Шмельов: до проблеми мифопоетики народного характеру

У добутках росiйських письменникiв початку ХХ столiття, що вiдбили
традицiйний для росiйськоï iнтелiгенцiï шлях духовних шукань,
часто поруч iз героями-iнтелiгентами виявляються образи людей з народу,
що виконують дуже важливу, концептуально-значиму роль: виконувати роль
якихось провiдникiв у мир народних сказань, у мир православно-релiгiйних
вiрувань, подань про Iстину
Сходить така особливiсть художньоï свiдомостi авторiв до традицiй
усноï народноï творчостi , росiянцi класичноï лiтератури:
згадаємо хоча б знаменитого Провiдника в пушкiнськiй Капiтанськiй
дочцi, образи селян з Оповiдань мисливця И. С. Тургенєва
Оповiдання И. С. Шмельова й Е. Н. Чирикова, на наш погляд, представляють
типологически подiбну модель художнього втiлення народного характеру: з
явним ефектом мiфологiзацiï. Одним з найбiльш доконаних створiнь И.
С. Шмельова можна вважати його оповiдання Пiд небом (1910). Головним
героєм його є селянин на прiзвисько Дрiб, що
супроводжує городян-iнтелiгентiв на полювання. Мифопоетическое
початок, пов'язане iз властивiй творчостi Шмельова прагненням
спiввiднести побутове iз сакральним, додати розказаноï iсторiï
онтологiчну масштабнiсть, виступає в подтекстово-асоцiативному
шарi оповiдання, насамперед, у системi лейтмотивiв, домiнантним з яких
стає мотив неба
Надалi Шмельов створює не одну талановиту варiацiю цього
улюбленого ïм мотиву в багатьох своïх утворах. Серед самих
доконаних — оповiдання Пiд небом (1910). Глибоко лiричний, вiн
проникливо розкриває тему духовного пошуку на перетинаннi подтекстово-
асоцiативних образiв, що створюють леймотивние ланцюжка. Сюжет його
простий: двоє городян-iнтелiгентiв вiдправляються на полювання в
супроводi провiдника, селянина на прiзвисько Дрiб. У нього був м'який,
вiдкритий погляд, довiрливий i смутний. У тихих дiтей буває такий
погляд [1]. Дрiб турбує нi багато, нi мало, як дума про всю суть
життя. Без ïï розумiння, уважає вiн, душу не може
розташовувати себе як треба [1, 108]. Коли його вмовляли вiдступитися
вiд таких щиросердечних турбот, Дрiб зiтхав i дивився в небо. Вiн любив
дивитися в небо [1, 110]. Так на самому початку намечается розвиток
мотиву спряженостi духовних шукань людини з небом як з одним з вищих
початкiв буття, у якому прихована головна розгадка всiх пошукiв
Дрiб був переконаний, що розумiння всiєï сутi життя принесе
людинi несказанну радiсть навiть у самому тяжкому нестатку. I от тепер,
при зустрiчi з героями оповiдання, вiн звернув на себе увага тим, що в
очах його билася радiсть [1, 110]. чиНе дозволив вiн своє
настирливе питання про суть? — думає оповiдач, вiд iменi
якого ведеться оповiдання [1, 108].
Дiйсно, Дрiб з гордiстю сповiстив про це, i в очах його тремтiла свiтла
впевненiсть, що те, що вiн довiдався й тепер носить у собi, —
найважливiше й безсумнiвне для нього [1, 110]. Переворот у його душi
зробив пустельник, старий Сопрон. Натхненне оповiдання Дробу про Сопрона
малює перед читачем образ народного бунтаря-заступника, вiд якого
вiє билинною силою. Вийшовши в старостi в лiсову глухомань, Сопрон
залишився для людей центром духовного притягання: И так вiн до серця
приймати мiг, що вся-те тягар пропадав [1, 114]. Розмова про незвичайну
людину ведеться в нiчному лiсi. — Шмельов не випадково
висвiтлює його тихим свiтлом Дiвочих Зiр, яскравих зiрок бiля
Чумацького Шляху. Саме образ неба виявляється в оповiданнi
Шмельова самим багатогранно-поетичним способом-лейтмотивом. Тут, на
початку оповiдання, воно виникає, привносячись звучання мотиву
спряженостi духовних шукань людини з високим зоряним початком. Мотив цей
стане в прозi Шмельова одним з ведучих
В оповiданнi Пiд небом Шмельов занурює читача в стихiю поетичних
народних сказань, повiр'ïв, зв'язаних зi свiтлою мрiєю про
щастя. Дрiб веде мисливцiв на Провал-Болото семи верст навкруги, куди
люди не ходять. А тим часом десь там є така краса божа, такий рай,
що у всiй землi немає такого раю! [1, 120]. Але бачив його тiльки
дiд Сопрон так сам Дрiб, а люди бояться смертi: Немає в них духу
сили пiти й побачити щастя!. Дрiб вiрить: …коли побажати сильно,
всiм духом, так можна знайти… [1, 120]. Як видно, письменник
дає тут ще один естетический варiант живого життя найдавнiшоï
притчi про праведну землю. У шмелевской iнтерпретацiï мрiя про
соцiальну справедливiсть здобуває риси Божественноï,
райськоï краси
Поетично оттеняет цю притчу й розказана Дробом легенда про походження
Провалу: як перетворилися з волi Миколи Догiдника тутешнi землi в
болото, — через боярську жорстокiсть, — сам боярин — у
вiчно тужного птаха випь, дочка його, добра бояришня, — у бiлу
лебiдь, а мужики — у лебедiв. Вигляд людський може повернутися до
них, коли один раз ранком прийде правда й наступить рай земний [1, 136].
