Iсторiя моєï сiм'ï

Iз церковних метричних книг сiл Смолдеярово, Емельяново й Зюзино
Лаишевского повiту Казанськоï губернiï можна довiдатися про
те, що 4 лютого 1894 року селянин села Середнє Девятово Гарасим
(син Олександра Диомидова), двадцяти п'яти рокiв вiд роду,
бракосочетался з дiвицею Ганною, сiмнадцяти рокiв вiд роду
Треба помiтити, що в церковних книгах аж до кiнця XIX столiття не завжди
повнiстю записували по батьковi й прiзвищi людини, обмежувалися його
iм'ям i iм'ям батька. Тому прiзвище Ганни Олександрiвни в данiй
метричнiй книзi за 1894 рiк була вiдсутня. Однак у метричнiй книзi
Знаменской церкви села Емельяново записано. Що 23 жовтня 1872 року
сполучалися шлюбом Олександр Iванович Сергєєв i Настасiя
Федотiвна Андрєєва. Виходить, дiвоче прiзвище
моєï прапрабабушки Сергєєва
Факт запису народження сина Гарасима й Ганни-Iвана (Iоанна Демидова)
можна виявити в метричнiй книзi с. Смолдеярово. Народився вiн 22
вересня, хрещений 23 вересня 1901 року.
Iнших, бiльше раннiх записiв, що простежують рiд Демидових по чоловiчiй
лiнiï, немає. Це може говорити про те, що, можливо, дiд Iвана
Герасимовича був родом з iнших мiсць i переселився в Середнє
Девятово вже будучи одруженою людиною. I це не дивно. Адже в 1861 роцi в
результатi реформи в Росiйськiй iмперiï було скасовано крiпосне
право й селяни, одержавши вiльну, могли йти на всi чотири сторони.
Отже, можна припустити, що Олександр Диомидов походив iз селянськоï
сiм'ï. Його батьки, швидше за все, були далекими нащадками перших
переселенцiв. З iсторiï ми знаємо, що росiяни на
територiï Лаишевского краï з'явилися пiсля 1557 року. До речi,
у книзi нарисiв Iсторiя Лаишевского краю говориться про те, що в 1883
роцi в с. Державино будинок для земськоï школи надав якийсь селянин
Степан Тимофiйович Демидов. Однофамiлець? А може, представник роду
Демидових?
По оповiданнях старожилiв села, якi знають iсторiю з вуст своïх
дiдiв i батькiв, Олександр Диомидов був майстром на всi руки, мав коней
i свою шорну майстерню, де лагодив кiнську збрую для всього села.
Це була дуже дотепна людина, з гумором. До селян ставився з великою
любов'ю, поважав думку iнших.
Молодший син Олександра — Гарасим — був небайдужий до коней
i прищепив цю любов своïм дiтям. Особливо сприйнятливим до його
досвiду виявився син Iван. Вiн сызмальства знав, як потрiбно звертатися
iз тваринами, доглядати за ними, допомагати при захворюваннях. Напевно,
невипадково Iван Герасимович вибрав професiю ветеринара. Своïми
чудовими ветеринарними навичками вiн заслужив любов i повагу
односiльчан. Нiколи й нiкому не вiдмовляв у допомозi.
Колгоспний лад Iван Герасимович нiколи не дарував, вiн взагалi був
супротивником колективiзацiï. I вступив у колгосп самим останнiм,
коли, як говориться, подiтися вже було нiкуди. Через цю нелюбов,
iмовiрно, коли органiзували радгосп, вiн у числi перших виявився там.
Працював день i нiч, не знаючи перерв на вiдпустку, на вихiднi. Вiн
усього себе вiддавав роботi, щоб пiдтримати сiм'ю, дати дiтям гiдне
утворення
В Iвана i його дружини Лукери було вiсiм дiтей: Микола (1933), Вiктор
(1935), Юрiй (1938), Тамара (1942), Фаïна (1946), Олександр (1949),
Олексiй (1952), Анатолiй (1955).
