Неможливiсть однолiнiйноï оцiнки жiночих образiв Т. Шевченка
Життя жiнки у крiпосницькому суспiльствi було нестерпним. Вдома вона
виконувала всю хатню роботу i терпiла сiмейний тнiт, а на панщинi
працювала без вiдпочинку. На панщинi пшеницю жала, Втомилася; не
спочивать Пiшла в снопи, пошкандибала Iвана сина годувать. А скiльки
дiвчат, ставши жертвами помiщицькоï розпусти, накладали на себе
руки! Шевченко нiби зiбрав воєдино всi страждання закрiпачених
жiнок i на весь голос розказав про них цiлому свiтовi. Назви його
творiв: Наймичка, Вiдьма, Сова, Слiпая, Мар'яна-черниця та iншi —
не випадковi. Саме наймичками, вiдьмами, совами, слiпими, черницями були
жiнки в тодiшньому суспiльствi.
- Кожна жiнка-жертва для поета рiдна.
- Вiн плаче Тi слiзьми, мучиться ïï муками.
Переживши сам злиднi, нестатки i найтяжчi поневiряння, Шевченко при зображеннi страждань Катерини в лiричних вiдступах поеми висловлює своï думки й почуття з приводу життя жiнки та ïï маленьког сина. Вiн живе ïх болями, вiн журиться разом зi своєю героïнею, коли вона стала покриткою: Катерино, серце моє! Лишенько з тобою! Де ти в свiтi подiнешся З малим сиротою? Поет проливає добрi сльози разом з своєю героïнею по дорозi на Москву, де вона сподiвається знайти свого коханого.
Отак вiд вишневого саду шляхами горя i поневiрянь, крiзь снiгову
хуртовину аж до ополонки — таку долину печалi пройшла Шев-ченкова
страдниця — жертва панськоï розпусти. Ганна ж з поеми
Наймичка теж покритка, але вона залишається жити заради свого
сина. ïï материнська любов така могутня, що здатна принести
життя в жертву задля щастя сина. Життя Ганни — материнський
подвиг. Вона вiдмовляється бути навiть весiльною матiр'ю у свого
сина i лише перед смертю розкриває правду.
Скривджена паном дiвчина, яку люди називають вiдьмою, збожеволiла вiд
горя, шукаючи своïх дiток-близнят Наталю та Iвана. Панбатько вiддав
сина якiйсь панi в лакеï, а дочку занапастив. Вiдьма
розповiдає циганам:
- …Дiточок шукаю. Наталоньку!
- Нi, нi, нi! Я шукаю пана Розiрву…
Шевченковi поеми кличуть до помсти над тими, хто знiвечив жiночу честь, гiднiсть i щастя. Вже в поемi Слiпая поет змальовує не тiльки поневiряння покритки, а й помсту над паном-спокусником. Носителем цiєï помсти є дочка слiпоï — теж крiпачка, Оксана, яка божеволiє, вбиває пана i пiдпалює панський будинок. Мотив помсти ще бiльше розвинутий в поемi Марина, де мати просить божевiльну доньку йти спати, а не тривожити людей своïм криком i пiснями. Особливо вражаюче описав поет удовине горе, коли єдиного сина забирають у солдати. Збожеволiвши, мати
- Селом ходить — то спiває,
- То страшно голосить…
- Дiти бiгали з палiччям
- Удень за вдовою по вулицях
- Та, смiючись, дражнили
- Совою…
Великий Кобзар бачив у жiнцi передусiм духовну красу, обожнював материнство, уславлював вiрнiсть i щирiсть, але не прощав аморальностi i жорстокостi. У поемi Титарiвна дочка титаря насмiялася над найкращим, але бiдним парубком Микитою, який запросив ïï до танцю. Згодом вона жорстоко поплатилася за це:
- Громадою осудили
- I живую положили
- В домовину й сина з нею
- Та й засипали землею!
Є в Кобзаря й жартiвливi поезiï про веселу життєрадiсну украïнську жiнку, скажiмо, у вiршi Утоптала стежечку. Як бачимо, знеславленi дiвчата з байстрятами попiд тином; крi-пачка-невольниця, що пшеницю на панщинi жне, а ïï опухла дитина приречена на голодну смерть; мати Слепая — жертва панськоï розпусти; мати — сова, що ïï безвихiдна кривда крiпацького життя привела до божевiлля, i трагiчна постать матерi — вiдьми; багатостраждальна наймичка Ганна, позбавлена права називатися найкращим на землi словом мати, а також месницi Оксана, Марина — усе це вершини Шевченкового поетичного духу.
Образ матерi украïнський Кобзар пiднесе з крiпацьких низин до вершин вiчностi, його невмируще:
- Врага не буде, супостата
- А буде син, i буде мати,
- I будуть люде на землi,
стало святим iдеалом для багатьох поколiнь i є ним для нас нинi, коли нарештi ми взялися за будiвництво власноï хати, бо як казав незабутнiй Тарас:
- В своïй хатi своя правда
- I сила, i воля.
