Переказ роману Хитромудрий iдальго Дон Кихот Ламанчский
У некому ламанчском селi жився-був один iдальго, чиє майно
складалося з фамiльного списа, древнього щита, худоï шкапи так
борзого собаки, прiзвище його була не те Кехана, не те Кесада, точно не
вiдомо, та й не важливо. Рокiв йому було бiля п'ятдесяти, тiлом вiн був
сухопар, особою сухорлявий i днi безперервно читав лицарськi романи,
отчий розум його прийшов у повний розлад, i йому вздумалось зробитися
мандрiвним лицарем. Вiн начистив збрую, що належали його предкам,
прилаштувала до шишака картонне забрало, дав своïй старiй шкапi
звучне iм'я Росинант, а себе перейменував у Дон Кихота Ламанчского.
Оскiльки мандрiвний лицар обов'язково повинен бути закоханий, iдальго,
помiзкувавши, обрав собi даму серця: Альдонсу Лоренсо й нарiк
ïï Дульсинеей Тобосской, тому що родом вона була з Тобосо.
Облачившись у свою збрую, Дон Кихот вiдправився в шлях, уявляючи себе
героєм лицарського роману. Проïхавши цiлий день, вiн утомився
й направився до постоялого двору, прийнявши його за замок. Непоказна
зовнiшнiсть iдальго i його пiднесенi мовлення всiх розсмiшили, але
добродушний хазяïн нагодував i напоïв його, хоча це було
нелегко: Дон Кихот нiзащо не хотiв знiмати шолом, що заважав йому
є й пити. Дон Кихот попросив хазяïна замка, тобто постоялого
двору, присвятити його в лицарi, а перед тим вирiшив провести нiч у
пильнуваннi над зброєю, поклавши його на водопойне корито.
Хазяïн запитав, є чи в Дон Кихота грошi, але Дон Кихот у
жодному романi не читав про грошi й не взяв ïх iз собою.
Хазяïн роз'яснив йому, що хоча такi простi й необхiднi речi, як
грошi або чистi сорочки, не згадуються в романах, це зовсiм не виходить,
що в лицарiв не було нi того, нi iншого. Уночi один погонич хотiв
напоïти мулiв i зняв з водопойного корита збруя Дон Кихота, за що
одержав удар списом, так що хазяïн, що вважав Дон Кихота
божевiльним, вирiшив скорiше присвятити його в лицарi, щоб позбутися вiд
настiльки незручного постояльця. Вiн запевнив його, що обряд присвяти
складається в потиличнику й ударi шпагою по спинi, i пiсля
вiд'ïзду Дон Кихота вимовив з радощiв не менш пишномовну (хоча й не
настiльки велику) мовлення, чим новоспечений лицар. Дон Кихот повернув
додому, щоб заластить грiшми й сорочками
По шляху вiн побачив, як дужий селянин б'є хлопчиська-пастуха,
Лицар заступився за пастушка, i селянин обiцяв не кривдити хлопчиська й
заплатити йому все, що повинен. Дон Кихот у захватi вiд свого
благодiяння поïхав далi, а селянин, як тiльки заступник скривджених
зник з очей, побив пастушка до пiвсмертi. Зустрiчнi купцi, яких Дон
Кихот змушував визнати Дульсинею Тобосскую самою прекрасною дамою на
свiтi, стали над ним насмiхатися, а коли вiн ринувся на них зi списом,
вiдлупцювали його так, що додому вiн прибув побитий i знесилений
Священик i цирюльник, односiльчани Дон Кихота, з якими вiн часто
сперечався про лицарськi романи, вирiшили спалити злобливi книги, вiд
яких вiн ушкодився в розумi. Вони переглянули бiблiотеку Дон Кихота й
майже нiчого не залишили вiд ïï, крiм Амадиса Галльського i ще
декiлькох книг. Дон Кихот запропонував одному хлiборобовi — Санчо
Пансе — стати його зброєносцем i стiльки йому наговорив i
наобiцяв, що той погодився. I от один раз уночi Дон Кихот сiл на
Росинанта, Санчо, що мрiяв стати губернатором острова, — на осла,
i вони тайкома виïхали iз села
У дорозi ïм зустрiлися вiтрянi млини, якi Дон Кихот прийняв за
велетнiв. Коли вiн кинувся на млин зi списом, крило ïï
повернулося й рознесло спис у друзки, а Дон Кихота скинуло на землю. На
постоялому дворi, де вони зупинилися переночувати, служниця стала
пробиратися в темрявi до погонича, з яким домовилася про побачення, але
помилково наткнулася на Дон Кихота, що вирiшив, що це закохана в нього
дочка хазяïна замка. Пiднявся переполох, зав'язалася бiйка, i Дон
Кихоту, а особливо нi в чому не винному Санчо Пансе, здорово дiсталося.
