Iсторiя запорiзького козацтва в працях Мериме

Особливо цiкавить Мериме повiсть Тарас Бульба , як точна картина
запорiзьких звичаïв. Намагаючись пояснити французькiй публiцi
особливостi солдатськоï або флибустьерской республiки, Мериме
впадає в скептицизм i починає насмiхатися над абсолютною
неупередженiстю запорожцiв, якi робили набiги на всiх своïх
сусiдiв.
Обертає на себе увага те, що Мериме, на вiдмiну вiд попередникiв,
дуже уважно ставиться до реалiй запорiзького життя
Якщо попередники ( Боплян, Вольтер i iн. ) замiсть слова ватага
використовують термiнlegion, а гетьманов називають генералами (general),
те Мериме демонструє поiнформованiсть у деталях. У його текстах
широко використовуються такi запозичення, як hetman, une steppe, ataman
koschowoy i т.д. Але, як завжди, романтизм полемiзує в його
авторськiй свiдомостi з реалiзмом. Наприклад, Тараса Бульбу вiн
оцiнює не як трагiчну особистiсть, а як екзотичний експонат: Тарас
Бульба є одним з тих героïв, з якими, за словами
шиллеровского студента, найкраще розмовляти, тримаючи в руцi заряджена
рушниця. Але, вiдомо, що Мериме все життя цiкавився саме такими
персонажами. Згадаємо його iспанськi або корсиканськi новели. До
речi, в Матео Фальконе (1829) екзотичний корсиканець, також, як i Тарас
Бульба, убиває власного сина через те, що хлопчик виявив
схильнiсть кпредательству.
Мериме ставить Бульбу в один ряд з такими бандитами, як Морган, Олонне,
Момбар-Винищувач i Мюссони, i визнає, що завжди мав тягу до
такоï публiки, хоча й соромиться цього
Взагалi, Мериме визнає що запорожцiв цiкавлять його в першу чергу
своєю незвичнiстю, а Гоголь — чарiвною фантастикою козакiв i
дикими й дивними козачими характерами минулих часiв. У козачiй темi
Мериме бачить ту свiжу кров, що є необхiдною для старезноï
європейськоï лiтератури
Працюючи над iсторiєю запорiзького козацтва, Мериме мав у
розпорядженнi цiлий ряд джерел (Боплян, Вольтер, Шерер i iн. ). В 1812
р. у Францiï вийшла докладна монографiя Ш. Л.Лесюра Iсторiя
козацтва (Histoire des Cosaques), у якiй була високо оцiнена роль
козацтва в європейськiй iсторiï. Безумовно, опирався Мериме й
на Iсторiю держави Росiйського.Карамзина, але особливо його цiкавили
роботи Н. Костомарова, з якими його познайомив И. С.Тургенєв.
Iснує, навiть, думка, що Мериме просто переробив роботи
Костомарова, наблизивши ïх до розумiння французького читача. Це,
безумовно, перебiльшення. Хоча iсторична проза Мериме насправдi дуже
близько збiгається з текстами Костомарова. Але, не дивлячись на
залежнiсть вiд джерел (Мериме нiколи не був на Украïнi), письменник
зберiгає власну творчу iндивiдуальнiсть. Вiн не залишається
осторонь, коли пише iсторiю, — сказав французький дослiдник Ж.
Фрестье, — про одному вiн судить iз презирством, про iншому
— бiльш прихильно, залежно вiд iнтуïцiï або вiд настрою.
Пiдхiд Мериме до двох основних робiт з iсторiï запорiзького
козацтва (Украïнськi козаки (1854), Богдан Хмельницький ( 1863 ))
був рiзним. Перша робота була бiльше науковоï,
енциклопедичноï. Видно, що автора цiкавить козацтво як iсторико-
культурний феномен. Вiн докладно розбирається iз природою як
самого явища, так i з термiном козацтво, пояснює його тюркське
походження. Але в науковi дослiдження раптом втручаються почуття. Мериме
згадує враження дитинства, коли вiн уперше побачив козакiв у
Парижу в 1812 р. Вiн уважає, що французи мають подання про
ïх, тому що мали нещастя бачити козакiв на Єлисейських полях.
