Життя Василя Фивейского

Як мураха — пiщина до пiщини — будувала батько Василь
своє життя: женився, став священиком, зробив на свiтло сина й
дочка. Через сiм рокiв життя розсипалося в порох. Потонув у рiцi його
син, дружина з горя стала пити. Спокою не знаходить батько Василь i в
храмi — люди його цураються, староста вiдкрито нехтує.
Навiть на iменини до нього приходить тiльки причт, поважнi односiльчани
не вдостоюють панотця уваги. По ночах п'яна дружина жадає вiд його
ласк, хрипнуло молячи: Вiддай сина, пiп! Вiддай, проклятий! I пристрасть
ïï перемагає цнотливого чоловiка
Народжується хлопчик, на згадку покiйного брата нарiкають його
Василем. Незабаром стає ясно, що дитина — iдiот; ще
нестерпнiше робиться життя. Колись батьковi Василю здавалася: земля
крихiтна, а на нiй вiн один, величезний. Тепер ця земля раптом
населяється людьми, всi вони йдуть до нього на сповiдь, а вiн,
безжалiсно й безсоромно жадаючи вiд кожного правди, зi стриманим гнiвом
повторює: Що я можу зробити? Що я — Бог? Його проси! Вiн
покликав до себе горi — i горi йде i йде з усiєю землi, i
вiн неспроможний зменшити земне горе, а тiльки повторює: Його
проси! — уже сумнiваючись у бажаннi Бога полегшити людське
страждання
Якось Великим постом сповiдається йому злиденний калiка. Страшне
визнання робить вiн: десять рокiв тому зґвалтував у лiсi дiвчинку,
задушив ïï й закопав. Багатьом священикам повiдомляв лиходiй
свою таємницю — i нiхто йому не вiрив; вiн i сам став
думати, що це — зла казка, i, розповiдаючи ïï наступного
разу, придумував новi подробицi, мiняв вигляд бiдноï жертви. Батько
Василь — перший, хто вiрить почутому, немов сам зробив злодiяння.
Упавши на колiна перед убивцею, священик кричить: На землi пекло, на
небi пекло! Де ж рай? Ти людина або хробак? Де твiй Бог, навiщо залишив
тебе? Не вiр у пекло, не бiйся! Пекла не буде! Ти виявишся в раï,
iз праведними, зi святими, вище всiх — це я тобi говорю!..
У ту нiч, напередоднi Жагучоï п'ятницi, батько Василь
зiзнається дружинi, що не може йти в церкву. Вiн вирiшує
пережити якось лiто, а восени зняти iз себе сан i виïхати iз
сiм'єю куди ока дивляться, далеко…
Це рiшення вносить у будинок спокiй. Три мiсяцi вiдпочиває душу. А
наприкiнцi липня, коли батько Василь був на косовицi, у будинку його
спалахує пожежа й заживо згоряє дружина
Вiн довго бродив по саду старого диякона, що служить iз ним i приютили з
дочкою й сином пiсля пожежi. I дивовижнi думки батька Василя: пожежа
— чи не був таким же вогненним стовпом, як той, що євреям
указував шлях у пустелi? Все його життя Бог вирiшив перетворити в
пустелю — не для чи того, щоб вiн, Василь Фивейский, не блукав
бiльше по старих, з'ïжджених шляхах?.. И вперше за довгi роки,
схиливши смиренно голову, вiн вимовляє в той ранок: Так буде свята
воля Твоя! — i люди, що побачили його в той ранок у саду,
зустрiчають незнайомого, зовсiм нового, як з iнший свiту, людини, що
запитує ïх з улибкою: Що ви так на мене дивитеся? Хiба я
— чудо?
Батько Василь вiдправляє дочку в мiсто до сестри, будує
новий будинок, де живе вдвох iз сином, читаючи йому вголос
Євангелiє й сам начебто вперше слухаючи про зцiлення
слiпого, про вiдродження Лазаря. У церквi вiн тепер служить щодня (а
колись — лише по святах); наклав на себе чернечi обiтницi, строгий
пост. I це нове його житiє ще бiльше насторожує односiльчан.
Коли гине мужик Семен Мосягин, певний батьком Василем у працiвники до
церковного старости, усе сходяться на тiм, що винувато — пiп
Староста входить до батька Василю у вiвтар i впрямую заявляє: iди
отс. Вiд тебе тут однi нещастя. Курка й та без причин здохнути не
смiє, а вiд тебе гинуть люди. I тодi батько Василь, все життя
боявшийся старосту, перший снимавший капелюх при зустрiчi з ним,
виганяє його iз храму, як бiблiйний пророк, iз гнiвом i полум'ям у
поглядi…
Вiдспiвування Семена вiдбувається в Парфумiв день. По храму
— запах тлiння, за вiкнами темно, як уночi. Тривога пробiгає
по юрбi що моляться. I вибухає гроза: перервавши читання
поминальних молитов, батько Василь регоче беззвучно й трiумфально, як
Мойсей, що побачив Бога, i, пiдiйшовши до труни, де лежить потворне,
розпухле тiло, гучно виголошує: Тобi говорю — устань!
Не слухається його мрець, не вiдкриває око, не повстає
iз труни. Не хочеш? — батько Василь трясе труну, виштовхує з
нього мерця. Народ у страху вибiгає iз храму, думаючи, що в тихого
й безглуздого ïхнього пастиря вселилися бiси. А вiн продовжує
волати до небiжчика; але скорiше стiни зваляться, чим послухається
його мрець… Так вiн i не з мерцем веде двобiй — бореться з
Богом, у який увiрував безмежно й тому вправi вимагати чуда!
Охоплений люттю, батько Василь вибiгає iз церкви й мчить через
село , у чисто поле, де оплакував не раз свою гiрку долю, свою спопелiле
життя. Там, серед поля, i знайдуть його назавтра мужики —
розпластаного в такiй позi, начебто й мертвий вiн продовжував бiг…