Коли Дон Кихот, а слiдом за ним i Санчо, вiдмовилися платити за постiй,
трохи случившихся там людей стягнули Санчо з осла й стали пiдкидати на
ковдрi, як собаку пiд час карнавалу Коли Дон Кихот i Санчо поïхали
далi, лицар прийняв череду баранiв за ворожу рать i став трощити ворогiв
праворуч i лiворуч, i тiльки град каменiв, що пастухи обрушили на нього,
зупинив його. Дивлячись на смутну особу Дон Кихота, Санчо придумав йому
прiзвисько: Лицар Сумного Образа. Якось уночi Дон Кихот i Санчо почули
голосний стукiт — коли розвиднiло, виявилося, що це сукновальнi
молоти. Лицар був збентежений, i його спрага подвигiв залишилася цього
разу неутоленной. Цирюльника, що у дощ надяг на голову мiдний таз, Дон
Кихот прийняв за лицаря в шоломi Мамбрина, а оскiльки Дон Кихот дав
клятву заволодiти цим шоломом, вiн вiдiбрав у цирюльника таз i дуже
загордився своïм подвигом. Потiм вiн звiльнив каторжникiв, яких
вели на галери, i зажадав, щоб вони вiдправилися до Дульсинее й передали
ïй привiт вiд ïï вiрного лицаря, але каторжники не
захотiли, а коли Дон Кихот став наполягати, побили його каменями
У Сьерре Моренi один з каторжникiв — Хинес де Пасамонте —
викрав у Санчо осла, i Дон Кихот пообiцяв вiддати Санчо трьох з п'яти
ослiв, якi були в нього в маєтку. У горах вони знайшли валiзу, де
виявилося дещо з бiлизни й купка золотих монет, i також книжка з
вiршами. Грошi Дон Кихот вiддав Санчо, а книжку взяв собi. Хазяïном
валiзи виявився Карденьо, божевiльний юнак, що почав розповiдати Дон
Кихоту iсторiю своєï нещасноï любовi, але недорозповiв,
тому що вони посварилися через те, що Карденьо мимохiдь погано
вiдгукнувся про королеву Мадасиме.
Дон Кихот написав любовний лист Дульсинее й записку своïй
племiнницi, де просив неï видати подавцевi першого ослиного векселя
трьох осляти, i, побезумствовав для пристойностi, тобто знявши штани й
кiлька разiв перекувирнувшись, послав Санчо вiднести листа. Залишившись
один, Дон Кихот зрадився покаянню. Вiн став думати, чому краще
наслiдувати: буйному божевiллю Роланда або меланхолiйному божевiллю
Амадиса. Вирiшивши, що Амадис йому ближче, вiн став складати вiршi,
присвяченi прекрасноï Дульсинее.
Санчо Панса по шляху додому зустрiв священика й цирюльника —
своïх односiльчан, i вони попросили його показати ïм лист Дон
Кихота до Дульсинее. Але виявилося, що лицар забув дати йому листа, i
Санчо став цитувати лист напам'ять, перебрiхуючи текст так, що замiсть
безпристрасна сеньйора у нього вийшло безвiдмовна сеньйора i т.п.