От чому Дрiб нiколи не полює в цих мiсцях, не пiднiмає
рушницю на птахiв. Помiтимо, що тут уперше в Шмельова виникає
образ Святителя Миколи, любимейшего в нашiм народi Святого, i тiсно
зв'язаний саме з його образом мотив християнського чудотворения.
Значення прекрасних повiр'ïв виявляється, по Шмельову,
надзвичайно важливим для сучасного життя. Незважаючи на те, що бiлий
день вiв за собою все, що було вчора, що буде завтра, оповiдач
виявляє в собi вiдчуття присутностi свiтлоï казки, аж нiяк не
збiглоï з нiччю: Не вона чи розлита навкруги, у цiй хащi… у
чуемих недалеко трясовинах, у свiтлих голосах ранку… [1, 138]. Це
почуття в душi героя росло й пiдсилювалося. Десь у глибинi себе я
почуваю iншу силу, — зiзнається вiн, — рiдне, близьке
й потужну, як життя, як мир, як це всеохоплююче небо, вона входить у
мене, втягується, як земнi соки в породжену ними травинку. I я
близький ïй, цiй споконвiчнiй силi, розлитоï широким
потоком… у сонце й пiд небом… Вона брала мене й розчиняла. I
я був ïï незначним шматочком, хробаком i гiлкою осинки, i
краплею роси, i лихому… I Дрiб, що зiгнувся, як болотний кустик,
був близький менi, i сiрий дятелок, що придивляється й
безтурботний [1, 139].
Не тiльки цiлющiсть пантеïстичного свiтовiдчування
затверджується тут Шмельовим. Почуття всеєдностi буття в
його неис-следимих, але благих для людини зв'язках, дає йому
рятiвну впевненiсть у своïй нерозривностi з великим i прекрасним
божим миром. А людина прекрасна, по Шмельову, уже в силу того, що вiн
частина цього миру. Про очi непоказного Дробу говориться: И бачив я в
них золотi крапки сонця, що вiдбивалося, [1, 146].
Небо в багатогранно-символiчнiй iнтерпретацiï Шмельова -
всеохоплююче, що вселяє потужну силу у душу людини; у нього так
любить дивитися Дрiб; прекраснi срiбнi квiти, зустрiнутi в обiтованому
мiсцi, за Провалом, золотими очами дивилися в небо… Коли Дрiб i
його супутник заблудилися в болотi, небо вселяє в них вiру в
щасливий кiнець: Над нами було тихе небо, пiвнiчне нiжне небо, ледве
торкнуте золотий лазур'ю… I не було страху пiд таким небом…
[1, 147]. Однак, коли ïхнє положення стало критичним,
сприйняття миру змiнилося: Снову нас сторожили таємниця, невидима,
байдужа… I знову був страх пiд цим далеким небом [1, 147]. Вiрно
замiчено И. Iльïним, що в добутках письменника вся природа повна
таємницi й змiсту, що образи створюються Шмельовим вiдповiдно до
основного закону духу, у силу який мир озивається людинi тими
голосами, який волає сама людина [2]. Людина ж у Шмельова в його
вiдношеннi до миру проявляє себе, як видно, по-рiзному: i з
довiрою до нього, i, одночасно, з почуттям туги й страху перед
непiзнанiстю його таємниць
Екзистенцiальна самiтнiсть людини перед цiєю непiзнанiстю
шмелевские героï завжди избивают знаходженням вiри. Починаючи з
оповiдання Пiд небом, у добутках письменника розвивається концептуально-концептуально-
значимий мотив необхiдностi сили духу, духовно-моральних зусиль для
досягнення мети. Саме разюче полягає в тiм, що творчiсть Шмельова
— рiдкий для лiтератури Срiбного столiття приклад, коли автор
виявляє читацькому миру героïв, дiйсно, що зумiли знайти так
що важко дається многим Iстину, мiцну духовну опору у вiрi, i саме
в неï православному розумiннi
Героï ж, яким ця Iстина вiдкрилася, як вiдкрилися Дроби i його
супутник простору свiтлоï води, чистих далечiней, прекрасних квiтiв
i бiлих, блискаючих у золотому просторi птахiв (чудова символiка
цiєï кульмiнацiйноï сцени оповiдання), знаходять для
себе вже неизбивное почуття радостi й свiтлоï впевненостi: Дрiб
переконаний, що, коли хто зрозумiє всю суть життя, так така в
ньому може вiдбутися радiсть… I всi йому радiсно! I сонечко, i
дощичок [1, 108]. Так з мотивом сили духу тiсно переплiтається в
Шмельова ще один найважливiший мотив усього його творчостi — мотив
радостi, що дає людинi прилучення до православноï вiри
Виявляється у зв'язку iз цим тут i тiсно сполучений з
євангельськими завiтами мотив дитячоï чистоти й довiрливостi
як стан безконфлiктного прийняття Божественних Iстин (Будьте, як
дiти…): недарма ж Шмельов згадує про дитячий погляд Дробу
Отже, очевидно: оповiдання Пiд небом займає у творчостi Шмельова
зовсiм особливе положення як добуток, що уклав у собi паростки багатьох
iдей, пророслi у нього подальшiй творчостi