Олесь Гончар. За мить щастя, Залiзний острiв

Визнання прийшло до Олеся Гончара з першого твору. Вчорашнiй
фронтовик, за плечима ще нема й тридцяти, опублiковано лише початок
трилогiï Прапороносцi — i раптом критика заговорила про нього
як про зрiлого художника. Для письменникiв його поколiння визначальною,
випробувальною в життi й творчостi смугою стала Друга свiтова вiйна .
Пройшовши курс ïï окопних унiверситетiв, Гончар винiс звiдти
сумнi враження про руйнiвнi сили життя за допомогою слова став
стверджувати протилежне — сильне, поетичне, непоко-рене,
бунтiвливе, незаплямоване, пiднесене, красиве, творче в людинi.
На рубежi 50-60-х рокiв в авторовому осмисленнi вiйни
вирiзняється з найбiльшою очевиднiстю мотив утвердження
духовноï стiйкостi людини в умовах вiйни. В романi Людина й зброя
не випадково центральнi постатi — це вчорашнi студенти-iсторики, а
одному з них — Богдановi Колосовському — доводиться виявляти
свiй стоïцизм не тiльки в протистояннi фашистському оточенню, а й
тоталiтарному режимовi, який репресував у 30-х роках Богданового батька
й тепер готовий будь-якоï митi посягнути й на нього самого.
У романi оголюється ситуацiя, за якоï людський iндивiд у
цивiлiзованому XX столiттi опиняється в трагiчнiй самотностi.
Єдине, що утримує ще його на рiвних у цьому свiтi, це
— любов. Поетизацiя любовi в Людинi i зброï контрастує
з воєнним божевiллям.
Тему згубного впливу зброï на людину О. Гончар пiдносить до вершин
трагедiйного звучання. Але є певна вiдмiннiсть i навiть
полемiчнiсть у трактуваннi цiєï теми украïнським
письменником i деякими зарубiжними майстрами, котрi так чи iнакше
зверталися до неï, скажiмо, — Е. Хемiнгуеєм (Прощавай,
зброє), Е.-М. Ремарком (Час житии i час вмерти), Г. Беллем (Де ти
був, Адаме?). Якщо в згаданих майстрiв тема поколiння, обпаленого чи то
Першою, чи Другою свiтовою вiйнами, трактується як тема
втраченого, загубленого поколiння, то провiдний акцент О. Гончара
— усе-таки на незнищенностi людського в людинi, що особливо
всебiчно вiдтворено вже у романi Циклон.
Цей роман став своєрiдним продовженням Людини i зброï,
образнi системи в ньому мають широту асоцiацiй та глобальний характер
— асоцiюються тут не окремi деталi життя, а епохальнi його пласти
(циклон як фашистське нашестя й циклон як стихiя природи); той же
принцип — в основi розкриття психологiчноï напруги в душах
героïв: Богдан Колосовський i його побратими-оточенцi, якi були на
самому сподi життя, у фашистському концтаборi, сьогоднi знiмають фiльм
про той концтабiр й своє поколiння i водночас ведуть боротьбу з
природною стихiєю. В осмисленнi цих випробувань О. Гончар
вiдкриває незнищенне начало в людинi. Не менш цiкаво
розкривається ця якiсть i, так би мовити, у мирнiй творчостi О.
Гончара, де з плином часу прозаïк усе бiльше заглиблюється у
сферу фiлософських, моральних й естетичних проблем, якi хвилюють
людство, де все ширшає поле для авторських роздумiв про саму
сутнiсть людини, ïï роль i мiсце у сучасному свiтi. До
незвичайно складного способу, як висловився Д. Павличко, схрещення
найболючiших свiтових проблем столиць на дорогах одного
украïнського села вдається О. Гончар у романi Тронка. З яким
моральним i духовним багажем стоïть людина на порозi третього
тисячолiття? Чи не розгубила вона чогось украй важливого на нелегкiй
дорозi? Яка доля у планети, що починає задихатися вiд
надпромисловоï потужностi та перебуває у постiйному страху
перед екологiчною чи ядерною загрозою? Де вони, тi витоки гармонiï,
що ïх так нервово й так болiсно шукає сучасник? Втiшатися
слiд iз того, що назавжди вiдiйшли у минуле лiта уповiльнених
швидкостей, чи доречнiше поставити питання так, як це робить головний
персонаж Заболотний: швидкостi, взятi самi по собi, — чи
наближають вони людину до щастя?
