Аналiз роману Юлiя, або Нова Элоиза

Сентименталiзм зародився наприкiнцi 20-х р. 18 в. в Англiï, залишаючись в 20-50-i рр. тiсно пов'язаним iз просвiтительським класицизмом i iз просвiтительським романом сентименталiзму Ричардсона.



      Повного розвитку французький сентименталiзм досягає в
      епiстолярному романi Ж. Ж. Руссо Нова Элоиза. Емоцiйний^-емоцiйний-суб'єктивно-
      емоцiйний характер листiв з'явився новаторством у французькiй
      лiтературi
Роман Юлiя, або Нова Элоиза: Тенденцiйнiсть добутку Виданий уперше в Голландiï в 1761 роцi, роман Юлiя, або Нова Элоиза має пiдзаголовок: Листа двох коханцiв, що живуть у маленькому мiстечку в пiднiжжя Альп. I ще дещо сказане на титульному аркушi: Зiбранi й виданi Жаном-Жаком Руссо. Цiль цiєï нехитроï мiстифiкацiï — створити iлюзiю повноï вiрогiдностi оповiдання. Видаючи себе за видавця, а не за автора, Руссо постачає деякi сторiнки пiдрядковими примiткам (усього ïх 164), ними вiн сперечається зi своïми героями, фiксуючи ïхньоï омани внаслiдок бурхливих переживань любовi, виправляє ïхнi погляди на питання моралi, мистецтва, поезiï. В оболонцi м'якоï iронiï верх об'єктивностi: автор нiбито не має нiчого загального з дiючими особами роману, вiн тiльки спостерiгач, що коштує над ними безстороннiй суддя. I на початку Руссо домiгся свого: його запитували, чи дiйсно знайденi цi листи, минуле це йди вигадка, хоча сам же вiн видав себе епiграфом до роману й вiрша Петрарки



      Нова Элоиза складається з 163-х листiв, роздiлених на
      шiсть частин. Епiзодiв у романi порiвняно небагато в порiвняннi з
      величезною надбудовою, що складається з великих мiркувань на
      всiлякi теми: про дуелi, про самогубство, про те, чи може заможна
      жiнка допомагати грiшми улюбленому чоловiковi, про домашнє
      господарство й пристрiй суспiльства, про релiгiю й допомогу
      жебраком, про виховання дiтей, про оперу й танцi. Роман Руссо
      наповнений сентенцiями, повчальними афоризмами, i, крiм того, у
      ньому занадто багато слiз i подихiв, поцiлункiв i обiймiв,
      непотрiбних скарг i недоречних спiвчуттiв. В XVIII столiттi це
      любили, принаймнi, у певнiм середовищi; нам це здається
      сьогоднi старомодним i часто смiшним. Щоб прочитати вiд початку до
      кiнця Нову Элоизу з усiма вiдступами вiд сюжету, варто
      набратися неабиякоï дози терпiння, але книга Руссо
      вiдрiзняється глибоким змiстом. Новоя Элоиза з
      неослабленою увагою вивчали такi вимогливi мислителi й художники
      слова, як Н. Г. Чернишевський i Л. Н. Толстой. Товстоï сказав
      про роман Руссо: Ця прекрасна книга змушує думати
      Сюжет Сiмейна драма в будинку барона д'этанж у селищi Кларан спочатку
      сприймається як побитий мотив спокушання безневинноï
      дiвчини, дочки шановних батькiв. В основi такого сюжету корисне
      повчання: дiвчини, будьте обачнi, не пiддавайтеся зовнiшнiй
      чарiвностi пороку; батьки невпинно стежите за поводженням своïх
      дiтей! I от цей банальний сюжет Руссо вивернув
      навиворiт:падiння дiвчини стає ïï
      пiднесенням,розбещувач трагичен, норми патрiархальноï
      моралi виявляють свiй догматизм, навiть нелюдськiсть. [див. 3]



