Яка природа того початку, що рухає iдеєю героя Злочину й покарання?

“Не розум, так бiс!” — усвiдомить сам Розкольникiв i
притiм “дивно посмiхаючись”… Достоєвський був
свiдком епохи крайньоï кризи старих форм класичного гуманiзму,
основна формула якого — “людина є мiра всiх
речей” — необхiдно вироджувалася в крайнiсть буржуазноï
свiдомостi: “Я є мiра всiх речей”.
Достоєвського не менш iнших росiйських письменникiв мучили виразки
соцiальноï несправедливостi, i вiн боявся не ïхнього усунення,
його пугала усе бiльше распространявшаяся iнша чума, “моровая
виразка” того типу свiдомостi, що вiн визначив як бесовство, що
могло б, за його переконанням, “остаточно зробити Росiю вакантною
нациею”… Достоєвський боявся, як би ненависть до
певних сторiн росiйськоï дiйсностi не стала б тiльки зручною формою
прояву ненавистi до Росiï взагалi. I насамперед до народноï
Росiï. Тому що саме “у народних початках полягають стани
того, що Росiя може сказати слово живого життя верб прийдешнiм
людствi”.
И в цьому планi в “Бiсах” особливу наповненiсть
здобуває фраза оповiдача: “Аплодувала вже ледве не половина
зали; захоплювалися не-виннейше; безчестилася Росiя всенародно,
привселюдно, i хiба можна було не ревiти вiд захвату?” Вiдношення
до свого народу, до своєï стра не, як до чужого й навiть
далекому, як до матерiалу, засобу досягнення за всяку цiну своïх,
антинародних по природi, цiлей, — от що лякало
Достоєвського, от з яким бесрвством свiдомостi воював вiн, от про
що попереджав i пророчествовал.
Реальнi героï Достоєвського, охопленi хворобою бесовства,
несуть у собi не тiльки риси конкретно-iсторичних проявiв його епохи,
але й буттєвi, що включають у себе досвiд тисячорiччя й
вiдкриваючi нам ока на ту перспективу, що несло й несе в собi ïх
людиноненависницька свiдомiсть
Людина є таємниця, — писав Ф. М. Достоєвський, i
саме цю таємницю героя вiн розкриває у своєму
психологiчному романi Злочин i покарання.
Мiркуючи на задану тему, хотiлося б сказати про той зв'язок, що iснувала
мiж автором i його майбутнiм героєм ще до створення роману. Справа
в тому, що Достоєвський належить до тих письменникам, бiографiя
яких тiсно переплетена iз творчiстю. От чому йому вдавалося так глибоко
проникати в загадку людини. Розгадуючи ïï, письменник
розкриває таємницю власноï особистостi, i, навпаки,
свою долю проектує вiн на долi своïх героïв
Достоєвського не зрозумiли при життi, що мучили його проблеми й
питання виявилися недоступнi сучасникам, i глобальнi пророцтва здавалися
плодом хворобливоï уяви. I в цьому змiстi Достоєвський,
дiйсно, прожила як незрозумiла й самотня людина. Вiн мiг би повторити
слiдом за Раскольниковим, що iстинно великi люди повиннi вiдчувати на
свiтi великий смуток.
Перебуваючи на каторзi, стаючи усе бiльше релiгiйним (Достоєвський
iде на каторгу революцiонером, петрашевцем), лежачи на нарах, у важку
мiнуту смутку й саморозкладу…, вигнанець приходить до думки про
створення сповiдi-роману. Цей задум випливав з духовного досвiду
каторги, де Достоєвський уперше зштовхнувся з сильними
особистостями, що коштують поза моральним законом
Я нiколи не мiг зрозумiти думки, що одна десята частка людей повинна
одержати вищий розвиток, а iншi дев'ять десятих повиннi лише послужити
до того матерiалом i засобом, а самi залишатися в тiнi, у мороцi…
Вiрую…, що царство думки й свiтла здатно встановитися в нас, у
нашiй Росiï, ще скорiше, може бути, чим будь-де… Я не знаю,
як все це буде, але це збудеться. Цi рядки, що вийшли з-пiд пера самого
Достоєвського, вiдбивають основну iдею роману, визначають
вiдносини автора й героя. Достоєвський за допомогою створених
ïм образiв, сюжетних лiнiй, дiй, пейзажiв поступово ниспровергает,
показує неспроможнiсть i жахливiсть теорiï головного героя,
теорiï, породжуваноï рiзними соцiальними факторами,
теорiï, що вiдкидає рiвноцiннiсть людей i дiлить суспiльство
на вибраних, владу имеющих i тварин тремтячих. Про це говорить,
насамперед, композицiйна структура добутку. На злочин, виконаний iз ще
не до кiнця ясноï читачевi метою, придiляється одна частина
роману, тодi як на покарання — п'ять. Причому, розглядаючи першу
частину, можна помiтити, як довго автор пiдводить свого героя до
рiшучого кроку. Було один раз своєрiдне попередження — пiсля
сну iз замученим конем: Проходячи через мiст, вiн тихо й спокiйно
дивився на Неву, на яскравий захiд яскравого червоного сонця. Незважаючи
на слабiсть свою, вiн навiть не вiдчував у собi утоми. Точно нарив на
серце його, що наривав весь мiсяць, раптом прорвався. Воля, воля! Але
нi, не прорвався нарив, не вирвався Розкольникiв iз сiлець
своєï диявольськоï iдеï. Приречення долi привело
його на Сiнну площу, де почув Розкольникiв, що завтра о сьомiй годинi
вечора баба-процентщица буде одна
Iз цього часу в душi Раскольникова, що роздирається борошнами
совiстi, поселяється страх перед викриттям, що труïть його
день у день i не дає вiдчути ту волю, до якоï вiн так
прагнув. Вiдчуття переваги над всiма так i не приводить кжелаемому.