Священик i цирюльник стали думати, як виманити Дон Кихота з Бiдноï
Стромовини, де вiн вiддавався покаянню, i доставити в рiдне село , щоб
там вилiкувати його вiд божевiлля. Вони просили Санчо передати Дон
Кихоту, що Дульсинея велiла йому негайно з'явитися до неï, i
запевнили Санчо, що вся ця витiвка допоможе Дон Кихоту стати якщо не
iмператором, те хоча б королем. I Санчо, чекаючи милостей, охоче
погодився импомогать.
Санчо поïхав до Дон Кихоту, а священик i цирюльник залишилися
чекати на нього в лiсi, але раптом почули вiршi — це був Карденьо,
що повiдав ïм свою сумну повiсть вiд початку до кiнця: вiроломний
друг Фернандо викрав його кохану Лусинду й женився на нiй. Коли Карденьо
закiнчив оповiдання, почувся смутний голос i з'явилася прекрасна
дiвчина, переодягнена в чоловiче плаття. Це виявилася Доротея, спокушена
Фернандо, що обiцяв на нiй женитися, але покинув ïï заради
Лусинди. Доротея розповiла, що Лусинда пiсля заручення з Фернандо
збирається покiнчити iз собою, тому що вважає себе дружиною
Карденьо й дала згоду на шлюб з Фернандо тiльки на настiйну вимогу
батькiв. Доротея ж, довiдавшись, що вiн не женився на Лусинде, набула
надiю повернути його, але нiде не могла його знайти. Карденьо вiдкрив
Доротее, що вiн i є щирий чоловiк Лусинди, i вони вирiшили разом
домагатися повернення того, що ïм належить по праву. Карденьо
обiцяв Доротее, що, якщо Фернандо не повернеться до неï, вiн
викличе його на двобiй
Санчо передав Дон Кихоту, що Дульсинея призиває його до себе, але
той вiдповiв, що не стане перед нею, покуда не зробить подвигiв, милостi
ïï гiдних. Доротея викликалася допомогти виманити Дон Кихота з
лiсу й, назвавшись принцесою Микомиконской, сказала, що прибула з
далекоï краïни, до якоï дiйшов слух про славного лицаря
Дон Кихоте, щоб просити його заступництва. Дон Кихот не мiг вiдмовити
дамi й вiдправився в Микомикону. Назустрiч ïм попався подорожанин
на ослу — це був Хинес де Пасамонте, каторжник, якого звiльнив Дон
Кихот i який украв у Санчо осла. Санчо забрал собi осла, i всi
поздоровили його iз цiєю удачею. У джерела вони побачили хлопчика
— того самого пастушка, за який недавно заступився Дон Кихот.
Пастушок розповiв, що заступництво iдальго вийшло йому боком, i
проклинав на чому свiтло коштує всiх мандрiвних лицарiв, чим
привiв Дон Кихота вярость.
Добравшись до того самого постоялого двору, де Санчо пiдкидали на
ковдрi, подорожани зупинилися на нiчлiг. Уночi iз прикомiрка, де
вiдпочивав Дон Кихот, вибiг переляканий Санчо Панса — Дон Кихот у
снi боровся з ворогами й розмахував мечем в усi сторони. Над його
узголiв'ям висiли бурдюки з вином, i вiн, прийнявши ïх за велетнiв,
пропоров ïх i залив усе вином, що Санчо з переляку прийняв за кров
До постоялого двору пiд'ïхала ще одна компанiя: дама в масцi й
кiлька чоловiкiв. Цiкавий священик спробував розпитати слугу про те, хто
цi люди, але слуга й сам не знав, вiн сказав тiльки, що дама, судячи з
одягу, черниця або збирається в монастир, але, видно, не зi
своєï волi, тому що вона зiтхала й плакала всю дорогу.