      Дiя роману ставиться до 30-м рокiв XVIII столiття. Скромного двадцяти
      чотирирiчного вчителя, бiдняка й блукача, г-жа д'этанж запросила до
      своєï дочки. Iм'я домашнього вчителя — Сен-Пре, що
      означає: хоробрий, доблесна людина, доброчесний i вiдважний. У
      Юлiï Сен-Пре знайшов його достоïнства, що захопили: чуйнiсть,
      розум, эстетический смак, до того ж вона гарна собою. I вiдбулося те,
      що нерiдко в подiбних випадках вiдбувається: Сен-Пре закохався в
      Юлiу. По натурi своєï мрiйник, Сен-Пре iдеалiзує
      предмет своєï любовi, вiдкривши в Юлiï ознаки
      божества. Подихи, що придушують Сен-Пре, служать для Юлiи доказом
      його хвилювань. Вiд стриманого тону Юлiи Сен-Пре приходить в отчаянье й
      не в жарт вирiшує покiнчити iз собою. Ослiплений Сен-Пре не
      бачить свого щастя: адже Юлiя вiдповiдає йому взаємнiстю, i
      якщо, залишаючись наодинцi з ним, вона звертається до нього
      крижаним тоном, а в присутностi iнших людей — грайливо, те робить
      це через труднощi положення: чим бiльше вона йому дає волi, тим
      бiльшою необхiднiстю стане його видалення



      У Юлiи була колись мила стара гувернантка Шельо. Осколок придворного
      легкодумства вдач, вона охоче розповiдала Юлiи про непристойнi пригоди
      своєï молодостi. Але навiть на краплю не зумiла Шайо
      послабити в Юлiï вiрнiсть чесноти. Якоюсь мiрою бесiди iз Шельо
      були для Юлiи навiть кориснi, познайомивши ïï з виворотом
      свiтського життя. Але як Юлiа нi розважлива, вона по натурi
      своєï створена для сильноï любовi, i скiльки б у нiй не
      було розсудливостi, вона не може приборкати своï страстi.
      Вiдчувши якусь щиросердечну слабiсть, Юлiя викликає до себе свою
      вiрну подругу — кузину Клару, в особi якоï давно придбала
      повiрницю. Вихована родителями в дусi строгоï моралi, Юлiя
      починає усвiдомлювати, що ïï чеснота втрачає над
      нею влада. Вона полюбила, i в цьому не було б нiчого жахливого, якби
      ïï коханий не був рiзночинцем. Безжалiсний закон, заснований
      на дурному забобонi, говорить, що дворянка Юлiя не може вийти замiж за
      мiщанина Сен-Пре. Глибоке почуття натрапило на перешкоди, i Юлiя
      — не менше нiж Сен-Пре — розгубилася. Щастя закоханих
      неможливо через становi забобони барона д'этанж, для якого фетиш
      фамiльноï честi дорожче рiдноï дочки. Приехавший пiсля 30-
      лiтньоï вiйськовоï служби додому, г-н д'этанж знайомить iз
      успiхами дочки в науках. Вiн мiг би залишитися цiлком задоволеним, якби
      йому не впала в око один дрiб'язок: Сен-Пре нехтує геральдику, i
      Юлiа перейнялася його iдеями. До того ж Сен-Пре вiдмовився вiд плати.
      Звичайне презирство дворянина до плебея, що одержує за свою працю
      грошi, поступається мiсцем пiдозрiлостi. Людське достоïнство
      й чеснiсть для барона мало що значать — вiн уважає цi слова
      двозначними. Як може дворянин бути чимсь зобов'язаним простiй
      людинi, хоча б i чесному?



