Лiтературний аналiз поезiï Про червоний вечiр задумалася дорога

Сергiй Олександрович Єсенiн — щирий поет Росiï. До
вершин творчостi вiн пiднявся iз глибин народного життя. З перших днiв
його оточував мир росiйських пiсень, казок, легенд:
Народився я з пiснями в трав'янiй ковдрi
Зорi мене веснянi у веселку звивали
Про що б не писав Єсенiн, де б не був, доля краïни березового
ситцю завжди залишалася його радiстю й болем. Для Єсенiна Русь
немислима без ïï тихоï, непомiтноï, але такоï
живоï природи, що не просто є присутнiм у його вiршах —
вона дихає, радується, плаче
Вiрш Про червоний вечiр задумалася дорога… — прекрасне
пiдтвердження цьому. Воно було написано в 1916 роцi й належить уже до
перiоду творчоï зрiлостi Єсенiна (хоча поетовi не здiйснився
ще двадцять один рiк). Уже в перших рядках з'являється образ
дорогi, що настiльки часто зустрiчається в росiйськiй лiрицi. Для
Єсенiна вiн нерозривно пов'язаний з темою рiдного будинку, гронами
палаючоï горобини — всiм тим, що залишив вiн у рiдному
краï й про що не мiг забути:
Про червоний вечiр задумалася дорога,
Кущi горобин туманней глибини.
Хата-Баба щелепою порога
Жує пахуча м'якушка, тишi
Тиху замисленiсть сiльського пейзажу не порушує навiть порiвняння
хата-баба. Навпроти, воно надає йому вiдтiнок казковостi,
незвичайностi. Другий чотиривiрш, на мiй погляд, має дуже велике
значення. Єсенiн передає особливу пору, настiльки знайому
сiльському жителевi: пiзня осiнь, холод, коли мрiється про теплу
хату й захiд домашнього хлiба. Але тут же з'являється й образ
желтоволосого отрока, з iнтересом скла, що дивиться крiзь синь,…
на галчачу гру. Не себе чи, тiльки на п'ять-шiсть рокiв моложе, згадав
Єсенiн, чи не своï напiвдитячi враження представив вiн?
Наступнi рядки привносять у вiрш елемент таємничостi. Про кого ж
шепотить тонкогубий вiтер, хто сгинул у туманi осiнньоï ночi?
Спочатку менi здалося, що тут говориться про смерть як про природне
завершення життєвого буття, але потiм на розум прийшли iншi рядки:
Не жалую, не кличу, не плачу…. Думаю, що й у цьому добутку мова
йде про вiчний рух життя, про неможливiсть повернутися до себе
колишньому, тому самий желтоволосому отроковi:
Комусь п'ятами вже не м'яти по гаях
Щербленний аркуш i золото трави
Як це схоже на iншi рядки, написанi шiсть рокiв через i за три роки до
загибелi:
Ти тепер не так вуж будеш битися,
Серце, торкнуте холодком,
И краïна березового ситцю
Не заманить шлятися босонiж.
Однак на вiдмiну вiд цих слiв в аналiзованому вiршi немає
подiбноï драматичноï завершенности: лiричний герой ще не
пiдiйшов до порога свого зiв'янення. Тому в останнiх рядках вiрша знову
виникає образ дороги як символ повернення до рiдного вогнища.
Численнi уособлення, що зустрiчаються в цьому вiршi, свiдчать про гарячу
любов поета до отчого краю, до рiдноï природи, народнiй культурi.
Як i в казках, билинах, пiснях, пейзажнi образи в Єсенiна
замислюються, шепотять, милуються i зiтхають. Вони символiзують
нерозривний зв'язок лiричного героя з живим, що вiчно обновляється
миром природи, що завжди харчував i одухотворяв творчiсть великого поета
Кров'ю пов'язаний з Росiєю, що живе ïï думами й надiями,
Сергiй Єсенiн належить до плеяди великих художникiв слова, без
яких неможливо представити нi росiянку, нi свiтову поезiю