Виявилося, що це Лусинда, що вирiшила вийти в монастир, раз не може
з'єднатися зi своïм чоловiком Карденьо, але Фернандо викрав
ïï вiдтiля. Побачивши дона Фернандо, Доротея кинулася йому в
ноги й стала благати його повернутися до неï. Вiн почув
ïï благанням. Лусинда ж радувалася, возз'єднавшись iз
Карденьо, i лише Санчо засмучувався, тому що вважав Доротею принцесою
Микомиконской i сподiвався, що вона обсипле його пана милостями i йому
теж дещо перепаде. Дон Кихот уважав, що все влагодилося завдяки тому, що
вiн перемiг велетня, а коли йому розповiли про продiрявлений бурдюк,
назвав це чарами злого чарiвника
Священик i цирюльник розповiли всiм про божевiлля Дон Кихота, i Доротея
з Фернандо вирiшили не кидати його, а доставити в село , до якого
залишалося не бiльше двох днiв шляху. Доротея сказала Дон Кихоту, що
щастям своïм вона зобов'язана йому, i продовжувала грати почату
роль
До постоялого двору, пiд'ïхали чоловiк i жiнка-мавританка. Чоловiк
виявився капiтаном вiд iнфантерiï, що попали в полон пiд час битви
пiд Лепанто. Прекрасна мавританка допомогла йому бiгти й хотiла
хреститися й стати його дружиною. Слiдом за ними з'явився суддя з
дочкою, оказавшийся рiдним братом капiтана й несказанно зрадiлий, що
капiтан, вiд якого довго не було звiсток, живий. Капiтан був
пограбований у шляху французами, але суддя анiтрошки не був збентежений
його жалюгiдним видом. Уночi Доротея почула пiсню погонича мулiв i
розбудила дочка суддi Клару, щоб дiвчина теж послухала ïï, але
виявилося, що спiвак зовсiм не погонич мулiв, а переодягнений син
знатних i багатих батькiв по iменi Луïс, закоханий у Клару. Вона не
дуже знатного походження, тому закоханi боялися, що його батько не дасть
згоди на них шлюб
Але отут у постоялого двору здалася нова група вершникiв: це батько
Луïса спорядив за сином пожену. Луïс, якого слуги батька
хотiли перепровадити додому, вiдмовився ïхати з ними й попросив
руки Клари На постоялий двiр прибув iнший цирюльник, той самий, у якого
Дон Кихот вiдняв шолом Мамбрина, i став вимагати повернення свого таза.
Почалася перепалка, i священик потихеньку вiддав йому за таз вiсiм
реалiв, щоб неï припинити. Меж тим один зi случившихся на
постоялому дворi стражникiв довiдався Дон Кихота по прикметах, тому що
його розшукували як злочинця за те, що вiн звiльнив каторжникiв, i
священиковi коштувало великоï працi переконати стражникiв не
заарештовувати Дон Кихота, оскiльки вiн ушкоджений у розумi. Священик i
цирюльник змайстрували iз цiпкiв щось начебто зручноï клiтки й
зговорилися з однiєю людиною, що ïхав мимо на волах, що вiн
вiдвезе Дон Кихота в рiдне село. Але потiм вони випустили Дон Кихота iз
клiтки пiд слово честi, i вiн намагався вiдiбрати в молящихся статую
непорочноï дiви, уважаючи ïï знатною сеньйорою, що
бiдує взащите.
