Короткий переказ оповiдань Бабеля: Конармия
Анкифиев Iван — конармеец, повозочный Ревтрибуналу, що
одержує наказ вiдвезти в Рiвне диякона Iвана Агєєва,
що симулює глухоту (оповiдання “Иваны”). Вiдносини героïв-
тезок заснованi на абсурдному сполученнi пещення й ненавистi. Анкифиев
перiодично стрiляє в диякона над вухом з револьвера, щоб викрити
симулянта й мати привiд убити його. Вiд пострiлiв диякон дiйсно
починає погано чути; вiн розумiє, що навряд чи доïде
живим до Рiвне, про що й говорить Лютову. Надалi Анкифиев, незважаючи на
важке поранення, залишається в ладi (”Чесники”). Пiсля
бою при Чесниках вiн обвинувачує Л готова в тiм, що той iде в
атаку з незарядженим наганом (”Пiсля бою”); падаючи па землю
в припадку, Акинфмев розбиває особу. Аполлiнарiй (Аполек) —
старий чернець, художник-iконописець.
Тридцять рокiв тому (”Пан Аполек”) вiн з'явився в Новоград-
Волинський разом iз приятелем, слiпим музикантом Готфридом, i одержав
замовлення на розпис нового костьолу. Персонажам iкон Анкифиев
надає риси городян, внаслiдок чого його обвинувачують у
богохульствi: протягом тридцяти рокiв триває вiйна мiж церквою й
богомазом, що “робить у святi” реальних людей. Парафiяни
захищають Анкифиева, i церковникам не вдається знищити його
розпису. У бесiдi з Лютовым Анкифий викладає “щирi”
версiï агиографических сюжетiв, надаючи ïм такий же побутовий
колорит, як i своïй iконам
Оповiдання Анкмфиева суворо засуджує костьольний служка пан
Робацкий. Надалi (”У Святого Валента”) Лготов бачить розпису
Анкифиева в костьолi Берестечка; манера художника характеризується
як “зваблива точка зору на смертнi страждання синiв
людських”. Афопька Виду — конармеец-взводний, котрого Лютоп
спочатку називає своï! iншому. “в оповiданнi
“Шлях i Броди” Анкифиев розповiдає йому притчу про
бджолу, що не захотiла вжалити Христа, пiсля чого заявляє, що
бджоли повиннi перетерпiти мучення вiйни, тому що вона ведеться п для
ïхньоï користi. Пiсля цього Анкпфий спiває пiсню про
лоша по iм'ю Джигiт, що довiз подъесаула, свого хазяïна, на небо,
однак той кинувся забутого на землi штофа горiлки п “заплакало про
марнiсть своïх зусиль”. Побачивши, що Лютоп не: може
застрелити смертельно пораненого телефонiста Долгушова, щоб припинити
його мучення (”Смерть Долгушо-Ва”), Анкифиев сам робить це,
пiсля чого починає ставитися до Лютову з ненавистю за його
слабiсть i вiдсутнiсть, на думку Анкифиева, щирого милосердя;
намагається застрелити Лготова, але йому перешкоджає
повозочный Грищук.
В оповiданнi “Афопька Виду” козаки взводу Анкифиева
“для смiху” сiчуть батогами пiших ополченцiв. Незабаром у
перестрiлцi вбивають збираючи Апкнфиева; ранком герой зникає й
вiдсутнiй кiлька тижнiв, добуваючи нового коня. Коли дивiзiя
вступає в Берестечко, назустрiч ïй виïжджає
Апкпфиев па рослому жеребцi; за цей час Анкифиев втратив одне око. Потiм
герой “гуляє”: п'яний, розбиває в костьолi раку
з мощами святого п намагається грати на органi, акомпануючи
своïм пiсням (”У Святого Валента”). Балмашев Микита
— конармеец. В оповiданнi “Сiль” — герой-
оповiдач, автор листа в редакцiю, присвяченого темi “несвiдомостi
жiнок, якi нам шкiдливi”. На станцiï Фастiв бiйцi з
конармейского ешелону вiдбиваються вiд численних мiшечникiв, що везуть
сiль н що намагаються сiсти в поïзд; однак Балмашев жалує
одну з жiнок, па руках якоï немовля, i саджає неï у
вагон, причому переконує бiйцiв не насилувати ïï. Однак
через якийсь час Балмашев догадується, що жiнка обдурила ïх,
а в ïï згортку — “добрий пудовик солi”.
