пробратися на пароплав i проïхати зайцем. Вiд батькiв ця
подорож ховалася, i вони довiдалися про нього лише пост-фактум. Поет
заздалегiдь написав листи батькам, i його друзi акуратно кожнi десять
днiв вiдправляли ïх з Парижа. У цьому оповiданнi, може бути, i не
все точно: наприклад, залишається незрозумiлим, чому по дорозi в
Африку Гумилев потрапив у Трувилль (у Нормандiï) i був там
арештований — можливо, що отут переплутано два рiзних епiзоди
— але ми все-таки приводимо оповiдання А. А. Гумилевой, тому що
про цю першу поïздку поета в Африку iнших спогадiв начебто не
збереглося

Н. Гумилев належить до числа письменникiв, що розвиваються повiльно, i
по тому самий встающих високо. Може бути, продовжуючи працювати з
тiєю упорнiстю, як тепер, вiн зумiє пiти багато далi, нiж ми
те намiтили, вiдкриє в собi можливостi, нами не пiдозрюванi. У
цьому своєму припущеннi Брюсов виявився як не можна бiльше прав.
Тому що Брюсов уважався критиком строга й вимогливим, така рецензiя
повинна була окрилити Гумилева. Небагато позлее, рецензуючи в
Терезах (1909, 7) один журнал, у якому були надрукованi вiршi
Гумилева, що ввiйшли потiм в Перли, Сергiй Соловйов говорив, що
iнодi в Гумилева попадаються литi строфи, що видають школу
Брюсова, i теж писав про вплив на нього Леконта де Лиля. У перiод
мiж 1908 i 1910 р. Гумилев зав'язує лiтературнi знайомства й
входить у лiтературне життя столицi. Живучи в Царському Селi, вiн багато
спiлкується з И. Ф. Анненским. В 1909 роцi знайомить iз С. К.
Маковским i знайомить останнього з Анненским, що на короткий час
стає одним зi стовпiв що засновує Маковским журналу
Аполлон.

Журнал почав виходити в жовтнi 1909 року, а 30 листопада того ж року
Анненский раптово вмер вiд розриву серця на Царскосельском вокзалi в
Петербурзi. Сам Гумилев iз самого ж початку став одним з головних
помiчникiв Маковского по журналi, деятельнейшим його спiвробiтником i
присяжним поетичним критиком. Рiк у рiк вiн друкував в Аполлоновi
своï Листа про росiйську поезiю. Лише iнодi його в цiй ролi
помiняли iнших, наприклад В'ячеслав Iванов i М. А. Кузмин, а в роки
вiйни, коли вiн був на фронтi — Георгiй Iванов. Навеснi 1910 року
вмер батько Гумилева, давно вже що важко болiв. А трохи пiзнiше в тому ж
роцi, 25-го квiтня, Гумилев женився на Ганнi Андрiïвнi Горенко.
Пiсля весiлля молодi виïхали в Париж. Восени того ж року Гумилев
почав нову подорож в Африку, побувавши цього разу в самих малодоступних
мiсцях Абiссiнiï В 1910 же роцi вийшла третя книга вiршiв Гумилева,
що доставила йому широку популярнiсть — Перли. Книгу цю
Гумилев присвятив Брюсову, назвавши його своïм учителем. У
рецензiï, надрукованоï в Росiянцi Думки (1910, кн. 7),
сам Брюсов писав iз приводу Перлiв, що поезiя Гумилева живе у
свiтi уявлюваному й майже примарному. Вiн якось цурається
сучасностi, вiн сам створює для себе краïни й населяє
ïх ïм самим створеними iстотами: людьми, звiрами, демонами. У
цих краïнах — можна сказати, у цих мирах, — явища
пiдкоряються не звичайним законам природи, але новим, котрим повелiв
iснувати поет; i люди в них живуть i дiють не за законами звичайноï
психологiï, але по дивних, непояснених капризах, що пiдказує
автором суфлером. Говорячи про включений Гумилевим у книгу вiршах з
Романтичних квiтiв, Брюсов вiдзначав, що там фантастика ще
свободней, образи ще призрачней, психологiя ще вигадливiше. Але це не
виходить, що юнацькi вiршi автора повнiше виражають його душу