16 червня 1939 року в Середньому Девятове трапилася пожежа, вигорiли
майже всi хати в центрi села (взагалi, цей рiк був дуже посушлив i
вiтряним, запам'ятався жителям чотирма пожежами).
Сiм'я Демидових iз трьома малолiтнiми дiтьми залишилася на вулицi. Як
жити далi? Страховка зм'якшила лихо: погорiльцям удалося купити новий
будинок за рiчкою. Цей будинок є родовим гнiздом iнших дiтей Iвана
й Лукери. Коли будова стала старiти, Iван Герасимович в 1971 роцi
поставив новий зруб, що служив ïм 40 рокiв, поки не згорiв уже в
новому сторiччi
Середнє Девятово до шiстдесятих рокiв минулого столiття було
невеликим селом, що не мала навiть середньоï школи. Закiнчивши
чотири класи в початковiй сiльськiй школi, среднедевятовские дiтлахи
продовжували навчання в сусiдньому селi Смолдеярово, у якому була
семилiтка, а пiзнiше — восьмилетка. Багато хто на цьому
завершували утворення, тому що ходити в середню повну школу, що
перебувала в сiмнадцяти кiлометрах вiд будинку, було не так-те просто.
Дiти Демидових ходили. Усе вчилися добре. Лукера Панасiвна приходила з
батькiвських зборiв задоволена: не доводилося за дiтей червонiти
Взагалi, вiдносини в сiм'ï будувалися на повазi, любовi, розумiннi.
Нiколи, нi за яких умов батько Iван не пiднiмав на дiтей руку. Хоча в
сiм'ï бувало всяке, хлопчиська могли й созорничничать, побитися.
Мати, звичайно, лаялася, могла й шльопнути, але незлобиво.
Дiти намагалися порадувати своïх батькiв, заслужити ïхнє
схвалення, доручену роботу зробити якнайкраще. По мамi з татом звiряли
своє вiдношення до працi, сiм'ï, дiтям, будучи вже дорослими
людьми
Почуття вiдповiдальностi за близьких, перед близькими. Як воно
прищеплюється в сiм'ï? Тiльки особистим прикладом. Виросли
дiти Лукери й Iвана, але свято чтут вони заповiдi своïх батькiв:
трудитися чесно, не пiдводити нi себе, нi iнших, триматися один одного.
Ставитися до навколишнiм з розумiнням, добротою й повагою
Прожив Iван сiмдесят один рiк. Лукера Панасiвна пережила чоловiка на
двадцять рокiв. Родом вона була iз села Старе Якшино Лаишевского району.
Умерла в 1992 роцi, у вiцi вiсiмдесятьох трьох лiт
Згадуючи про дитинство, Юрiй Iванович говорить: …Якщо порiвнювати
з нинiшнiм часом, то голодно жили. Нам, як i всiм багатодiтним сiм'ям,
було дуже важко. Але, проте, батьки зумiли всю вiйну протримати корову.
I ще овочi були, картопля. А от пiсля вiйни з коровою все-таки довелося
розстатися. I от чому.
У той час у колгоспi зовсiм нiчого не одержували на руки. I тато пiшов у
радгосп 25 Жовтня, де платили грошима. I почалися складностi, тому що
якщо людина йшла з колгоспу, у нього вiдбирали землю. Вiдрiзали в нас
дiлянка навiть вiд палiсадника, худобину на пасовище теж заборонили
виганяти…
Микола Iванович про своïх батькiв: … я не утомлююся дякувати
долi за те, що вона дала нам таких чудових батькiв.