Ображений низькiстю жiнки, що бiйцi “пiдняли як працюючу матiр у
республiцi”, Балмашев спочатку викидає ïï на ходу
з вагона, а потiм, почуваючи, що це недостатнє покарання,
убиває iз гвинтiвки. Лист Балмашева завершується клятвою вiд
iменi бiйцiв другого взводу “нещадно надходити з усiма
зрадниками”.
В оповiданнi “Зрада” Балмашев — герой-оповiдач, автор
заяви слiдчому, у якому оповiдає про те, як разом з однополчанами
Головицыным i Кущовим потрапив в Ы-Ы-..ский госпiталь у мiстечку Козине.
На речення доктора Явейна здати зброя, прийняти ванну й переодягтися в
лiкарняний одяг бiйцi вiдмовляють i починають вести еебя як в облозi.
Однак через тиждень вони, вiд ран i перевтоми, втрачають пильнiсть, i
“немилосердним доглядальницям” вдається ïх
роззброïти й переодягти.
Звертання зi скаргою до пре-дуревкома Бойдерману залишається
безрезультатним, i тодi конармейцы на площi перед госпiталем
обеззброюють мiлiцiонера й з його нагана стрiляють по стеклах
лiкарняноï комори. Через чотири днi пiсля этого один з них —
Кущiв — “повинен був померти вiд своєï
хвороби”. Поводження всiх навколишнiх Валмашев квалiфiкує як
зраду, про що iз тривогою заявляє слiдчому. Брацлавский Iлля
— син житомирського рабина Марнотрат;гл:> Брацлавекого; уперше
Лютов вiтрi-чается з ним у будинку батька (”Рабби”): це юнак
“з могутнiм чолом Спинозы, з хирлявою особою черницi”, вона
демонстративно курить у присутностi що моляться, його називають
“проклятим сином, непокiрливим сином”. Через якийсь час вiн
iде з будинку, вступає в партiю й стає командиром полку
(”Син рабби”); коли фронт прорваний, полк Балмашева
розбитий, а сам герой умирає вiд тифу Галин — один зi
спiвробiтникiв газети “Червоний кавалерист”, “вузький
у плечах, блiдий i слiпий”, закоханий i пралю Ирину. Вiн говорить
ïй про росiйську iсторiю, однак Ирина йде спати з кухарем Василем,
“залишивши Галина наодинцi з мiсяцем”. Пiдкреслена кволiсть
персонажа рiзко контрастує з волi, що проявляється ïм
силомiць: вiн називає Лютова “слиньком” i говорить про
“полiтичне виховання Нерпою Кiнноï” — у той час
як iз дверей, що вiдкрилися, кухнi “витикаються в прохолодь”
ноги Ирины й Василя
Гедалп — герой однойменного оповiдання, старий слiпий єврей-
фiлософ, хазяïн крамнички в Житомирi. У бесiдi з Люто-Вым вiн
виражає готовнiсть прийняти революцiю, але ремствує, що в
пий багато насильства й мало “добрих людей”. Гедали
мрiє про “Iнтернацiонал добрих людей”; вiн не може
зрозумiти рiзницю мiж революцiєю й контрреволюцiєю, оскiльки
та й iнша несуть iз собою смерть
Дьяков — начальник кiнського запасу дивiзiï, що був цирковий
атлет. Коли конармейцы насильно мiняють своïх змучених коней па
бiльше свiжих селянських (”Начальник конзапаса”), мужики
протестують: один з них говорить Д., що доставшаяся йому “в
обмiн” кiнь не може навiть устати. Тодi Дьяков, якому доданий романтично-
театральний вигляд (чорний плащ i срiбнi лампаси уздовж червоних
шаровар), пiдходить до коневi, i та, вiдчувши “умiлу силу, що
минала вiд цього сивого, квiтучого й молодецького Ромео ”,
незбагненним чином пiднiмається на ноги
Конкин — герой однойменного оповiдання, що був “музичного
ексцентрика п салонний черевомовець iз мiста Нижнього”, нинi
“полiтичний комiсар Ы-Ы-..ской кавбригады й троєкратний
кавалер ордена Червоного Прапора”.