Весь наступний час Розкольникiв аналiзує результат свого
жорстокого експерименту, гарячково оцiнюючи свою здатнiсть переступити.
Але автор пiдводить свого героя до непорушноï й страшноï
iстини: злочин його було безглуздим, погубив вiн себе дарма, мети не
досяг — не переступив, на цiй сторонi залишився, виявився людиною
звичайним, твариною тремтячоï. Тi люди ( теперiшнi-те владарi)
винесли своï кроки, i тому вони правi, а я не винiс i, стало бути,
я не мав права дозволити собi цей крок, — остаточний пiдсумок,
пiдведений Раскольниковим на каторзi
Автор у своєму романi глибоко малює взаємини головного
героя з навколишнiми його людьми. Це також сприяє розгадцi його
таємницi. Так, Достоєвський уводить образ Сонi Мармеладовой,
що вiдiграє найважливiшу роль у романi. Саме вона
персонiфiкує правду письменника. Любов до ближнього (особливо
глибоко це проявляється в сценi визнання Раскольникова в убивствi)
робить образ Сонi iдеальним. Саме з позицiï цього iдеалу в романi й
вимовляється вирок теорiï
Для Сонi всi люди мають однакове право на життя. Нiхто не може
домагатися щастя, свого або чужого, шляхом злочину
Самим головним обвинуваченням теорiï Родiона Раскольникова є
зiставлення злочину героя з злочином Сонi. Зневiрена жiнка,
испробовавшая всi шляхи й не знайшовши можливостi допомогти чужим дiтям,
переступила моральнi закони й пiшла на приниження. Але, переступивши
через свою честь, Соня пiдняла себе, тому що цiль ïï свята
— допомогти дiтям. На вiдмiну вiд ïï, Розкольникiв,
зробивши свiй злочин, не тiльки нiкому не допомiг, але й принiс горе й
страждання собi й улюбленим людям
Сухому, логiчному мисленню Родiона протипоставленi настiльки мила
письменниковi здатнiсть сильно почувати, переживати. Сонечка Мармеладова
— це образ лагiдностi, терпiння, самовiдданостi. Вона живе не
теорiями, а серцем, любов'ю й вiрою. Саме вона зiграла головну роль у
спростуваннi теорiï Раскольникова, вона допомогла зрозумiти
героєвi всю помилковiсть i дивовижну нелюдськiсть його iдеï,
А жити-те, жити як будеш?.. Ну як же без людини-те прожити? — вiд
цих простих, але глибоких слiв розсипалася безбожна й антилюдяна теорiя
Родiона Раскольникова. Всiм своïм життям, смиреннiстю, жалем, а
головне — любов'ю, Соня приводить до каяття, до розумiння щирих
цiнностей буття
Неспроможнiсть iдеï Раскольникова Достоєвський
пiдкреслює також, уводячи образ Порфирiя Петровича, що є
своєрiдним двiйником Родiона Романовича. Справа в тому, що
слiдчий, перехворiлий цiєï ж хворобою у молодостi, зараз з
висоти спокою величного вилiковує i направляє на шлях щирий
молодого й що бунтує Раскольникова.
Достоєвський вкладає у вуста Порфирiя Петровича власнi
думки, використовує його, щоб загнати в кут головного героя,
розумно, iронiчно висмiяти його фiлософiю. Слiдчий iз глузуванням
запитує, як же вiдрiзнити незвичайних вiд звичайних? I що буде,
якщо переплутають люди свою приналежнiсть i почнуть усувати всi
перешкоди? Але вiдповiдь на це питання, поставлений у серединi роману,
буде даний тiльки в епiлозi роману, у символiчному снi роману. Поки
автор за допомогою свого героя (слiдчого) розставляє мережi, щоб
довести очевиднiсть оман Раскольникова.
Отже, пiдбиваючи пiдсумок, можна сказати, що в образi свого головного
героя автор стратить заперечення самоцiнностi людськоï особистостi
й всiм змiстом роману показує, що будь-яка людська особистiсть
священна й недоторканна й що щодо цього всi люди рiвнi Всi, навiть самi
iдеальнi, мiрила добра, правди й розуму мерхнуть перед величчю й
значущiстю самоï реальностi людськоï iстоти, перед його
духовнiстю
Отже, пiдбиваючи пiдсумок, можна сказати, що в образi свого головного
героя автор стратить заперечення самоцiнностi людськоï особистостi
й всiм змiстом роману показує, що будь-яка людська особистiсть
священна й недоторканна й що щодо цього всi люди рiвнi Всi, навiть самi
iдеальнi, мiрила добра, правди й розуму мерхнуть перед величчю й
значущiстю самоï реальностi людськоï iстоти, перед його
духовнiстю