Людина слабшала, а рiдна сторона — вона сили дає. Корiнь у
нас — тут, i жити роду тут. Це один раз сказав менi мiй дiдусь
Вiктор Iванович Демидов. Вiн народився, прожив важке селянське життя й
умер у Середньому Девятове. На землi своïх предкiв
Закiнчуючи випускний клас Смолдеяровской школи, дiдусь твердо вирiшив:
Пiду працювати! не пiддався на угоди батькiв учитися далi: у будинку
були молодшi брати й сестри, потрiбно було допомагати батькам пiдняти
ïх на ноги
Так вiн став рiзноробом у радгоспi. Працював на конях, потiм пiшов учнем
у Среднедевятовскую механiчну майстерню. У березнi 1952 року направили
його на курси в радгоспну школу механiзаторiв у с. Алексеевское. Учився
прилежно, одержував непогану, по тимi часам, стипендiю — тридцять
рублiв. На життя вистачало. Повернувся додому з атестатом, став
працювати на тракторi ДТ-54 помiчником тракториста
У вереснi 1954 року призвали Вiктора Iвановича в армiю. Повинен був
служити в Амурськiй флотилiï, а потрапив у берегову охорону по
станi здоров'я. Про час служби в армiï дiдусь не любив згадувати.
Можливо, тому, що дотепер йому соромно перед своïми рiдними за те,
що служив у стройбате, що не заслужив нiякого чина, був рядовою
одиницею.
А сьогоднiшнє молоде поколiння почуває себе героями, якщо не
служили в армiï. Невже це така ганьба? Щось у життi, дiйсно,
надломилося. В 1957 роцi Вiктор Iванович демобiлiзувався. Знову працював
на тракторi; потiм бригадиром призначили. В 1974 роцi вибрали головою
Сiльськоï Ради. 18 рокiв вiн проробив у цiй посадi, до самоï
пенсiï. Людина добрий, великодушний, чесний, мудрий, вона допомагав
односiльчанам, своïм дiтям, онукам справою й словом. Дотепер
односiльчани згадують, як Вiктор Iванович вибивав грошi для будiвництва,
технiку, пiдрядникiв. Три шiстнадцятиквартирних удома побудував, будинок
сiльради, нову школу, палац культури
В 1960 роцi вiн женився на Ганнi Петрiвнi Моисеевой. Вона теж
виховувалася в багатодiтнiй сiм'ï, тому в новiй сiм'ï вiдразу
стала своєï працьовита, спокiйна дiвчина. Ганна Петрiвна
працювала в радгоспi городником, потiм у дитячому садку кухарем. Навiть
вийшовши на пенсiю, не кидала роботу. Поки дозволяло здоров'я
У Ганни Петрiвни й Вiктора Iвановича народилися син Юрiй i дочка Ольга
Ольга, закiнчивши Елабужское культпросветучилище, повернулася в рiдне
село . От уже бiльше двадцяти рокiв вона працює в бiблiотецi. А
зараз Ольга Вiкторiвна директор Будинку культури в рiдному селi.
Юрiй теж не захотiв ïхати вiд батькiв. Отслужив в армiï,
надiйшов у сiльськогосподарський iнститут. По закiнченнi навчання
повернувся агрономом у радгосп Росiя, що пiсля реформ став називатися
СПК Девятовское. Зараз Юрiй Вiкторович — керiвник господарства.
Пiшов вiн по стопах батька, на все життя залишився вiрний землi, що його
виростила. Складна його робота й дуже вiдповiдальна.
Багато хто в Середньому Девятове не знають, що буде з ïхнiм селом,
з ними самими. Роботи в селi мало. Юрiю Вiкторовичу поки вдається
тримати господарство на плаву. Але що чекає село далi? Однiй
людинi ïï не пiдняти. Мiркуючи про проблеми на селi, Юрiй
Вiкторович говорить: …Розпродати господарство в приватнi руки,
передати його iнвесторам можна завжди. Але тодi воно вже не буде
належати среднедевятовцам. Треба вiрити у своï сили. Я живу в
рiдному селi, на рiднiй землi. Тут народився й жив мiй батько. Я не маю
права зрадити його пам'ять…
Цим сказане многое.