Нарештi Дон Кихот прибула додому, де ключниця й племiнниця уклали його в
постiль i стали за ним доглядати, а Санчо пiшов до дружини, який
пообiцяв, що наступного разу вiн вуж неодмiнно повернеться графом або
губернатором острова, причому не якого-небудь зубожiлого, а найкращого
Пiсля того як ключниця й племiнниця цiлий мiсяць виходжували Дон Кихота,
священик i цирюльник вирiшили його вiдвiдати. Мовлення його були
розумними, i вони подумали, що божевiлля його пройшло, але як тiльки
розмова вiддалено торкнулася лицарства, стало ясно, що Дон Кихот
невигойно хворий. Санчо також вiдвiдав Дон Кихота й розповiв йому, що iз
Саламанки повернувся син ïхнього сусiда бакалавр Самсон Карраско,
що сказав, що вийшла у свiтло iсторiя Дон Кихота, написана Сидом Ахметом
Бен-инхали, де описанi всi пригоди його й Санчо Панси. Дон Кихот
запросив до себе Самсона Карраско й розпитав його про книгу. Бакалавр
перелiчив всi ïï достоïнства й недолiки й розповiв, що
нею зачитуються все вiд мала до велика, особливо ж ïï люблять
слуги
Дон Кихот i Санчо Панса вирiшили вiдправитися в нову подорож, i через
кiлька днiв тайкома виïхали iз села. Самсон проводив ïх i
просив Дон Кихота повiдомляти про всi своï удачi й невдачi. Дон
Кихот за порадою Самсона направився в Сарагосу, де повинен був вiдбутися
лицарський турнiр, але колись вирiшив заïхати в Тобосо, щоб
одержати благословення Дульсинеи. Прибувши з Тобосо, Дон Кихот став
запитувати в Санчо, де палац Дульсинеи, але Санчо не мiг вiдшукати його
в темрявi. Вiн думав, що Дон Кихот знає це сам, але Дон Кихот
пояснив йому, що нiколи не бачив не тiльки палацу Дульсинеи, але i
ïï саме, тому що закохався в неï по слухах. Санчо
вiдповiв, що бачив ïï й привiз вiдповiдь на лист Дон Кихота.
Щоб обман не вiдкрився, Санчо постарався якомога швидше вiдвезти свого
пана з Тобосо й умовив його почекати в лiсi, поки вiн, Санчо,
з'ïздить у мiсто поговорити з Дульсинеей. Вiн змiркував, що раз Дон
Кихот нiколи не бачив Дульсинею, те можна видати за неï будь-яку
жiнку й, побачивши трьох селянок на ослицях, сказав Дон Кихоту, що до
нього ïде Дульсинея iз придворними дамами. Дон Кихот i Санчо впали
перед однiєю iз селянок на колiна, селянка ж грубо на них
прикрикнула. Дон Кихот доглянув у всiй цiй iсторiï чаклунство злого
чарiвника й був досить засмучений, що замiсть красунi сеньйори побачив
селянку-поганулю
У лiсi Дон Кихот i Санчо зустрiли закоханого в Касильдею Вандальську
Лицаря Дзеркал, що хвастався, що перемiг самого Дон Кихота. Дон Кихот
обурився й викликав Лицаря Дзеркал на двобiй, за умовами якого
переможений повинен був здатися на милiсть переможця. Не встиг Лицар
Дзеркал приготуватися до бою, як Дон Кихот уже напав на нього й ледве не
прикiнчив, але зброєносець Лицаря Дзеркал заволав, що його пан
— не хто iнший, як Самсон Карраско, що сподiвався таким
хитромудрим способом повернути Дон Кихота додому. Але, на жаль, Самсон
був переможений, i Дон Кихот, упевнений, що злi чарiвники замiнили
вигляд Лицаря Дзеркал виглядом Самсона Карраско, знову рушив по дорозi
Всарагосу.
У шляху ïх наздогнав Дьего де Миранда, i два iдальго вiдправилися
разом. Назустрiч ïм ïхав вiзок, у якiй везли левiв. Дон Кихот
зажадав, щоб клiтку з величезним левом вiдкрили, i зiбрався порубати лев
на шматки. Переляканий сторож вiдкрив клiтку, але лев не вийшов з
ïï, безстрашний же Дон Кихот вiдтепер став iменувати себе
Лицарем Львiв . Погостювавши в дона Дьего, Дон Кихот продовжив шлях i
прибув у село, де святкували весiлля Китерии Прекрасноï й Камачо
Богатого.
