Шатов — центральний персонаж роману Ф. М. Достоєвського Бiси

З образом Iвана Павловича Ш., двадцатисемилетнего конторського що
служить, раскаявшегося нiгiлiста, асоцiйований И.И.Iванов, убитий у
листопадi 1869 року Нечаєвим i його групою по полiтичних мотивах i
вiдповiдно до принципiв Катехiзису революцiонера. Своєрiдне
художнє переломлення в образi Ш. одержали деякi факти
бiографiï фурьериста й петрашевца, потiм раскаявшегося нiгiлiста
Н.Я.Данилевського (1822-1885), а також самого Достоєвського
Це було одне з тих iдеальних росiйських iстот, — сказано про Ш. у
романi, — яких раптом уразить яка-небудь сильна iдея й вiдразу
разом точно придавить ïх собою, iнодi навiть навiки. Упоратися з
нею вони нiколи не в силах, а ввiрують жагуче, i от все життя ïх
проходить потiм як би в останнiх корчах пiд свалившимся на них i
наполовину зовсiм що вже роздавив ïхнiм каменем. Прiзвище Шатав
пов'язана з темою шатости росiянцi iнтелiгенцiï й сходять до
чорнових записiв Достоєвського: Шатость у всьому двохсотлiтня,
шатость, сумбур, па дение кумира, про суспiльство: або байдужiсть, або
хитання.
Ш. народився крiпаком В.П.Ставрогиной, був учнем Степана Трохимовича Верхо-
венского, учився в унiверситетi й був виключений пiсля однiєï
студентськоï iсторiï, женився по жагучiй любовi на бiднiй
гувернантцi, що залишила його через три тижнi, довго скитался по
Європi, був в Америцi, де спробував роль пролетаря. За кордоном Ш.
радикально мiняє деяких з колишнiх соцiалiстичних своïх
переконань (перескочив у протилежну крайнiсть), а також пiдпадає
пiд найсильнiший вплив Ставрогина. Ш. хоче порвати iз суспiльством
Верховенского й вiддати нашим зариту в затишному мiсцi пiдпiльну
друкарню, але, як повiдомляє йому Ставрогин , Петро Верховен-ский
зовсiм не збирається його вiдпускати, а має намiр винищити
Ш. як занадто багато знаючого й здатного донести. Ш., однак, набагато
бiльше, нiж власне життя, хвилює духовна iсторiя Ставрогина. Я
нещасна, нудна книга й бiльше нiчого покамест… Але гинь моє
iм'я! Справа у вас, а не в менi… Я людина без таланта й можу
тiльки вiддати свою кров i нiчого бiльше… Гинь же й моя кров!.. Ми
двi iстоти й зiйшлися в безмежностi… востаннє у свiтi,
— волає вiн до обожненого вчителя, у який полум'яно й
беззавiтно вiрить. Як могли ви затерти себе в таку безсоромну, бездарну
лакейську безглуздiсть! — гнiвно докоряє вiн учителi,
довiдавшись, що той має вiдношення до суспiльства наших. —
Це чи подвиг Миколи Ставрогина! Ш. ставиться до тих героям
Достоєвського, хто, як i автор, все життя свiдомо й несвiдомо
мучається iснуванням Бога. На пряме запитання Ставрогина:
Вiруєте ви самi в чи Бога нi — Ш. вiдповiдає: Я вiрую
в Росiю, я вiрую в ïï православ'я… Я вiрую в тiло
Христово… Я вiрую, що нове пришестя вiдбудеться в
Росiï… Я… я буду вiрувати в Бога. На думку
К.В.Мочульского, iдейне роздвоєння Ш. перетворюється в
особисту трагедiю. Достоєвський робить його провiсником свого нацiональних-нацiональноï-релiгiйно^-
нацiонального credo i вводить у його iсторiю великий автобiографiчний
матерiал. За словами С.Н.Булгакова, Ш. у вiдомому змiстi теж є
одне з реальних вiдображень Ставрогина, його вампирних двiйникiв, яких
вiн напустив навкруги себе i якi присмоктували до серця й пили кров
своïх бранцiв. Якщо придивитися ближче, то всi полум'янi твердження
Ш., начебто утримуючi щирi, а до певноï мiри навiть аксiоматичнi
положення, страждають, однак, релiгiйною двозначнiстю…
Ш. зайнявся релiгiйною iдеєю нацiональностi в такий час, коли вiн
ще не мав вiри в Бога, хоча й жагуче хотiв неï мати; у народ-
богоносец вiн повiрив ранiше, нiж повiрив у Бога, i ця примара, за яким
вiн погнався, i ця мрiя, на яку вiн затратив хоча й нескладнi й
небагатi, але зосередженi сили свого духу, спотворили його духовну
особистiсть. Вiн теж зробився жертвою провокацiï й обману —
невiруючий проповiдник iдеï народа-богоносца… Роблячи
настiльки надмiрний наголос на iдеï особности, нацiональностi
релiгiï, Ш. упадає в явний конфлiкт iз християнством,
проповiдь якого звернена до всiх мов…
У Ш. порушене релiгiйна рiвновага… В.П.Полонский, коментуючи
диспути Ш. i Ставрогина, уважав ïхнiм вираженням гострого
релiгiйного сумнiву й невiр'я Достоєвського: Ставрогин i Ш., двi
сторони його власноï душi, роздвоєноï й що
сумнiвається, невiруючоï й верующей одночасно. Якщо
однiєю стороною ïï вiн з несамовитiстю запевняв, що
вiрує, хоче вiрити, — iншою ïï половиною пiддавав
осмiянню цю вiру, знущався з неï, блюзнив, захоплюючись у те горно
сумнiвiв, у те заперечення Бога, якого, по його власних словах, не було
навiть на Заходi
Традицiя росiйськоï фiлософськоï критики бачить Ш. до кiнця
роману вже зцiляється, що припадає до нiг Иисусовим —
тому свiдчення несамовите оповiдання про повернення його дружини,
народженнi ставрогинского дитини, названого на честь Ш. Iваном;
светозарная блискавка розрiже тьму, у душi Ш. дзенькає гiмн
любовi, радостi, всепрощення, — вiн зцiлений. Але… не
призначено було Ш. повiдати людям про своє зцiлення (Булгаков).