Воля без правди неможлива

Не так вуж часто зустрiчаються книги, читання яких становить враження
бесiди з мудрими й розумiючими тебе спiврозмовниками. Ще рiдше
попадаються книги — друзi, що роблять нас краще й розумнiше. Я
змогла б по пальцях перерахувати такi. Iз класики — Вiйна й мир,
Тихий Дон, деякi повести А.Куприна. Iз сучасноï лiтератури —
Доктор Живаго Б.Пастернаку, Бiлi одяги В.Дудинцева, Факультет
непотрiбних речей Ю.Домб — ровского, Життя й доля В.Гроссмана.
Напевно, я не помилюся, якщо скажу, що у всiх рiзних добутках є
щось загальне. Героï ïх важко знаходять моральну волю й
нелегко роблять моральний вибiр. Довгi роки шукають свiй шлях у життi
Пьер Безухов i Андрiй Болконский. Метається в боротьбi Григорiй
Мелехов, платячи свiй i чужа кров. Болiсно приходить до усвiдомлення
науковоï iстини й свого боргу Федiр Дежкин з Бєлих одягiв. Цi
й iншi героï знаходять внутрiшню волю тiльки тодi, коли роблять
свiй життєвий вистражданий вибiр. У цьому творi я зможу
висловитися тiльки про деяких героïв романiв Домбровського й
Гроссмана.
У романi Факультет непотрiбних речей багато дiючих осiб. Найбiльше мене
вразив колишнiй археолог Георгiй Миколайович Брижi. Уже те, що вiн
мислить, аналiзує дiйснiсть, є протест проти сталiнського
режиму. Як i мiльйони, вiн безвинно попадає на закiнчення. У
в'язницi, здається, людинi сутужнiше всього мiркувати. Але для
деяких, виявляється, навпаки. Втратившись зовнiшньоï волi,
вони знаходять величезну внутрiшню, тому що життя перед ними
з'являється по — iншому.
Перемiняються слiдчi, iдуть стомлюючi допити, сиплються погрози. Але
Зыбин ламає хитромудрi пастки катiв, спростовує
ïхньоï догми, доводить, що, зневажаючи права людини на думку,
совiсть, достоïнство, система перетворюється в факультет
непотрiбних речей. Арештант Зыбин кидає виклик всьому вартовому
апарату. Вистояти йому допомагає той вибiр, що вiн зробив: краще
вмерти, чим змiнити своïм моральним принципам. I ще вiн думає
про суд нащадкiв над його часом i над ним особисто. Що ж, ми, нинiшнi
суддi, виносимо свiй вирок:
Пiдсудний Зыбин повнiстю виправданий. Вiн деякий з тих, хто гiдний,
носити високе звання Людини!. Ще бiльш широко й узагальнено тему волi й
необхiдностi дослiджує Василь Гроссман. Роман Життя й доля
величезний i по обсязi, i по кiлькостi дiючих осiб, читається
дивно легко й швидко. Автор розглядає подiï, начебто з висоти
пташиного польоту, але в нього зiркi очi орла, якi бачать кожний рух
душi героïв.
Критики вiдзначають, що письменник продовжує традицiï,
закладенi Вiйною й миром. З радянських романiв, мабуть, лише Тихий Дон
перевершує масштабнiстю добуток Гроссмана. Варто також мати через,
що воно залишилося незавершеним. Лев Толстоï писав про свою епопею:
це не роман, ще менш поема, ще менш iсторична хронiка, це те, що хотiв
виразити автор у тiй формi, у якiй воно виразилося. Здається, i
Шолохов, i Гроссман могли б пiдписатися пiд цими словами. Вiссю
оповiдання роману Життя й доля є подiï пiд Сталiнградом. Але
письменник смiло проникає й у Москву, i в iншi мiста, i у
фашистський концтабiр, i в катiвнi бериевских катiв, робить подорожi в
часi. Може бути, головне в романi — це роздуму автора (i читача)
про волю i ïï роль для народу в цiлому й для кожноï
людини окремо. Ступiнь моральноï волi не залежить вiд положення
людини в суспiльствi. Ув'язнений може бути бiльше вiльним, чим кат,
позбавлений моральностi. Люди, ослiпленi iдеєю, заради якоï
вiдбуваються злочини, так само не вiльнi, як i кати.
Як не дивно, але сама вiльна людина в романi — кербуд Греков,
оточений зi своïм невеликим гарнiзоном у будинку шiсть дрiб один.
Коли загiн вiдвiдав з перевiркою полiтрук Сошкин, збурюванню його не
було межi. Особливо непрощенним здавалося те, що солдати говорили
командировi ти i кликали Ванею. Сошкин робить висновок: не вiйськовий
пiдроздiл, а яка — те Паризька комуна. Навiть Паризька комуна
йому, комунiстовi, здається небезпечною! Настiльки керiвники
звикли вважати, що людьми можна розпоряджатися як завгодно. Повiдомлення
полiтрука пiшло по iнстанцiях, викликаючи гнiв усе бiльше високого
начальства. Люди — винтики, от фiлософiя таких, як Сошкин. Сам вiн
теж винтик, тiльки побiльше. Хiба можна назвати такого вiльним?
Грекiв же вважає, що не можна людиною керувати, як вiвцею. Його
авторитет заснований не тiльки на званнi, але, насамперед на досвiдi,
розумi, хоробростi. Сталiн i командування в перiод вiдступу влiтку 1942
року видавали жорстокi накази, виправдуючи власнi помилки. Але не
розстрiлами й заградотрядами була виграна вiйна.
Кербуд Греков на прикладi свого будинку показує, що можна воювати
по — iншому. Його бiйцi бачать свою мету в тiм, щоб бити й бити
фашистiв, хоча й знають, що з будинку ïм не вибратися. Сам командир
не бажає вiдволiкатися на порожнi справи, вiдмовляється
робити великi щоденнi звiти. Так, у гарнiзонi Грекова з'явилися
звiльненi люди, там панує дух справдi дружньоï
вiдповiдальностi один за одного, готовнiсть прийняти удар атак на себе.
Як квiтка iнодi виростає серед каменiв, так серед боïв
розцвiтає молода любов Сережи Шапошникова й радистки Катi
Венгровой. Грекiв сам поклав око на Катю, але, помiтивши ïхнi
вiдносини, робить благороднейший учинок — вiдправляє
закоханих iз приреченого будинку. Здається й нам, як Сереже, що
дивляться на нас прекраснi, людянi, розумнi й смутнi очi командира. Ми
вiримо словам Грекова, що вiн хоче волi й воює за неï. Як
отут не згадати Ґете:

• Лише той гiдний життя й волi,
• Хто щодня за них iде на бiй!

Сьогоднi багато говорять про волю. Не можна тiльки забувати, що воля без правди неможлива. I прав Гроссман, сказавши, що важко жити без правди або з пiдрубленою, пiдстриженою правдою. Частина правди — це вже не правда. Письменники, що розповiли нам правду, зробили нас трiшки вiльнiше.