Перед венчаньем до Китерии пiдiйшов Басильо Бєдний, сусiд Китерии,
з дитинства закоханий у неï, i в усiх на очах простромив собi груди
мечем. Вiн погоджувався висповiдатися перед смертю, тiльки якщо священик
обвiнчає його з Китерией i вiн умре ïï чоловiком. Усi
вмовляли Китерию зглянутися над страждальцем — адже вiн от-от
випустить дух, i Китерия, овдовiвши, зможе вийти замiж за Камачо.
Китерия дала Басильо руку, але, як тiльки ïх обвiнчали, Басильо
схопився на ноги живоï й здоровий — вiн все це пiдбудував,
щоб женитися на улюбленоï, i вона, схоже, була з ним у змовi.
Камачо ж по здоровому мiркуваннi почел за краще не ображатися: навiщо
йому дружина, що любить iншого? Три днi пробувши в молодих, Дон Кихот i
Санчо рушили далi.
Дон Кихот вирiшив спуститися в печеру Монтесиноса. Санчо й провiдник^-провiдник-провiдник-студент-
провiдник обв'язали його мотузкою, i вiн почав спускатися. Коли всi сто
брасов мотузки були розмотанi, вони почекали з пiвгодини й почали тягти
мотузку, що виявилося так легко, немов на нiй не було вантажу, i лише
останнi двадцять брасов тягти було важко. Коли вони витягли Дон Кихота,
ока його були закритi, i ïм iз працею вдалося розштовхати його. Дон
Кихот розповiв, що бачив у печерi багато чудес, бачив героïв
стародавнiх романсiв Монтесиноса й Дурандарта, а також зачаровану
Дульсинею, що навiть попросила в нього в борг шiсть реалiв. Цього разу
його оповiдання здалося неправдоподiбним навiть Санчо, що добре знав, що
за чарiвник зачарував Дульсинею, але Дон Кихот твердо стояв на
своєму
Коли вони добралися до постоялого двору, що Дон Кихот, проти звичаю, не
порахував замком, туди з'явився маэсе Педро з мавпою-вiщункою й райком.
Мавпа довiдалася Дон Кихота й Санчо Пансу й усе про ïх розповiла, а
коли почалося подання, Дон Кихот, пошкодувавши шляхетних героïв,
кинувся з мечем на ïхнiх переслiдувачiв i перебив всiх ляльок.
Правда, потiм вiн щедро заплатив Педро за зруйнований райок, так що той
був не в образi. Насправдi це був Хинес де Пасамонте, що ховався вiд
влади й зайнявся ремеслом раешника — тому вiн усе знав об Дон
Кихоте й Санчо; звичайно ж, перш нiж увiйти в село , вiн розпитував на
околицях про його жителiв i за невелику винагороду угадував минуле
Якось раз, виïхавши на заходi на зелений луг, Дон Кихот побачив
скупчення народу — те було соколине полювання герцога й герцогинi.
Герцогиня читала книгу об Дон Кихоте й була сповнена поваги до нього.
Вона й герцог запросили його у свiй замок i прийняли як почесного гостя.
