Iван Франко — велика й сильна людина
Високий чоло, сiрi, небагато холоднi очi, у лiнiях пiдборiддя щось
енергiйне, уперте, скромно одягнений, — вiн тихий i зовсiм
непомiтний, поки мовчить. А заговорить — i вам стане тепло i ясно
вiд свiтла його очей. Сильна, цiльна натура, що гордо вийшла з
життєвого бою! Бачиться вiн менi в образi бiдного апостола: сидить
в убогiй хатi й плете рибацькi мережi. Плете мережi, пише поему
“Мойсей”. Франко став новатором у галицькiй лiтературi. Не
тiльки у формi або творчiй манерi, а й у своєму вiдношеннi до
фактiв життя, якi зображує. Наскрiзь людяний — Франко вiддав
своє серце й симпатiï тим, хто “у потi чола”
добуває собi хлiб. Разом з вiрою в людину в душi художника жила
вiра у свiтле майбутнє рiдноï землi. Але щоб прийшло те
довгоочiкуване щастя, необхiдно було зробити багато роботи. Тому що
щастя не дається даром.
Франко - лiрик високоï проби, а його кращi вiршi часто просяться
на музику. А ще — вiдомий суспiльний дiяч, засновник
радикальноï партiï, видавець газети “Народ”,
дiйсний член Петербурзькоï й Празькоï академiй наук, почесний
доктор Харкiвського унiверситету. Генiй украïнського народу Iван
Франко пiднявся над сторiччями. Його “Вiчного
революцiонера”, “Безмежне поле” спiвав волелюбний люд,
а вiн… “а вiн, зiгнутий, у благенькому одязi, з буханцем
хлiба пiд пахвою, iшов додому… i був похований у чужiй сорочцi, у
чужому склепi…” Серед узгiр'я, у долинi, по обидва боки
маленькоï рiки розкинулося невелике село Нагуевичи — колиска
дитинства поета. А на пагорбi височiє кремезний дуб:
- А в бурi ревiння, як громи навеснi
- Ламали твоïх велетнiв корони,
- У твоïх галузях шукав я охорони
Вiд цього велетня iде шлях до села, до батькiвськоï кузнi, у якiй кувалися мiць характеру й незламнiсть духу Муляра, сталь i нiжнiсть його поетичного голосу й слова. Як мудро сам народ наш двома словами назвав творчiсть великого поета: “Колодязь Франко”, тобто скiльки не черпай з нього, а вiн однаково залишається повним… Виховання його вiд самоï колиски проходило в нестатку й строгiй обстановцi. Дорога ненька спiвала йому над колискою пiснi. Iван Франко сам згадує про це у своєму вiршi “Пiсня й робота”, у якому ненька рiдна увесь час йому повторювала: “Синок, крiпися! Адже ми з тобою простого роду, тому тiльки роботою й можемо жити й iснувати”. I вiн працював. I все життя його — робота. Титанiчна, виснажлива. Заради нового життя, добра у свiтi й на рiднiй землi. От потрiбно тiльки розбити тверду скелю неправди й пробитися до свiтла, навiть якби довелося покрити костями шлях до тiєю овiяною мрiєю життя. Могутнiм акордом звучить i свята вiра в “Мулярах” Франко…
- Нам би тiєï вiри, тiєï впевненостi, тiєï сили в боротьбi….
Але людина, яким би сильним вiн не був, не може жити однiєю боротьбою, одними суспiльними iнтересами. Трагiзм особистого життя часто вплiтається в терновий вiнок життя народноï. Є у Франко чудова рiч — лiрична драма “Зiв'яле листя”. Прочитаєш ïï й задумаєшся: так хто ж Франко — поет боротьби або поет-лiрик, спiвак любовi?..
Мiж багатьох разнопланових i разножанрових творiв Iвана Франко
видiляється лiрична драма “Зiв'яле листя” —
збiрник неповторних поетичних шедеврiв, у якому ми вiдкриваємо
багатий особистий мир поета, його “незалiкованi рани, невтiшнi
болi, що завмер у серце любов”. У центрi драми — невимовнi
страждання лiричного героя, оскiльки любов його безнадiйна. Страждання й
болiснi роздуми, надiï й розчарування, бiль, трепетна нiжнiсть i
сум за втраченим — цi глибиннi почуття пораненоï душi залишив
нам поет у своєму добутку. Спочатку збiрника — ластовиння,
життєстверджуючi мотиви “молодоï любовi”. Палка
пристрасть звучить у вiршах “Не знаю, що мене до тебе
тягне”, “За що, красуня, я так тебе люблю”, “Як
на вулицi зустрiнеш”. Лiричний герой любить i страждає, але
не проклинає ту, котра приносить йому цi страждання, тому що без
ïï життя втрачає змiст: Що менi без тебе щастя? Звук
порожнiй! Що менi без тебе горi? Щедра i йому цiна. Любовна лiрика
збiрника “Зiв'яле листя” вражає силою й глибиною
почуття. Усе, що є в нашiй мовi найнiжнiше, все багатство почуттiв
б'ється й пульсує в кожному рядку “Зiв'ялого
листя”. Його любов — “горем п'яна, безнадiйна”,
його любов — це те “найкращий спiв…, а улюблена
— “дiвчина-зiрочка”, красу якоï
“…переллю в пiсню, вогонь очей — у дзвiнкi хвилi мови,
корали вуст — у ритми голоснi”.
Зачарують нас коштовнi лiричнi перлини другоï частини: “Ой
ти, дiвчина, з горiха зерно”, “Червона калина, чого в лузi
гнешся?”, “Чого є менi в снi?”. А далi —
розпач лiричного героя, що утомився жити. Вiн спустошений i надламаний,
душу виснажена й мертва (”Вона вмерла — нi, це я
вмер”). Збiрник “Зiв'яле листя” — нев'янучий
вiнок пiсень великого Муляраа, що поет сплело зi своєï
любовi, своïх таємних поривiв i мрiянь, своєï туги
й болю