Навпроти, треба вiдзначити, що у своïх нових поемах вiн у значнiй
мiрi звiльнився вiд крайностей своïх перших створень i навчився
замикати своï мрiï в бiльше певнi обриси. Його бачення з
роками придбали бiльше пластичностi, опуклостi. Разом з тим явно змiцнiв
i його вiрш. Учень И. Анненского, В'ячеслава Iванова й того поета, якому
присвяченi Перли [тобтосамого Брюсова], Н. Гумилев повiльно, але
впевнено йде до повноï майстерностi в областi форми. Майже всi його
вiршi написанi прекрасно, обмiркованим i витончено звучним вiршем. Н.
Гумилев не створив нiякоï новоï манери листа, але, запозичивши
прийоми вiршованоï технiки у своïх попередникiв, вiн зумiв
ïх удосконалити, розвити, поглибити, що, бути може, треба визнати
навiть бiльшою заслугою, чим шукання нових форм, що занадто часто веде
до жалюгiдних невдач

Гумилев був арештований 3-го серпня 1921 року, за чотири днi до смертi
А. А. Блоку. I В. Ф.Ходасевич, i Г. В. Iванов у своïх спогадах
говорять, що в загибелi Гумилева зiграв роль якийсь провокатор. За
словами Ходасевича, цей провокатор був привезений з Москви ïх
загальним iншому, якого Ходасевич характеризує як людини великого
таланта й великого легкодумства, що жив… як птах небесна,
говорив — що Бог на душу покладе i до якого провокатори й
шпигуни так i горнулися. Гумилеву провокатор, що називав
себе починаючим поетом, молодий, приємний в обходженнi, щедрий на
подарунки, дуже сподобався, i вони стали часто бачитися. Гiркий говорив
потiм, що показання цiєï людини фiгурували в гумилевском
справi й що вiн був пiдiсланий. М. Iванов зв'язував провокатора з
поïздкою Гумилева в Крим улiтку 1921 року в поïздi адмiрала
Немица й так описував його: Вiн був високий, тонкий, з веселим
поглядом i вiдкритою юнацькою особою

Мав iм'я вiдомоï морськоï сiм'ï й сам був моряком —
був зроблений у мiчмани незадовго до революцiï. Вдобавок до цих
привабливих властивостей, цейприємний у всiх вiдносинах
парубок писав вiршi, дуже непогано наслiдуючи Гумилеву. За словами
Iванова, провокатор був точно за замовленням зроблений, щоб
розташувати до себе Гумилева. Хоча в оповiданнi. Iванова є
подробицi, яких немає в Ходасевича, схоже, що мова йде про одну й
ту саму людину. Ходасевич же залишив найбiльш докладне й точне
оповiдання про останнi годинники, проведених Гумилевим на волi

За словами Iванова, Гумилев у день арешту повернувся додому бiля двох
годин ночi, провiвши весь вечiр у студiï, серед поетичноï
молодi. Iванов посилається на студистов, якi розповiдали, що в цей
вечiр Гумилев був особливо жвавий i гарно настроєний i тому так
довго засидiвся. Що проводжали Гумилева кiлька панянок i молодих людей
нiбито бачили автомобiль, що чекав бiля пiд'ïзду Будинку Мистецтв,
але нiхто не звернув на це уваги — у тi днi, пише Iванов,
автомобiлi перестали бути одночасно й дивиною й страховиськом.

З оповiдання Iванова виходить, що це був автомобiль Чеки, а люди, що
приïхали в ньому, чекали Гумилева в нього в кiмнатi з ордером на
обшук i арешт. Н. Н. Берберова в приватному листi до Б. А. Фiлiппова
вiдносить арешт Гумилева до 4 серпня й згадує, що 3-го серпня вона
гуляла з Гумилевим по Петербургу до восьми годин вечора (вони
познайомилися лише за дев'ять днiв до того, коли Берберова була прийнята
в кружок молодих поетiв Звучна Раковина, яким керував Гумилев ).
Про те, що пiшло за арештом, є кiлька оповiдань, але всi вони iз
других або третiх рук. Георгiй Iванов у вже згаданiй статтi, посилаючись
на поета-футуриста Сергiя Боброва, якого вiн називає пол-
чекiстом, i на теперiшнього чекiста, слiдчого петербурзькоï
Чеки Дзержибашева, розповiдає про те, як смiло тримав себе Гумилев
на допитах i як мужньо вiн умер. Оцуп цi оповiдання називає
оповiданнями таємничих очевидцiв, додаючи: i без
ïхнього свiдчення нам, друзям покiйного, було ясно, що Гумилев умер
гiдно своєï слави мужньоï й стiйкоï людини.
Оцуп входив у групу чотирьох чоловiк, якi, довiдавшись про арешт
Гумилева й про те, що його не випускають, на похоронах Блоку —
зговорилися йти в Чеку й просити про випуск арештованого на поруки
Академiï Наук, Всесвiтньоï Лiтератури i iнших
органiзацiй, не дуже благонадiйних, говорить Оцуп, але до яких у
саму останню хвилину додали й благонадiйний Пролеткульт