Вони i ïхня челядь зiграли з Дон Кихотом i Санчо багато жартiв i не
переставали дивуватися розважливостi й божевiллю Дон Кихота, а також
кмiтливостi й простодушностi Санчо, що зрештою повiрив, що Дульсинея
зачаровано, хоча сам же виступав як чаклун i сам все це пiдбудувався
На колiсницi до Дон Кихоту прибув чарiвник Мерлин i возвестил, що, для
того щоб расколдовать Дульсинею, Санчо повинен добровiльно три тисячi
триста разiв уперiщити себе батогом по голих сiдницях. Санчо став проти,
але герцог обiцяв йому острiв, i Санчо погодився, тим бiльше що строк
бичування не був обмежений i можна було це робити поступово. У замок
прибула графиня Трифальди, вона ж Горевана, — дуенья принцеси
Метонiмiï. Чарiвник Зло-сморiд звернув принцесу i ïï
чоловiка Треньбреньо в статуï, а в дуеньï Горевани й
дванадцяти iнших дуенiй почали рости бороди. Расколдовать ïх усiх
мiг тiльки доблесний лицар Дон Кихот. Злосмрад обiцяв надiслати за Дон
Кихотом коня, що швидко домчить його й Санчо до королiвства Кандайя, де
доблесний лицар побореться зi Злосмрадом. Дон Кихот, повний рiшучостi
позбавити дуенiй вiд борiд, разом iз Санчо сiл iз зав'язаними очами на
дерев'яного коня й думав, що вони летять по повiтрю, меж тим як слуги
герцога обдували ïхнiм повiтрям з хутр. Прилетiвши назад у сад
герцога, вони виявили послання Злосмрада, де вiн писав, що Дон Кихот
расколдовал всiх лише тим, що на цю пригоду наважився. Санчо не
терпiлося подивитися на обличчя дуенiй без борiд, але весь загiн дуенiй
уже зник. Санчо став готуватися до керування обiцяним островом, i Дон
Кихот дав йому стiльки розумних наставлянь, що вразив герцога й
герцогиню — у всьому, що не стосувалося лицарства, вiн виявляв
розум ясний i великий. Герцог вiдправив Санчо iз численною свитою в
мiстечко, якому належало зiйти за острiв, тому що Санчо не знав, що
острова бувають тiльки в море, а не на сушi. Там йому врочисто вручили
ключi вiд мiста й оголосили довiчним губернатором острова Баратарии. Для
початку йому стояло дозволити позов мiж селянином i кравцем. Селянин
принiс кравцю сукно й запитав, чи вийде з нього ковпак. Почувши, що
вийде, вiн запитав, чи не вийде два ковпаки, а довiдавшись, що вийде й
два, захотiв одержати три, потiм чотири й зупинився на п'ятьох. Коли ж
вiн прийшов одержувати ковпаки, вони виявилися саме йому на палець. Вiн
розсердився й вiдмовився платити кравцю за роботу до того ж став
вимагати назад сукно або грошi за нього. Санчо подумав i винiс вирок:
кравцю за роботу не платити, селяниновi сукна не повертати, а ковпачки
пожертвувати ув'язненим. Таку ж мудрiсть Санчо виявив i в iнших справах,
i все дивувалися справедливостi його вироку
Коли Санчо сiл за заставлений стравами стiл, йому нiчого не вдалося
з'ïсти: коштувало йому простягнути руку до якого-небудь блюда, як
доктор Педро Нестерпно де Наука наказував забрати його, говорячи, що
воно шкiдливо для здоров'я. Санчо написав лист своïй дружинi
Тересе, до якого герцогиня додала лист вiд себе й нитку коралiв, а паж
герцога доставив листа й подарунки Тересе, переполошивши все село.
