Розкриття образа: Родiон Розкольникiв i Наполеон

Роман Ф. М. Достоєвського Злочин i покарання був уперше
опублiкований у сiчнi 1866 року. Його сприйняли багато хто як один з
найбiльших психологiчних романiв свiтовоï лiтератури. I iз часу
виходу у свiтло роману за Достоєвським мiцно затвердилася слава
письменника-психолога
Серцевину роману становить психологiчна iсторiя злочину i його
наслiдкiв. Але головний герой — незвичайний злочинець. Убивство
процентщици Алени Iванiвни Родiон Розкольникiв робить пiд впливом
своєï теорiï
Розкольникiв — студент, змушений через вiдсутнiсть засобiв
залишити навчання. Його мати, удова чиновника, живе на скромний пенсiон,
бiльшу частину якого вона посилає синовi. Сестра Родiона, Дуня,
змушена, щоб допомагати матерi й братовi, надiйти гувернанткою до
помiщика Свидригайлову, де неï кривдять i принижуються
Розкольникiв — чесна, розумна й обдарована людина. Живучи в тiснiй
комiрцi, схожоï на труну, вона завжди страждав вiд голоду й
убогостi, болiсно сприймав приниження матерi й сестри. Спостерiгаючи
життя бiдноти, Родiон усвiдомлював, що не тiльки вiн, але й тисячi iнших
людей приреченi на вбогiсть, безправ'я й ранню смерть. Разом з тим
Розкольникiв гордий, нетовариський, самотнiй, може бути, тому, що
переконано у своïй винятковостi. Але його гiр дость
уражається на кожному кроцi. Пiшовши вiд усiх, герой роману
намагається вирiшити питання, якi народжує в ньому
свiдомiсть несправедливостi соцiального життя. Власнi позбавлення й горе
близьких — не головна причина його злочину. Якщо б тiльки я
зарiзав з того, що голодно був … — те я б тепер …
щасливий був, — говорить вiн пiсля виконання страшного задуму.
Мiркуючи про причини нерiвностi й несправедливостi, Розкольникiв
доходить висновку, що люди роздiляються на два розряди: на нижчий
(звичайний), тобто, так сказати, на матерiал, службовець єдино для
зародження собi подiбних, i властиво на людей, тобто имеющих дарунок або
талант сказати в середовищi своєï нове слово. Люди вищого
розряду смiло можуть повставати проти порядку, порушувати
загальновизнанi норми моралi й через якийсь час вони однаково будуть
виправданi. Iз цiєï системи випливають питання, якi мучать
Раскольникова: чиВоша я, як всi, або людина?, чиТварина я тремтяча або
право маю?.
Розкольникiв не хоче, як бiльшiсть людей, мовчазно коритися й терпiти.
Але тодi вiн повинен довести собi й навколишньоï, що вiн не тварина
тремтяча, а подiбний до iсторичних особистостей. От це й приводить героя
роману до злочину, у якому вiн бачить випробування, необхiдне для того,
щоб визначити, чи належить вiн до природи незвичайних людей, або йому
залишається терпiти, як i iншим звичайним.
Розкольникiв не може спокiйно дивитися на чужi нещастя. Гостро
сприймає вiн оповiдання Мармеладова, переживає за зганьблену
дiвчину, дуже боляче йому було читати лист матюкай
Героєвi хочеться всiм допомогти, i мiшенню для вбивства вiн вибира
ет бабу-процентщицу, що здирала iз всiх бiднякiв останнi грошi.
Намагаючись довести свою винятковiсть, Розкольникiв у своєму
бажаннi допомогти всiм забуває про тих людей, яким допоможе, i не
думає, якi думки й почуття викличе в них допомога, отримана цiною
вбивства. Це також є однiєï з помилок його теорiï.
Ненависть до баби в Раскольникова народилася з найпершого вiдвiдування.
Автор малює лихварку з вострими й злими очами, iз шиєю,
схожоï на курячу ногу. Усе в нiй здається Раскольникову
противним. Пiсля вбивства Достоєвський уже по-iншому показує
нам ïï: … Баба, як завжди, була простоволоса. Свiтлi, iз
проседью, рiденькi волосся ïï були заплетенi в рiденьку кiску.
Таким художнiм прийомом автор виражає свiй осуд учинку героя
роману. Нехай до вбивства Раскольникова примусили обставини, нехай баба
нiчого гарного не зробила людям, але адже вона — людина, i
проводити експеримент на нiй нельзя.
