Чириков: до проблеми мифопоетики народного характеру

Багато в чому типологически подiбно вирiшується проблема народного
характеру в Е. Н. Чирикова в збiрнику легенд i переказiв, даних у
яскравiй авторськiй iнтерпретацiï, — Волзькi казки (1916).
Безсумнiвна значимiсть для письменника образа людини з народу, що
допомагає героєвi-iнтелiгентовi в усвiдомленнi вiчних iстин.
Помiтна й тенденцiя до мiфологiзацiï такого роду образiв
Хоча велика росiйська рiка й сприймається автором насамперед як
Волга-Казкарка, хоча автор i наполягає на тому, що в легендах,
переказах i казках пам'ять народна зберiгає неяснi слiди древнiх
iсторичних спогадiв i переживань, думаємо, мiстична суть волзького
топоса вiдчувалася Е. Н. Чириковим уже тодi [3]. Це помiтно в багатьох
добутках збiрника, — примiром, в оповiданнi Свята гора, коли
побачивши легендарноï гори в приволзьких пiсках, за словами автора,
у нього зароïлися в головi космiчнi питання [3, 60].
Мужик-Вiзник, переконаний у священному походженнi гори, запевняє
мандрiвника: Не я один уважаю, а весь народ! Може, тисячi рокiв вона
отут коштує в непорушностi [3, 61]. А далi приводиться такий
дiалог, що починається питанням мужика: Так що, чи багато рокiв
вiд тих пор, як Христос-Те на землi був?
- Вiд Рiздва Христова без малого двi тисячi лiт
- Отож з тоï пори й коштує вона отут! I нiчого ïй не
робиться. I ще простоïть, простоïть до закiнчення столiть.
Амiнь! [3, 61].
У контекстi цього оповiдання слова мужика про Святу гору сприймаються як
свiдчення непорушностi християнського свiтогляду в душi народу, як
вiдповiдь письменниковi-мандрiвниковi, упевненому в тiм, що саме чрез
художнi образи ми… усього легше й вiрнiше осягаємо й
почуваємо сутнiсть [3, 25].
Думаємо, що по усвiдомленню онтологiчноï значимостi Волги й
волзького миру в долi Росiï, Волзькi казки Е. Н. Чирикова
соотносими iз глибокими шляховими нарисами-есе В. В. Розанова Росiянин
Нил (1908).
У добутках Чирикова, пов'язаних з волзьким миром, як уже говорилося
вище, помiтне тяжiння до його сакральних топосам, столiттями, що
притягали до себе народна увага й многообразно вiдбилася у фольклорних
сказаннях: це озеро Светлояр, озеро Нестьяр. Об останньому мовлення
ведеться в оповiданнi Храм незримий (Прага, 1921). Носiєм народно-
релiгiйного, поетично-одухотвореного свiтовiдчування є селянин
Митрофаний, провiдник автора-оповiдача на полюваннi. Цей образ, як образ
безiменного мужичка з оповiдання Свята гора i iнших подiбних героïв
оповiдань Чирикова, перебуває в одному типологiчному рядi зi
знаменитими тургеневскими героями з Записок мисливця, з образом селянина-
провiдника на прiзвисько Дрiб у яскравому оповiданнi И. С. Шмельова Пiд
небом. Мифопоетическое ядро цих образiв пов'язане з найдавнiшим
архетипом мудреця, вiщого старця. Думаємо, що це теж тема для
спецiального дослiдження. Тут лише помiтимо, що в Чирикова провiдник iз
селян стає для героя-iнтелiгента справжнiм провiдником у мир вiщих
сказань, древнiх сакральних вiрувань, що вiдбивають глибинну сутнiсть
росiйського нацiонального характеру Митрофаний у Чирикова —
одночасно й органiчна частина прекрасного природного миру —
приволзьких дрiмучих лiсiв i озер, i носiй чистоï й глибокоï
християнськоï вiри, — недарма автор порiвнює його
зовнiшнiсть iз iконописними зображеннями Миколи Догiдника, а також
згадує про праведнiсть предка Митрофания. Останнiй названий у його
честь i теж у мiру сил своïх прагне до iдеалiв Святоï Русi,
— цим затверджується з у народi наступнiсть у сприйняттi цих
iдеалiв
Селянин розповiдає мисливцевi легенду про незримий храм в iм'я
Василя Блаженного, спорудженого колись у мiстi Васильсурске на мiсцi
впадання у Волгу рiчки Сури й що стали, по переказi, невидимим щоб
покарати жителiв мiста за маловiр'я в лихий час ворожого нападу. По
переказi ж, храм у баченнях був праведним людям, примiром, преподобному
Макарию. Для Митрофания зовсiм ясно, що ранiше людям було бiльше дане:
багато духовними очами прозрiвали, а тепер зав'язнули в грiхах: ослiпли
й оглухнули, i тiльки, упевнений вiн, коли на Русi люди отямляться й по
завiтах Христа стануть жити, тодi й храм знову вiдкриється…
[4].
Легенда про незримий храм соотносима з найвiдомiшою легендою про
незримий град Китеже, що пiшов пiд воду озера Светлояра в керженских
лiсах у Заволжя. Звичайно, Е. Н. Чириков не мiг обiйти ïï
своєю увагою
У виданому вужi в Белградi в 1929-1931 гг. автобiографiчному романi
Рiдна домiвка кiлька глав присвячено поïздцi групи iнтелiгентiв на
озеро Светлояр пiд Iванов день, коли в народi святкується пам'ять
дня приховання чудесного граду Китежа.
Безлiч християнських сказань чують героï в цьому святому мiсцi
(показово, що письменник дає тут ще один устнопоети-ческий варiант
сказання про храм невидимому у Василь-Мiстечку, тiльки тепер воно
пов'язане з iм'ям святого Варлаама Хутинского). Але, звичайно, у центрi
уваги письменника — легенда озера Светлояра. Пiднесено пише вiн i
про надзвичайну природну красу цих мiсць i захоплюється красою
душi свого народу, столiттями хранящего невичерпну вiру в Божественну
Iстину
Вiд iменi iнтелiгенцiï автор мiркує: чиНе займалися ми тим,
що лише квапилися вiдняти в народу й останню доступну йому божественну
науку, прагнучи замiсть Граду Незримаго пiдсунути йому криваву утопiю
про соцiалiстичний рай на землi? [5].
Його вражає виникле там почуття позачасовоï єдностi
нацiонального буття, що полягає саме в скрiпнiй всi народнiй вiрi:
Сон це або наяву?.. Минуле або казка?.. Росiя ХIХ або Русь Свята ХVII
ст.? (…). Усе та ж невигубна вiра в Бога, усе та ж спрага правди
Божией i всi тi ж шляхи шукань ïï — шляхи Божественнi.
Чрез Христа i Його Євангелiє. Усе тому ж загальний всьому
народу Град незримий… [5, 142].
У докторськiй дисертацiï С. В. Шешуновой справедливо доводиться, що
народна вiра в iснування невидимого мiста породила спочатку переноснi
значення топонiма Китеж, а потiм символ, що перетворився в один з
компонентiв нацiонального образа миру. Як можна було переконатися, Е. Н.
Чириков саме в таких, онтологiчних, масштабах сприймав китежскую
легенду, усвiдомлюючи далеко не тiльки ïï мiсцевий, волзький
колорит