      Сум'яття охопило Юлiу й Сен-Пре. Проженете мене, —
      благає вiн неï. Захисти мене вiд самоï себе,
      — вiдповiдає вона йому. I от один раз, коли була вiдсутня
      Клара, закохана Юлiа вiддалася улюбленому Сен-Пре. Мiркуючи надалi,
      вона порахувала цей учинок своïм моральним падiнням.
Iсторична Элоиза й вiдзвуки ричардсоновской традицiï Элоиза — 17 лiтня племiнниця канонiка Фульбера, що жила XII столiттi. Элоизу спокусив ïï вчитель богослов Пьер Абеляр. Коли дядько Элоизи довiдався про це, вiн розлютувався, i слуги його скалiчили Абеляра, так що вiн не мiг уже бути нi коханцем, нi таємним чоловiком Элоизи. У жiночому монастирi, ïм заснованим, заточив туди свою кохану. Автобiографiя Абеляра Iсторiя моïх нещасть повна слiз i гнiву, жадiбностi до плотського життя й покаянного аскетизму. Iз цiєï автобiографiï виступає не дуже привабливий вигляд обдарованого, егоïстичного честолюбця й фанатика, що сам себе називав жалюгiдним человечишкой. Зате незвичайно трагичен i чарiвний вигляд Элоизи. З вiдданостi деспотичному Абеляровi вона прирекла себе на чернецтво. Прагнучоï любовi, материнства, щастя, Элоиза пiдкорилася релiгiйноï манiï Абеляра, але — черниця проти волi — вона не могла й не хотiла сховати своïх страждань, смятений душi, коливань мiж болiсною спрагою земного щастя й покiрнiстю взятоï на себе мiсiï аббатиси. У листах до Абеляра вона писала йому про своєïстрастi, запалi молодостi розпалюваному досвiдом приятнейших насолод. Не заради добродiï, визнавалася Элоиза, пiшла вона в монастир, тому що вона бiльше любить його, Абеляра, чим бога. [див. 2]
Незважаючи на назву роману Нова Элоиза, Сен-Пре i Юлiя мають мало загального iз щирим героями XII в. Сен-Пре i Юлiя рiвною мiрою позбавленi досвiду страстей; любов обрушилася на них як стихiя, i коли це трапилося, вони стали iдеальними коханцями. Не тiльки Юлiа цнотлива й гранично соромлива — це можна сказати також про Сен- Пре. Отже, Руссо далекий i вiд Ричардосна, у романi якого ситуацiя мелодраматична й легко зводиться до формули: Безвинностi — жертва пороку. Справдi, ричардосновский Ловлас хитрiстю й насильством збезчестив Клариссу: вiн цинiчний, тодi як у Сен-Пре любов — весь його пафос. Якщо Декарт сказав: Я мислю, отже я iсную, то Сен-Пре як би перефразував цей афоризм у словах, звернених до Юлiи. чиЛюблю я тебе ще? Що за сумнiви! Хiба я перестав iснувати. Якби Сен-Пре i Юлiя не любили один одного так сильно, вони нiколи не стали б близькими до шлюбу. Для них обох слово шлюб — символ чистоти й святостi. Сен-Пре ненавидить саму думку про перелюбство. Нехай почуття Сен-Пер i Юлiи, пiсля того, як ïхнi вiдносини втратили безневинний характер, стали тимчасово бiльше спокiйними, зате в них i бiльше сердечностi й розмаïтостi, тому що до них тепер домiшується дружба, стримуюча гарячнiсть страстi. Але Сен-Пре й тепер називає Юлiєвi тисячами нiжних слiв: коханка, дружина, сестра, подруга, ангельська краса, небесна душа…