Незважаючи на свою теорiю про право сильноï особистостi на злочин,
Розкольникiв викликає в мене почуття жалю. Все своє життя
Ф.М. Достоєвський шукало шляхи до широкого й вiльного буття
вiльних людей.
Тому вiн i залишає свого героя на порозi пiдступного життя.
Воiстину iдея загальноï погибелi, фiлософiя руйнування заради
руйнування, своєрiдний сатанiзм свiдомостi, бесовство. Якби ми
захотiли вiдшукати корiння такоï свiдомостi, то повиннi були б
прийти до двох його пiдстав, до подiлу людства на двi категорiï
— панiв i рабiв по природi, з рiзними, властивими кожноï з
них системами цiнностей, у тому числi й етичних. “Є мораль
панiв i мораль рабiв”, — скаже Ницше, але скаже вже пiсля
Раскольникова, пiсля бiсiв Достоєвського, i скаже зовсiм не тому,
що прочитає ïхньоï теорiï й буде випливати iм.
Немає. А тому, що Достоєвський, малюючи своïх бiсiв,
уже передбачав i настання нiцшеанства, i бiльше вiддаленi iдеï
цiлком реальних iсторичних беснований. У свiй час Достоєвський чи
проголошувався не вчителем або навiть просто попередником Ницше.
Насправдi “володар дум” буржуазноï свiдомостi кiнця XIX
— початку XX столiття — лише один з героïв
Достоєвського, що як би вийшов з його роману “Бiси”,
що реалiзувався в самiй дiйсностi
Подiл людства на двi категорiï й визнання лише за однiєю з
них права на панування прямо зв'язано й з наступним кроком — з
визнанням себе самого, власного “я” центром миру й мiрою
всiх речей, тобто знов-таки з бесiвською свiдомiстю егоцентризму
” чиСвiтла провалитися, або от менi чаю не пити?” —
вопрошает герой “Записок з пiдпiлля” Достоєвського й з
демонiзмом обивателя ответствует: “Я скажу, що свiтла провалитися,
а щоб менi чай завжди пити”. Тому що, по переконанню пiдпiльного
демона,”людинi треба одного тiльки самостiйного хотiння, чого б ця
самостiйнiсть не коштувала й до чого б не привела”. Свiдомiсть
героя “Записок”, що роздiляє увесь свiт на двi
категорiï: “я” i “вони”, — не його
особистий винахiд. Вiн скорiше сам жертва цiєï свiдомостi,
нiж його творець. Князь Валковский з “Принижених i
ображених” — аж нiяк не принижений i не ображений, на
вiдмiну вiд того ж героя з пiдпiлля. Але його фiлософiя життя, по сутi,
та ж, що й у героя з пiдпiлля… Усе для нього дурниця. Не дурниця
лише єдине: “я сам. Усе для мене, i увесь свiт для мене
створений… Я, наприклад, уже давно звiльнив себе вiд всього пута й
навiть обов'язкiв. Люби самого себе — от одне правило, що я
визнаю… Каяттiв совiстi в мене не було нiколи. Я на все згодно,
було б менi добре”.
“Возлюби самого себе” — iдеал i програма не тiльки
героя з пiдпiлля й Банкiвського, але й дозвiльного Свидригайлова, i
людини справи — Лужина. Але от Розкольникiв живе жагучою
мрiєю про благо для ближнiх, своïх хоча б, та й для всього
людства в iдеалi. Але й вiн в iм'я блага роздiляє людство на двi
категорiï (те ж в основi своєï подiл, що й у Великого
iнквiзитора), i вiн бере за iдеал свавiлля особистостi (Ликург, Солоний,
Магомет, Наполеон), що “право має” вирiшувати, кому
жити, а кому вмерти. Найбiльш чарiвноï в цьому змiстi була,
звичайно, особистiсть Наполеона. Розкольникiв — злиденний студент.
Наполеон не був жебраком. Але по природi своєï злочину того й
iншого родиннi, хоча й, природно, разномасштабни.
Писарєв у свiй час затверджував, що корiнь злочину Раскольникова в
його вбогостi, але сам Розкольникiв мiг би вiдповiсти йому словами,
сказаними ïм Сонi Мармеладовой: “Знаєш… що я тобi
скажу: якщо б тiльки я зарiзав з того, що голодно був, то й тепер би
щасливий був! Знай ти це!”