Мериме не може удержатися вiд деякого цивiлiзованого єхидства (
бунчук — це кiнський хвiст, що носять перед гетьманом, як прапор
), але видно, що його вiдношення до козацтва змiнилося в порiвняннi зi
статтею 1851 р. Мериме вже розумiє, що козацтво й флибустьерство
— речi рiзнi. Козаки є захисниками Украïни, основою
ïï нацiонального достоïнства. Мериме так само, як i
Лябурер, вiдзначає позитивну роль Стефана Батория у формуваннi
козацтва, але додає, що його спадкоємцi аж нiяк не пiшли за
його розумним прикладом.
Якщо в попередникiв Мериме початок Нацiонально-визвольноï вiйни 1848-
1854 рокiв традицiйно трактувалася як змова мiж Владиславом IV i Б.
Хмельницьким, те Мериме, слiдом за Костомаровим, говорить про особистi
причини, якi спонукали Хмельницького призвати до зброï крiпакiв
Украïни. Подстаросту Чаплинского вiн називає Чигиринським
самодуром i з обуренням пише про наïзд, що польський шляхтич зробив
на хутiр Суботiн. Розправу казацько-селянських повстанцiв над польським
загоном Мериме згадує без особливого спiвчуття (були посiченi на
капусту).
Мериме явно займає проказацкую позицiю. Вiдокремлення Украïни
вiд Польщi для нього — рiч справедлива (Польща переконливо
засвiдчила, що вона готова душити ïхнi вiльностi i ïхню вiру).
Але й пiдвладнiсть козакiв московському царевi Мериме вважає
трагiчною сторiнкою життя украïнського народу
Що ж до iсторiï Мазепи, те Мериме вважає, що вiн був поляком
по походженню. Вiн затверджує, що Мазепа був вихованцем козакiв
вiдповiдно до традицiï поповнення Сiчi хлопчиками-бранцями Мериме
не вважає Мазепу злочинцем-зрадником, пiдкреслюючи, що полiтика
Петра I була спрямована на абсолютну централiзацiю диктатури, що
суперечило тому, що ще залишилося вiд гетьманськоï влади Вукраине.
Хоча, необхiдно вказати, що в козаках Украïни Мериме, також, як
Вольтер в Iсторiï Карла ХII, пiдкреслює шаленство й
бешкетування запорожцiв. Вiн, знову посилаючись на Нордберга,
згадує трагiкомiчний випадок: запорожцi, запрошенi на обiд до
Карла ХII, забили на смерть служника, що не дозволив ïм забрати iз
собою столове срiбло. В iсторичнiй роботi Богдан Хмельницький ми бачимо
зовсiм iнше. В 1863 р., пiд час лiкування в Каннах, Мериме пише мадам де
Лярошжаклен: … пишу бiографiю грiзного чоловiка: його прiзвище
Хмельницький, воно був козацьким гетьманом Украïни в серединi 17
ст. i, швидше за все, першим почав вiйну за нацiональну незалежнiсть. Ця
видатна людина хотiла звiльнити своïх спiввiтчизникiв-малоросов,
або козакiв, вiд польського ярма, адже поляки в тi часи гнiтили селян,
якi жили в ïхнiй краïнi. Зараз, як менi здається, поляки
знову ввiйшли в моду.
