Лiричне я Анни Ахматовоï

Видатний росiйський поет Анна Ахматова володiла таємною
внутрiшньою гармонiєю. У нiй усе було значуще — i карбована,
скульптурна зовнiшнiсть, i духовний свiт. Ахматовiй чимало дiсталося в
життi: розставання, втрати близьких, в'язницi i табори, що випали на
долю чоловiка i єдиного сина, наклепи, хвороби. Але висока воля
душi допомогла ïй не згинатися пiд будь-якими вiтрами образ i
несправедливостей. Уже перша ïï книга Вечiр, що вийшла
накладом триста екземплярiв 1912 року, свiдчила про те, що в росiйськiй
лiтературi з'явився новий майстер iз напрочуд чистим голосом, глибока
iнтимнiсть якого пiдсилювала його щире громадянське звучання. Ахматова
чуйно вiдгукувалася на тi грiзнi подiï, якими було переповнене XX
столiття, — Перша свiтова вiйна , революцiя, суворi тридцятi,
сороковi фатальнi.
1917 року Ахматова на руïнах минулого життя приймає рiшення,
якому залишилася вiрною все життя. Вона роздiляє зi своєю
Батькiвщиною ïï нелегку долю, залишається в Росiï.
Ахматова приймає всi страхiття i несправедливостi нового життя,
вперто несучи звання росiйського iнтелiгента, охоронця росiйськоï
культури, росiйського слова. I знаходить у собi сили сподiватися на
духовне вiдродження народу. Тому вона мала повне право написати:

• Все расхищено, предано, продано,
• Черной смерти мелькало крыло,
• Все голодной тоскою изглодано,
• Отчего же нам стало светло?

У 30-тi роки Ахматова створює свiй Реквiєм — духовний пам'ятник мiльйонам замучених у таборах, що, залишилися без близьких. Вона оплакує свiй рiд, поколiння людей, що ни єдиного удара не отклонили от себя. Своє лихо вона змогла перелити в скорботнi рядки поеми:

• Перед этим горем гнутся горы,
• Не течет великая река,
• Но крепки тюремнне затвори,
• А за ними каторжные нормы
• И смертельная тоска.
• Для кого-то веет ветер свежий,
• Для кого-то нежится закат -
• Мы не знаєм, мы повсюду те же,
• Слышим лишь ключей постылый скрежет
• Да шаги тяжелые солдат.

Коли на нашу землю прийшло велике лихо, вiйна, спокiйний i суворий голос Ахматовоï вимовив клятву:

• Ми знаєм, что ныне стоит на весах
• И что совершается ныне.
• Час мужества пробил на наших часах,
• И мужество нас не покинет.
• (Мужество)

Ще гримiли залпи i горiли мiста, коли Ахматова почала по-новому осмислювати свою епоху. У 1943-1945 роках вона створює цикл Пiвнiчнi елегiï, у ких говорить про долю сучасникiв. Мудрий талант Ахматовоï помiчав не тiльки епохальнi вiхи iсторiï. Нi, до кiнця днiв вона вмiла бачити земний i речовийспыв навколо себе, чути музику i птахiв:

• У меня не выясненные счеты
• С пламенем, и ветром, и водой.
• Оттого-то вдруг мои дремоты
• Вдруг такие распахнут ворота
• И ведут за утренней звездой.
• (Многое еще, наверно, хочет…)

Голос Ахматовоï до кiнця залишався жiночим, високим i владним, наповненим то муками ревнощiв, то свiтлою пам'яттю про кохання , яке пiшло. Поет, научивший женщин говорить, зумiв говорити вiд iменi всього поколiння, фiлософськи осмислити високе таïнство життя i професiï. Не випадково в циклi Ґасмницi ремесла Ахматова написала:
Не должен бить очень несчастным

• И, главное, скрытным.
• О нет!
• Чтоб быть современнику ясным,
• Весь настежь распахнут поэт.

Ахматова щедро дiлилася з нами таємницями своєï людськоï i творчоï сутi, переливами свого поетичного я.I в цьому — простота i велич ïï лiрики.