Середньовiчна латинська лiтература

Середньовiчна латинська лiтература — лiтература народiв
Захiдноï Європи латинською мовою, що iснувала пiсля розвалу
Римськоï iмперiï. Була сполучною ланкою мiж античнiстю й
новими нацiональними лiтературами. У раннє середньовiччя вона була
єдиноï, у зрiле середньовiччя — однiєï iз
провiдних письмових лiтератур, в епоху Вiдродження — головною
школою засвоєння возрождает” культури античностi (М.Л.
Гаспаров). На рiзних етапах побутування свiтського й релiгiйного початку
(як у змiстi, так i в канонiчних формах релiгiйноï лiтератури:
житiя, бачення, трактати й наставляння — у прозi; гiмни, оди,
секвенцiï — у поезiï; дiйства — у драмi)
сполучалися в нiй у рiзнiй пропорцiï. В iсторiï
середньовiчноï латинськоï лiтератури дослiдники видiляють
п'ять основних перiодiв. Темнi столiття (VI — середина VIII в.)
— вiдхiд лiтератури в монастирi; основнi пам'ятники писемностi
— iсторичнi зводи Григорiя Тур-Ского (538 — близько 594) у
Галлiï, Лиха Високоповажного (672/673 — близько 735) —
в Англiï й iн. Каролингское Вiдродження (середина VIII — IX
в.) — розквiт письмовоï культури при дворi Карла Великого.
Оттоновское Вiдродження (X — початок XI в.) було пов'язане iз
двором iмператора Священноï Римськоï iмперiï Оттона I i
нiмецькими монастирями; у цей час з'явився перший у Європi
лицарський роман у вiршах Руодлиб. Овидианское Вiдродження (кiнець XI
— XII в.), iз центром у Францiï, вiдзначено наслiдуванням
формам i варiюванням сюжетiв поезiï Овiдiя, пiдвищеним iнтересом до
мiфу й казки. Тодi творили поет Вальтер Шатильонский (1135 — пiсля
1200), автор поеми Александреида, i фiлософ Пьер Абеляр ( 1079-1142). До
цього перiоду ставляться становлення середньовiчноï релiгiйноï
драми й поширення поезiï вагантов. Нарештi, перiод пiзнього
середньовiччя ( XIII-XIV вв.) залишив, серед iнших пам'ятникiв, твору
Фоми Аквин-Ского (1225/ 1226-1274) i Фоми Кемпийского (бiля 1380-1471) i
звiд притчевих iсторiй Римськi дiяння. Надалi латинська середньовiчна
лiтература органiчно перетвориться в складову частину європейських
нацiональних лiтератур у творчостi еразма Роттердамского, Ульрiха фон
Гуттена, Франческо Петрарки, Томаса Мору й iнших авторiв. У цьому планi
вона зiграла на Заходi ту ж роль, що в Схiднiй Європi зiграла
вiзантiйська лiтература грецькою мовою,- мостков мiж класичною спадщиною
й оформленням нацiональних лiтератур на власних нацiональних мовах.
Здебiльшого пам'ятники середньовiчноï лiтератури носять
двоïстий характер:
належачи iсторiï й теологiï, вони в той же час вiдзначенi
художньою виразнiстю стилю й образiв. Однак серед стосовних по перевазi
до художньоï лiтератури безсумнiвно видiляються поезiя вагантов i
Римськi дiяння.