На привалi вiн “з повсякчасним своïм блазенством”
розповiдає, як один раз, поранений пiд час бою, переслiдував
польського генерала, що ще двiчi ранив його. Однак Конкин
наздоганяє поляка й умовляє здатися; той вiдмовляється
здатися нижньому чипу, не вiрячи, що перед ним — “вищий
начальник”. Тодi Кок-шш “але старинцi” — не
вiдкриваючи рота — матерно лає старого. Довiдавшись, що
Конкин — комiсар i комунiст, генерал просить героя зарубати його,
що той i робить; при цьому сам Конкин уже майже непритомнiє вiд
втрати кровi
Курдюкiв Василь — конармеец, хлопчик експедицiï Политотдела,
що диктує Лютову лист до матерi (”Лист”), якому
безпристрасно оповiдає про долю свого брата Федора —
червоноармiйця, по-звiрячому вбитого ïхнiм батьком, Тимофiєм
Родiоновичем Курдюковым — командиром роти в Денiкiна; Тимофiй
катує й самого Курдюкова, але тому вдається бiгти. Вiн
добирається у Воронеж до iншого брата — Семеновi,
командировi полку в Будьонного. Разом з ним Василь вiдправляється
в Майкоп, де Семен, маючи авторитет, одержує у своє
розпорядження батька, узятого в полон разом з iншими денiкiнцями,
пiддає його жорстокому пороттю, а потiм убиває. Курдюкова,
що диктує лист, бiльше, нiж долi батька й братiв, хвилює
доля його залишеного збираючи Степанка. Закiнчивши диктувати, Василь
показує Лютову фотографiю своєï сiм'ï —
Тимофiя “iз блискаючим поглядом безбарвних i безглуздих
очей”, “дивовижно величезних, тупих, широковидих,
банькуватих” Федора й Семена й “крихiтноï селянки з
хирлявими свiтлими й соромливими рисами особи” — матерi, що
адресований лист
Левка — конармеец, кучерi начдива, що були цирковий артист. В
оповiданнi “Удова” Л. просить Сашку — “полкову
дружину” командира полку Шевелева — вiддатися йому (сам
Шевелев смертельно поранений). Комполка дає Сашке й Левке останнi
розпорядження; як тiльки вiн умирає, Левка вимагає в
“удови”, щоб та виконала наказ i вiдiслала матерi Шевелева
його “одяг, сподники, орден”; у вiдповiдь на слова Сашки про
несвоєчаснiсть цiєï розмови Левка розбиває
ïй кулаком особа, щоб “пам'ятала пам'ять” покiйного
Лютов — головний герой-оповiдач циклу, що фiгурує в
бiльшостi оповiдань. “Кирило Лютов” — псевдонiм Бабеля
як вiйськовий кореспондент б-й кавалерiйськоï дивiзiï 1-й
Кiнноï армiï; природно, що в образi героя виразно
автобiографiчний початок. Лютов — єврей-одесит, кинутий
дружиною; кандидат правий Петербурзького унiверситету: iнтелiгент, що
намагається примирити принципи загальнолюдського гуманiзму з
реальнiстю революцiйноï епохи -жорстокiстю, насильством, розгулом
примiтивних iнстинктiв. Його “страшна” прiзвище погано
сполучається iз чутливiстю й щиросердечною тонкiстю. Одержавши
призначення в штаб 6-й дивiзiï, Лютов є до начдиву Савицького
(”Мiй перший гусак”), роблячи на того негативне враження
своєю iнтелiгентнiстю. Квартир'єр, що проводжає Лютова
до мiсця нiчлiгу, говорить, що єдиний спосiб стати
“своïм” серед червоноармiйцiв — бути настiльки ж
брутальним, як i вони. Зустрiвши досить нелюб'язний прийом з боку
бiйцiв, щоМ проголодались Лютов штовха кулак у груд баб-господарк, щоМ
отказавшуюся його нагодува, потiм убива хазяйськ гусак, роздави вiн
голов чобiт, i наказува баб засмажи
Наблюдавшие сцену конармейцы запрошують Лютова до казана; вiн
читає ïм “Правду” з мовленням Ленiна, потiм вони
йдуть спати на сiнник: “Я бачив сни й жiнок у снi, i тiльки серце
моïм, обагреним убивством, скрипiло й текло”. Приïхавши
в зайнятий Новоград-Волинський (”Перехiд через Збруч”),
Лютов займає квартиру в єврейському сiмействi й лягає
спати поруч iз заснулим хазяïном. Герой бачить страшний сон -
вагiтна господарка будить Лютова, i виявляється, що той спав поруч
iз ïï мертвим батьком, убитим поляками