Оборотний увага на останнi слова. В 1863-1864 роках у Польщi спалахнуло
чергове нацiонально-визвольне повстання. Вся Європа зi спiвчуттям
читала повiдомлення про розправи. Вiктор Гюго виступив зi зверненням до
росiйських солдатiв, призиваючи ïх до гуманностi. Але Мериме
ставився до польських повстань iз деякою частиною скепсису. Справа в
тому, що нацiонально-визвольний рух у Польщi й Литвi носило католическо-
шляхетский характер. А Мериме, як послiдовник просвiтителiв, нiколи не
довiряв католицькоï церкви, що, на його думку, завжди зневажаючи
народними iнтересами, переслiдувала тiльки своï власнi мети
Польська емiграцiя в Парижу мала серйозний вплив на суспiльну думку
Францiï. Виданий саме в цей час Богдан Хмельницький був
своєрiдним ляпасом з боку Мериме, що своïм антиклерикалiзмом,
уïдливим розумом i скептичним тоном озброïв проти себе як
сучасникiв, так i нащадкiв
У вищезгаданому листi до мадам де Ля Рош Жаклин Мериме зауважує:
Недолiк мого добутку полягає в його одноманiтностi. Я був би й
радий додати небагато фарб, але мене стримує вiрнiсть iсторичнiй
правдi. Заява про iсторичну правду здається трохи перебiльшеною.
Мериме, на вiдмiну вiд Костомарова, майже не згадує кривавi
розправи, якi робило казацько-селянське вiйсько над єврейським
населенням. Що ж до визнання недосконалостi стилю добутку, то тут
вiдчувається деяке кокетство. Iсторична проза Мериме увiбрала в
себе найкращi традицiï жанру. Яскравi описи баталiй i фiктивнi
мовлення персонажiв у Мериме здобувають особливу силу завдяки дарунку
письменника до гранично-лаконiчнiй i виразнiй (акцентованоï)
деталiзацiï. Ще в iсторичному романi Хронiка правлiння Карла IХ
(1829) Мериме вразив читачiв майстернiстю дiалогу. Кiлькома словами
персонажа вiн мiг умiстити суть iсторичноï подiï
Особистiсть Б. Хмельницького давно зацiкавила Мериме, але оцiнки
ïï змiнювалися, хоча й завжди носили переважно позитивний
характер. Зрiвняємо:
Козаки Украïни — стриманий i хитрий, як схiдний дикун,
честолюбний, як представник шляхти.
Богдан Хмельницький — Вiн умiло сiяв розбрат у станi ворогiв,
змiцнював єднiсть керованих ïм полкiв, був безстрашним
воïном, глибокодумним полiтиком, розважався перемогах, стiйким i
непохитним при невдачах.
Можна затверджувати: у наявностi пiдйом образа
Вигук ображеного Хмельницького: Ще не вмерла козацька мати! теж
тлумачиться по-рiзному. В Козаках Украïни Мериме повiдомляє,
що Хмельницький мав на увазi шаблю, а в Богданi Хмельницькому —
Украïну й, навiть, свою вiйськово-полiтичну спiльнiсть. Т. е. ми
бачимо нову iнтерпретацiю образа: зникає налiт дикунства й
з'являється захисник своïх нацiй, один з рушiïв
iсторiï
Часто фiктивнi висловлення персонажiв вражають i влучно попадають у
мету. Сiчовики вже не грабiжники столового срiбла, це сiль землi й душа
народу: Ласкаво просимо, пан Хмельницький, — вiдповiли старi
сiчовики, — прийми наш хлiб i сiль, а також нашi серця.