Та чи не найповнiшою мiрою жадоба оволодiти iстиною людського буття i
людськоï iсторiï в усiх ïï розтинах i вимiрах (П.
Загребельний) характеризує роман Твоя зоря, що його з повним
правом можна б назвати твором про шляхи i напрямки сучасноï
цивiлiзацiï. Власне, зiставляються тут двi цивiлiзацiï:
нинiшня, надiндустрiальна i, упо-вiльнена у швидкостях, кiнця 20-х
— початку 30-х рокiв, причому анiскiльки недзга користь
першоï. Водночас автор цiлком свiдомий: скiльки б не сумувати за
минулим, вороття до нього вже не буде. Але… Хоч на хвилину
затримайтеся у своєму поспiху, люди початку XXI столiття, дух
переведiть, озирнiться довкола: вiдкинувши давнi цiнностi, чи замiнили
ви ïх кращими, тривкiшими? Чи стали хоч на йоту добрiшими та
людянiшими? — нiби звертається до нас письменник. Гострота
змiсту Твоєï зорi — в послiдовному наголосi автора на
можливих катастрофах у людських душах i потребi у зв'язку з цим шукати
новi iдеали у життi. Головний герой Твоєï зорi Кирило
Заболотний, перебуваючи в якiйсь зарубiжнiй краïнi з дипломатичною
мiсiєю, вирушив у дорогу, щоб подивитися сенсацiйне живописне
полотно, на якому, за повiдомленням преси, зображена слов'янська мадонна
; художнiй смисл цiєï дороги прочитується в романi як
шлях до краси, до iстини. Ностальґiя цього роману — не
просто печаль за минулим, а печаль за природними печатками життя. Не
має права, не повинна людина спотворювати власну природу, не може
бути ïй виправдання за стрiмке наростання у свiтi руйнiвних сил.
Поставленi поруч, Собор i Твоя зоря складають своєрiдну дилогiю
— як ланки єдиного роздуму про призначення людини на землi.
Є у романi епiзод, в якому пiдлiток Лiда Дударевич вигукує:
Якi ви щасливi!.. Скiльки хороших людей зустрiчалося вам ужиттi…
Ви жили на теплiй планетi. А ти хiба нi? Ти вважаєш, що зараз
похолоднiшало? — запитує Заболотний, але дiвча змовчало. Не
вiдповiв Лiдi й Заболотний, однак кiлькома сторiнками пiзнiше,
роздумуючи над долею чи то канадського, чи то американського юнака, вiн
робить висновок: Нещаснi дiти всепланетного похолоднення. Зрештою,
узагальнює прозаïк, планета на всiх одна, i кожен, хто живе
на нiй, несе часточку вiдповiдальностi за дорогу в майбутнє . Як
каже про цю вiдповiдальнiсть Заболотний, є вчинки, котрi сьогоднi
мають сприйматися як колективний грiх людства, тiльки так! I кожен iз
нас має взяти на себе частку покути, кожен має пройнятися
думкою, що ти — вартовий планети, вiдповiдаєш на нiй за всiх
i за все.
Простежуючи, як письменник розробляє у своïй творчостi тему
збереження й нагромадження у свiтi енергiï гуманностi та доброти,
нєобхiдно.водночас пiдкреслити: той загальнолюдський вiдгук, що
його здатна викликати Гончарева проза, має своєю
першопричиною глибоке нацiональне вкорiнення його слова. Усi найкращi,
наймилiшi барви i тони рiдноï Украïни бринять у його словi,
повсякчас звучить тут симфонiя нацiональноï iсторiï, гордiсть
за приналежнiсть до свого талановитого й працьовитого народу
сповнює найсвiтлiших героïв письменника.
Але сам О. Гончар стверджує, що його основне завдання —
вiдкривати в людських душах джерела свiтлi i здоровi, хiба ж не сам вiн
зiзнається, що надає перевагу зображенню людей зi свiтлом у
душi, хiба не сам означає власний спосiб письма як поетичний чи
критичний реалiзм? О. Гончар є одним з най-свiтлоноснiших
художникiв сучасноï доби, котрий повсякчас нагадує: Мистецтво
та лiтература , покликанi стояти на вартi духовностi людини, берегти й у
вiк НТР поетичний початок життя, первiсний вогонь краси.