Тереса зрадiла й написала дуже розумнi вiдповiдi, а також послала
герцогинi полмери добiрних жолудiв i сир
На Баратарию напав ворог, i Санчо повинен був зi зброєю в руках
захищати острiв. Йому принесли два щити й прив'язали один попереду, а
iнший позаду так туго, що вiн не мiг поворухнутися. Як тiльки вiн
спробував зрушитися з мiсця, вiн упав i залишився лежати, затиснутий мiж
двома щитами. Довкола нього бiгали, вiн чув дзенькiт зброï, по його
щитi люто рубали мечем i нарештi пролунали лементи: Перемога! Ворог
розбитий! Всi стали поздоровляти Санчо з перемогою, але вiн, як тiльки
його пiдняли, осiдлав осла й поïхав до Дон Кихоту, сказавши, що
десяти днiв губернаторства з його досить, що вiн не породжений нi для
боïв, нi для багатства й не хоче пiдкорятися нi нахабному лiкаревi,
нi кому iншому. Дон Кихот почав тяготитися дозвiльним життям, що вiв у
герцога, i разом iз Санчо покинув замок
На постоялому дворi, де вони зупинилися на нiчлiг, ïм зустрiли дон
Хуан i дон Хоронимо, що читали анонiмну другу частину Дон Кихота, що Дон
Кихот i Санчо Панса порахували наклепом на себе. Там говорилося, що Дон
Кихот розлюбив Дульсинею, меж тим як вiн любив ïï як i ранiше,
там було перекручене iм'я дружини Санчо й було повно iнших
несообразностей. Довiдавшись, що в цiй книзi описаний турнiр у Сарагосi
за участю Дон Кихота, що буяв усякими глупостями, Дон Кихот вирiшив
ïхати не в Сарагосу, а в Барселону, щоб усi бачили, що Дон Кихот,
зображений в анонiмнiй другiй частинi, — зовсiм не той, котрого
описав Сид Ахмед Бен-инхали. У Барселонi Дон Кихот поборовся з лицарем
Бiлого Мiсяця й зазнав поразки. Лицар Бiлого Мiсяця, що був не ким
iншим, як Самсоном Карраско, зажадав, щоб Дон Кихот повернувся у
своє село й цiлий рiк не виïжджав вiдтiля, сподiваючись, що
за цей час до нього повернеться розум
По шляху додому Дон Кихоту й Санчо довелося знову вiдвiдати герцогський
замок, тому що його власники так само збожеволiли на жартах i
розiграшах, як Дон Кихот — на лицарських романах. У замку стояв
катафалк iз тiлом покоïвки Альтисидори, що нiбито вмерла вiд
безмовноï любовi до Дон Кихоту. Щоб неï воскресити, Санчо
повинен був витерпiти двадцять чотири щиглики по носi, дванадцять щипкiв
i шiсть шпилькових уколiв. Санчо був дуже незадоволений:
чомусь i для того, щоб расколдовать Дульсинею, i для того, щоб пожвавити
Альтисидору, повинен був страждати саме вiн, що не мав до них нiякого
вiдношення. Але всi так умовляли його, що вiн зрештою погодився й
витерпiв катування. Бачачи, як ожила Альтисидора, Дон Кихот став квапити
Санчо iз самобичуванням, щоб расколдовать Дульсинею. Коли вiн обiцяв
Санчо щедро заплатити за кожний удар, той охоче став хльостати себе
батогом, але, швидко змiркувавши, що коштує нiч i вони перебувають
у лiсi, став стiбати дерева. При цьому вiн так жалiбно стогнав, що Дон
Кихот дозволив йому зупинитися й продовжити бичування наступноï
вночi.
На постоялому дворi вони зустрiли Альваро Тарфе, виведеного в другiй
частинi пiдробленого Дон Кихота. Альваро Тарфе визнав, що нiколи не
бачив нi Дон Кихота, нi Санчо Пансу, якi стояли перед ним, але бачив
iншого Дон Кихота й iншого Санчо Пансу, зовсiм на них не схожих.
Повернувшись у рiдне село , Дон Кихот вирiшив на рiк стати пастухом i
запропонував священиковi, бакалавровi й Санчо Пансе пiти його прикладу.
Вони схвалили його витiвку й погодилися до нього приєднатися. Дон
Кихот уже став переробляти ïхнi iмена на пасторальний лад, але
незабаром занедужав. Перед смертю розум його прояснився й вiн називав
себе вже не Дон Кихотом, а Алонсо Кихано. Вiн проклинав мерзеннi
лицарськi романи, що затуманили його розум, i вмер спокiйно й по-
християнському, як не вмирав жоден мандрiвний лицар О. Э. Гринберг