Мовлення полякiв, у свою чергу, теж набудовують читача. Скарай ту
погань, — коротко говорить коронний гетьман Потоцкий своєму
синовi. Таким чином, хоча письменник в авторському мовленнi
намагається бути гранично вiдстороненим i пiдкреслює
мужнiсть, як Хмельницького, так i прихильного до полякiв Барабаша, не
приховує доблестi честолюбного Иеремии Вишневецкого й пiдступного
Яна Казимира, через короткi мовлення персонажiв, якi нiбито говорить не
вiн, а iсторичнi особистостi, виникає iлюзiя вiльного вибору
читача. Хоча деякi висловлення Хмельницького є дiйсними. Видно, що
автора залучає дотепнiсть гетьмана, i вiн iз задоволенням
цитує його характеристику польських вiйськових начальникiв
(перина, дитина й латинь) Мериме постiйно пiдкреслює старання
Хмельницького запобiгти насильству (нiколи не поспiшав починати бiй,
якщо можна було звернутися до хитрувань), його повага до короля, як до
символу державностi й закону. Неодноразово Мериме пiдкреслює, що
Хмельницький вiдмовлявся прийняти звання гетьмана навiть вiд
реєстрових козакiв, тому що гетьманiв призначав тiльки король. Вiн
називав себе незначною людиною, якого пiдняв Господь.
Хмельницький виступає людиною мудрим i одночасно наïвним,
тiсно пов'язаним з народним свiтосприйманням. Мериме надає досить
екзотичне пояснення одному iз самих загадкових подiй визвольноï
вiйни. Хмельницький повернув вiйсько з-пiд Замостья нiбито тому, що, як
i античнi полководцi мав свого авгура. Авгуром була ворожка Маруся , що
побачила метеорит i врятувала Польщу
Мериме викликає симпатiю до козацького полководця й тим що часто
згадує його чутливiсть (Комiсари з подивом бачили, як при цих
словах ока Хмельницького наповнили сльози) i людянiсть (Або не повиннi
були б посли многому навчитися в того захмелiлого полковника, про яке
так погано судили? ).
Часто фiктивнi висловлення персонажiв вражають i влучно попадають у
мету. Сiчовики вже не грабiжники столового срiбла, це сiль землi й душа
народу: Ласкаво просимо, пан Хмельницький, — вiдповiли старi
сiчовики, — прийми наш хлiб i сiль, а також нашi серця.
Мовлення полякiв, у свою чергу, теж набудовують читача. Скарай ту
погань, — коротко говорить коронний гетьман Потоцкий своєму
синовi. Таким чином, хоча письменник в авторському мовленнi
намагається бути гранично вiдстороненим i пiдкреслює
мужнiсть, як Хмельницького, так i прихильного до полякiв Барабаша, не
приховує доблестi честолюбного Иеремии Вишневецкого й пiдступного
Яна Казимира, через короткi мовлення персонажiв, якi нiбито говорить не
вiн, а iсторичнi особистостi, виникає iлюзiя вiльного вибору
читача. Хоча деякi висловлення Хмельницького є дiйсними. Видно, що
автора залучає дотепнiсть гетьмана, i вiн iз задоволенням
цитує його характеристику польських вiйськових начальникiв
(перина, дитина й латинь) Мериме постiйно пiдкреслює старання
Хмельницького запобiгти насильству (нiколи не поспiшав починати бiй,
якщо можна було звернутися до хитрувань), його повага до короля, як до
символу державностi й закону. Неодноразово Мериме пiдкреслює, що
Хмельницький вiдмовлявся прийняти звання гетьмана навiть вiд
реєстрових козакiв, тому що гетьманiв призначав тiльки король. Вiн
називав себе незначною людиною, якого пiдняв Господь.
Хмельницький виступає людиною мудрим i одночасно наïвним,
тiсно пов'язаним з народним свiтосприйманням. Мериме надає досить
екзотичне пояснення одному iз самих загадкових подiй визвольноï
вiйни. Хмельницький повернув вiйсько з-пiд Замостья нiбито тому, що, як
i античнi полководцi мав свого авгура. Авгуром була ворожка Маруся , що
побачила метеорит i врятувала Польщу
Мериме викликає симпатiю до козацького полководця й тим що часто
згадує його чутливiсть (Комiсари з подивом бачили, як при цих
словах ока Хмельницького наповнили сльози) i людянiсть (Або не повиннi
були б посли многому навчитися в того захмелiлого полковника, про яке
так погано судили? ).