Мiркування про казку Гофмана Золотий горщик

Знаменитий письменник, музикант i живописець Эрнест Теодор (Амадей)
Вiльгельм Гофман народився в 1776 роцi в Кенiгсберзi, де й виховувався
спочатку пiд наглядом свого дядька, i вже в дитинствi виявив чудовi
здатностi до мистецтв, особливо — до музики. Вчасно його
студентства в кенигсбергском унiверситетi ставиться нещасна любов, що
мала великий вплив на всю його життя
Вiн зблизився з молодою дiвчиною з вищого суспiльства, який давали уроки
музики; хоча схильнiсть була взаємна, але нерiвнiсть зовнiшнього
положення змусило його вiдмовитися вiд усяких надiй. Тому, по виходу з
унiверситету, вiн вирiшив покинути Кенiгсберг i надiйшов на службу
дрiбним чиновником у Глогау, а потiм у Познань. Тут видання
гумористичних листкiв, у яких вiн вiдтворив у смiшному видi всi
познанское суспiльство, наробило йому багато неприємностей, i вiн
був переведений у Плоцк, а потiм у Варшаву. Ще в Познанi вiн .женився на
однiй польцi, вiд якоï мав дочку. По заняттi Польщi французами, в
1806 роцi, Гофман повинен був залишити службу й протягом багатьох лет
перебував у самiм тяжкому матерiальному становищi, даючи частки уроки
музики й диригуючи оркестром досить бедного бамбергского театру. Це
тяжке становище окончилось в 1815 р., коли Гофман одержав гарне мiсце в
Берлiнi, де вiн i залишався до своєï смертi, що пiшла в 1822
р. До цього часу (1815-1822 р.), незважаючи на безладне життя, що вiн
тодi вiв, ставляться всi його бiльше чудовi поетичнi добутки Одним iз
кращих, безсумнiвно, повинне визнати казку про Золотий горщик,
пропоновану нами нижче. Iстотний характер поезiï Гофмана, що
виразився в цiй казцi з особливою яснiстю й цiлiснiстю,
складається в постiйному внутрiшньому зв'язку й взаємному
проникненнi фантастичного й реального елементiв, причому фантастичнi
образи, незважаючи на всю свою примхливiсть, є не як примари з
iншого, далекого миру, а як iнша сторона тiєï ж самоï
дiйсностi, того ж самого реального миру, у якому дiють i страждають живi
особи, виведенi поетом
Тому, тому що повсякденна дiйснiсть має в Гофмана завжди й
постiйно, а не випадково тiльки, деяку фантастичну пiдкладку, ця
дiйснiсть, окремо взята, при всiй природностi своïх осiб, образiв i
положень (природностi, який мiг би iнодi позаздрити сучасний
натуралiзм), постiйно дає почувати свою неповноту, однобiчнiсть i
незакiнченiсть, свою залежнiсть вiд чогось iншого, i тому, коли це iнше
(мiстичний або фантастичний елемент), сховане властиве у всiх явищах
життя, раптом виступає на денне свiтло в ясних образах, те це вже
не є явище deus ex machina, а щось природне й необхiдне по сутi
при всiй чудностi й несподiванцi своïх форм
У фантастичних оповiданнях Гофмана всi особи живуть двойною життям,
поперемiнно виступаючи те у фантастичному, то в реальному свiтi.
Внаслiдок цього вони або, краще сказати, поет — через них —
почуває себе вiльним, не прив'язаним винятково нi до
тiєï, нi до iншоï областi. З одного боку — явища й
образи вседенного життя не можуть мати для нього остаточного, цiлком
серйозного значення, тому що вiн знає, що за ними ховається
щось iнше; але, з iншого боку, коли вiн має справу з образами з
миру фантастичного, то вони не лякають його як чужих i невiдомих примар,
тому що вiн знає, що цi образи тiсно пов'язанi з повсякденною
дiйснiстю, не можуть знищити або придушити ïï, а, навпроти,
повиннi дiяти й проявлятися чрез цю же дiйснiсть. Таким чином,
фантастичний елемент є в Гофмана олюдненим i натуралiзованим; i
якщо присутнiсть цього елемента дозволяє поетовi ставитися вiльно
до реального миру, то у визнаннi цього останнього з його законними
правами вiн знаходить точку опори для такого ж вiльного вiдношення до
елемента фантастичному; вiн не подавлений, не зв'язаний ïм, може
вiльно грати з ним. Ця подвiйна воля й подвiйна гра поетичноï
свiдомостi з реальним i фантастичним миром виражається в тiм
своєрiдному гуморi, яким перейнятi твори Гофмана й особливо його
казки . Цей глибокий гумор можливий тiльки при зазначеному характерi
поетичного свiтогляду, тобто при рiвносильнiй присутностi реального й
фантастичного елемента, що звiльняє свiдомiсть поета, що
виражається в цiй своïй волi як гумор