      На жаль, здатнiсть Сен-Пре боротися за своє щастя значно
      уступає його вмiнню красномовно виражати обуревающие його почуття
      Чутливiсть i чуттєвiсть У любовi Сен-Пре i Юлiи
      проявляється не тiльки чутливiсть, у змiстi нiжностi, чуйностi,
      здатностi надавати всякiй симпатiï пiднесений характер; у цiй
      любовi є й загострена чутливiсть, що Руссо пiдкреслює рядом
      деталей. У любовi Сен-Пре до Юлiи чутливiсть i чуттєвiсть так
      злитi, що вiдокремити ïхнiй друг вiд друга нiяк неможливо. Нiчого
      загального з будуарним еротизмом XVIII столiття не мають тi епiзоди
      роману, де поцiлунок Сен-Пре в гаï викликає в Юлiи
      непритомнiсть або де Сен-Пре любується контуром грудей Юлiи,
      згадуючи радостi недавньоï iнтимноï зустрiчi. У Сен-Пре
      чуттєвiсть надає любовi силу величезноï, болiсноï
      пристрастi, тодi як iгрова аристократична поезiя рококо перетворювала
      ïï в легковажну дрiбничку, у скороминуще задоволення. Любов
      обрушилася на Юлiу й Сен-Пре, як бура, перед якою самовладання було б
      саме ознакою дрiбностi натури. Нi, це не хвилинний каприз салонного
      серцеïда, а глибока, сильна непреоборимая пристрасть. Чи
      може любов, що потрясає, запалює кров, морозить,
      сприйматися такими цнотливими iстотами, як Юлiя й Сен-Пре, окремо з
      ïï духовноï, або з ïï фiзичноï сторони? У
      той момент, коли Юлiя, потiм i Сен-Пре почнуть протиставляти один
      одному цi сторони, щастя ïх скiнчиться, перетвориться в суцiльне
      страждання, у неправду, у внутрiшнiй розладСен-Пре Сен-Пре мiщанин,
      але якою складнiстю, вiдрiзняється внутрiшнiй мир цього
      простого людини. Сен-Пре суперечливий. Переживаючи все
      болезненно гостро, вiн, аматор усього природн i здорового, захоплено
      ставиться до Юлiи, коли бачить ïï зворушливо блiд i
      млосноï, коли зауважує в нiй занепокоєння. Вiн боязкий
      i зухвалий, палкий i покiрний, соромливий до шаленства, невгамовний у
      спразi володiння, вiн рвучкий i неприборканий, частiше меланхоличен,
      чим обуреваем радiстю, надзвичайно сприйнятливий до життєвих
      калiцтв, як i до всього прекрасного; додайте до цьому ще —
      утворений i талановитий. Сен-Пре дуже нерiвний у настроях: зневiра
      часто перемiняється в нього гнiвом, апатiя — запальнiстю.
      Вiн завжди занурений у своï переживання й роздуми, неуважний i
      майже слiпнув до навколишньоï, iнодi ж разюче спостережливий i
      тонкий у судженнях. Будь-яка дрiбниця може порушити його рiвновага.
      Чутливiсть Сен-Пре проявляється в незлiчимiй безлiчi нюансiв.
      Його емоцiйнiсть становить i принцип його мислення, тому вiн так не
      виносить фiлософiï, уважаючи хвастощами ïï порожнi
      фрази, видали загрозливим страстям. Але саме тому, що Сен-Пре
      так iмпульсивно, вiн має потребу в керiвнику, йому не
      вистачає розважливостi, i тендiтна, нiжна Юлiа часто
      виявляється сильнiше його. Здавалося б, всi помисли Сен-Пре
      зверненi до його улюбленоï драми, однак, це не так: вiн
      перебуває в глибокому конфлiктi iз суспiльним середовищем,
      вiрнiше, драма його любовi переплiтається iз цим конфлiктомЮлiя
      Руссо вклав в образ Юлiи найбiльш iдеальнi своï прагнення.
      Ïï тонкiсть смаку й глибина розуму, чуйнiсть i чуйнiсть
      наводять на думку про можливостi делiкатних, щирих, м'яких вiдносин мiж
      людьми, якi по переконанню Руссо, повиннi будуть коли-небудь
      установитися вобществе.



      У Юлiï дуже розвинене почуття довге, але потребуючих не геройських
      подвигiв, а безперервних страждань