За що я люблю свiй лiцей ( твiр-оповiдання на основi побаченого)

Хвилювання… Квiти… Новий портфель… Новi друзi. Iз
цього почався мiй шлях навчання в лiцеï. Були, звичайно, тривоги:
як приймуть, що скажуть, але тепер уже всi за. Я, тримаючи батькiв за
руки й весело перестрибуючи калюжi, наближаюся клицею. Я вважаю, що
Перше вересня — це особа школи. Почалося всi так: оголосили
переможцiв олiмпiад i вiдмiнникiв навчання попереднього року, потiм дуже
красиво танцювали вальс старшокласники, а потiм ми, новачки, приймали
присягу на вiрнiсть Царицi наук. Я голоснiше всiх кричав: Клянуся! i iз
трепетом очiкував, що ж буде далi. А далi почалося неймовiрне:
посерединi двору розпалили величезне багаття й усi, хто вступав у лiцей,
пiдходили до вогню й кидали в нього полиновi гiлочки, щоб нiколи не
вiдчувати гiркоти поразок
А далi квiти, вiтання, що посмiхаються особи вчителiв i якийсь уже
рiдний менi гамiр, вiдчуття того, що я — часточка цього великого
цiлого. I схотiлося стати таким учнем, щоб всi мною пишалися. Я дав собi
слово, що нiколи не пiдведу вчителiв, батькiв, однокласникiв, тому що я
— Лiцеïст