Новела Перевтiлення: у чому змiст добутку

Новела Перетворення (1916) приголомшує читача з першоï ж фрази: Прокинувшись один раз ранком пiсля неспокiйного сну, Грегор Замза виявив, що вiн у себе в постелi перетворився в страшна комаха. Сам факт перетворення людини в комаха, так попросту, у класичнiй оповiдальнiй манерi повiдомлений на початку оповiдання, звичайно, здатний викликати в читача почуття эстетического шоку; i справа тут не стiльки в неправдоподiбностi ситуацiï (нас не шокує, наприклад, той факт, що майор Ковальов у Гоголя не виявив ранком у себе на особi носа), скiльки, зрозумiло, у тiм почуттi майже фiзiологiчноï вiдрази, що викликає в нас подання про комаху людських розмiрiв. Будучи як лiтературний прийом цiлком законним, фантастичний образ Кафки проте здається зухвалоï саме в силу своєï демонстративноï неестетичностi .
Однак уявимо собi на хвилину, що таке перетворення все-таки випадковiсть; спробуємо примиритися на час читання iз цiєю думкою, забути реальний образ гiперкомахи , i тодi зображене Кафкой далi стане дивним образом цiлком правдоподiбним, навiть повсякденним. Справа в тому, що в оповiданнi Кафки не виявляється нiчого виняткового, крiм самого початкового факту. Сухуватою лаконiчною мовою оповiдає Кафка про цiлком зрозумiлi життєвi незручностi, що почалися для героя й для його сiмейства з моменту перетворення Грегора . Все це пов'язане з деякими биогрфическими обставинами життя самого Кафки.
Вiн постiйно вiдчував свою провину перед сiм'єю — перед батьком насамперед; йому здавалося, що вiн не вiдповiдає тим надiям, якi батько, власник невеликоï торговельноï фiрми, покладав на нього, бажаючи бачити сина процвiтаючим юристом i гiдним продовжувачем сiмейноï торговельноï справи. Комплекс провини перед батьком i сiм'єю — один з найдужчих у цiєï в самому точному змiстi слова закомплексованой натури, i iз цього погляду новела Перетворення — грандiозна метафора цього комплексу. Грегор — жалюгiдне, марне разросшееся комаха, ганьба й борошно для сiм'ï, що не знає, що з ним робити Однак якщо творчiсть Кафки було б тiльки самобичуванням, тiльки изживанием сугубо особистих комплексiв, навряд чи воно б одержало такий свiтовий резонанс. Наступне поколiння читачiв знову й знову приходили в приголомшення вiд того, як багато рис суспiльного буття 20-го столiття пророчо пророчив Кафка у своïх добутках. Оповiдання У виправнiй колонiï, наприклад, зараз прочитується як страшна метафора витончено^-бездушного, мехонической нелюдськостi фашизму й усякого тоталiтаризму взагалi. Атмосфера його романiв Процес i Замок восринимается як грандiозна метафора — метаметафора — настiльки ж бездушного й механiчного бюрократизму
Те, як Кафка показав абсурднiсть i нелюдськiсть тотальноï бюрократизацiï життя в 20-ом столiттi, разюче. I адже напевно такого ступеня обесчеловечения суспiльного механiзму європейське суспiльство часiв Кафки не знало, якщо й знало, то, видимо, тiльки в нацистськiй Нiмеччинi. Так що тут якийсь воiстину незвичайний дарунок дивитися в корiнь , передбачати майбутнiй розвиток певних тенденцiй. I от отут-те Кафка, мiж iншим, на якийсь момент стикається з устремлiннями експресiонiстiв: це вони мрiяли у своєму мистецтвi розумiти не одиничнi явища, а закони; мрiяли, але не здiйснили цiєï мрiï, а от Кафка саме ïï й здiйснив — його суха, тверда, без метафор, без тропiв, як би позбавлена плотi проза i є втiлення формули сучасного буття, його самого загального закону; конкретнi числа й конкретнi варiанти можуть бути рiзними, але суть — одна, i вона виражається формулою. Iз чисто художньоï, технiчноï сторони Кафка досягає такого ефекту насамперед за допомогою цiлком певного прийому. Це прийом матерiалiзацiï метафор, причому метафор так званих язикових, уже стершихся, тих, чий переносне значення вже не сприймається. Коли ми говоримо, наприклад, про ту або iншу людину — вiн втратив людський вигляд,або про те або iнше явище — це чистий абсурд, або це розуму незбагненно, або це як кошмарний сон, ми, по сутi, користуємося такими язиковими метафорами, прибiгаємо до змiсту не буквальному, а переносному, образному. Ми розумiємо, що вигляд-те все-таки людський, а не кiнський, не собачий i т.д.; i вираження розуму незбагненно усього лише є згущення нашого враження вiд якоï-небудь подiï; тому що,попроси хто-небудь нас у наступну хвилину розповiсти про причини цiєï подiï, ми все-таки поясненн-те дамо; нехай свою версiю, але все-таки ми припускаємо завжди, що нашому розуму це все-таки доступно. Кафка послiдовно матерiалiзує саме цю умунепостижимость , абсурднiсть, фантасмогоричность . Що найбiльше спантеличує в його прозi — це знову й знову спливаюча алогiчнiсть, неправдоподiбнiсть причинно- наслiдкових зчеплень; особливо це помiтно, коли невiдомо звiдки раптом по ходу справи з'являються предметя й люди, яких тут просто не повинне бути. Багато дослiдникiв вiдзначали цю особливiсть оповiдання в Кафки. Суть у тiм, що Кафка весь сюжет свого оповiдання методично будує за принципом, по якому оформляється сюжетика сну. I це вже складно назвати метафорою. Якщо ви пригадаєте своï сни, то ви виявите, що в сон вiдразу ж уливається те, про що або кому ви подумали. Все нове зчiплюється з iншими предметами i явищами так, як у реальностi не може бути
У звичайному, нормальному свiтi людин, бодрствуя, живе у свiтi логiчних причинно-наслiдкових зв'язкiв, у всякому разi так уважає. Йому все привично й з'ясовно, а от засипаючи, людина вже занурена в сферу алогiзму. Художнiй трюк Кафки в тiм, що в нього всi навпаки. У нього алогiзм i абсурд починається, коли людина прокидається
Головний мотив творчостi Ф.Кафки — вiдчуження людини, його самiтнiсть — повнiстю розкриваються в його добутках. У трьох романах Кафки — Америка, Замок, Процес — мова йде про усе бiльше важкi форми смертельноï самiтностi. Нiж бiльше самотнiй герой, тим важче його доля. Карл Россман — герой роману Америка — ще тiльки губиться в перепетиях долi; доля героя Замка зайшла в глухий кут, вiн стає знедоленим; Йозеф К. — уже переслiдувана тварина, доведене до загибелi. У першому романi самiтнiсть — ще поки суспiльне явище, конкретне; у другому — символiчне, метафiзичне, але ще досить добре вiдчутнi його конкретнi суспiльнi взаємозв'язки; у третьому — повнiстю метафiзичне, абстрактне, символiчне, у реальному життi зовсiм неможливе й абсурдне