У цю групу входили ще неодмiнний секретар Академiï Наук С. Ф.
Ольденбург, вiдомий критик А. Л. Волинський i журналiст Н. М.
РОЛКОВиССКИЙ. Вони не тiльки нiчого не домоглися, але й нiчого не
довiдалися. Ïм сказали, що Гумилев арештовано за посадовий
злочин. Коли на це пiшло зауваження, що Гумилев нi на якiй посадi не
складався, голова петербурзькоï Чеки виявив, за словами Оцупа,
невдоволення, що з ним сперечаються, i сказав: Поки нiчого не можу
сказати. Подзвоните в середовище. У всякому разi жоден волось iз голови
Гумилева не впаде. У середовище, коли Оцуп подзвонив, йому
вiдповiли: Ага, це iз приводу Гумилева, завтра
довiдаєтеся.* Пiсля цього Оцуп i молодий поет Р.* кинулися
шукати Гумилева по всiх в'язницях. На Шпалернiй ïм сказали, що
Гумилев уночi був узятий на Горохову

За словами Оцупа, у той же вечiр голова Чеки на закритому засiданнi
Петербурзькоï Ради зробив доповiдь про розстрiл засуджених у справi
Таганцева. Як дату розстрiлу Гумилева рiзнi джерела називають i 23, i
24, i 25, i 27 серпня. Повiдомлення про справу Таганцева i список
засуджених по ньому й розстрiляних був надрукований в Петроградськiй
Правдi тiльки 1-го вересня. Коли був наведений у виконання вирок, у
повiдомленнi не було сказано, але дата постанови Петроградськоï
Губернськоï Надзвичайноï Комiсiï про розстрiл була дана
як 24 серпня. Список розстрiляних активних учасникiв змови в
Петроградi (у цiй фразi полягала вказiвка на те, що змовою нiбито
керували емiгранти у Фiнляндiï й Парижi)* мiстив 61 iм'я

Про однiй iз трьох осiб, що очолювали комiтет Петроградськоï
Бойовоï Органiзацiï, що був офiцерi Юрiï Павловичевi
Германовi, було сказано, що вiн вчинив збройний опiр при арештi на
границi Фiнляндiï й був убитий. Гумилев фiгурував у списку пiд 30,
i про нього було сказано в цьому длиннейшем офiцiйному повiдомленнi:
Гумилев Микола Степанович, 33 рокiв, б. дворянин, фiлолог, поет, член
колегiï Iз Всесвiтня Лiтература, безпартiйний, б. офiцер

У числi розстрiляних було досить багато представникiв iнтелiгенцiï
(сенатор В. Н. Таганцев i його 26-лiтня дружина, професор i сенатор Н.
И. Лазаревский, кн. К. Д. Туманiв, професор-технолог М. М. Тихвинский,
геолог В. М. Козловский, скульптор кн. С. А. Ухтомский i мн. iн.). Але
поряд з ними й з офiцерами (головним чином морськими) було кiлька
матросiв, по бiльшiй частинi учасникiв кронштадтського повстання в тому
ж роцi, селян, мiщан i робiтникiв. У списку фiгурувало 16 жiнок; бiльша
частина ïх обвинувачувалася як активнi спiвучасницi чоловiкiв Але
був i один випадок, коли 25 — лiтнiй учасник змови
(безпартiйний, селянин, слюсар — сказано було в офiцiйному
повiдомленнi) був названий прямим спiвучасником у справах
дружини.

У спогадах про Гумилеве не раз цитувалася фраза з листа його до дружини
з в'язницi: Не турбуйся про мене. Я здоровий, пишу вiршi й граю в
шахи. Згадувалося також, що у в'язницi перед смертю Гумилев читав
Гомера i Євангелiє. Написанi Гумилевим у в'язницi вiршi не
дiйшли до нас. Вони були ймовiрно конфiскованi Чекою й, може бути
— хто знає? — збереглися в архiвi цiєï
лиховiсноï установи. I Гумилев — перший в iсторiï
росiйськоï лiтератури великий поет, мiсце поховання якого навiть
невiдомо.

Як сказала у своєму вiршi про нього Ирина Одоевцева:

И немає на його могилi

Нi пагорба, нi хреста — нiчого

У сталiнськi часи фiзична смерть розстрiляного поета — не говорячи
вуж про те, що про неï навiть не повiдомили б — означала б i
його лiтературну смерть. У тi часи це було не так, або не зовсiм так.