Що значить для мене — Земля?

Старенький автобус, що, здається, через кожнi пiвметра
кашляє i чхає десь глибоко в своєму серцi моторi,
нарештi вибирається з задимленого мiста, котре ще тiльки
просинається, хоч нiколи не буває зовсiм тихим i спокiйним.
Пiд хурчання мотора в голову приходять рiзноманiтнi думки: ще вчора ти
вiдчував себе звичайною людиною, яка разом з iншими перебiгала дорогу на
червоне свiтло, майже не бачила зiр в небi, яких гасять своïм
свiтлом вуличнi лiхтарi та заступают коробки багатоповерхiвок, а
сьогоднi отримав зовсiм iнший статус. Турист! Хоча, який ти турист? Адже
ветераном автобусного руху, який може от-от розвалитися , далеко не
заïдеш. Та чи й треба вибиратися в заморськi Єгипти чи
спекотнi Кiпри, щоб вiдчути красу нашоï Землi?
Фiлософський плин думок обривається. Тобто його обриває
водiй, судячи з вiку теж, мабуть, ветеран, що кермує стареньким
автобусом: Гей, там, приïхали! Ваша зупинка!
Жовтою плямкою автобус покотився далi по асфальтiвцi, на якiй i
закiнчуються сучаснi досягнення цивiлiзацiï. Далi починається
лiс. Ще дуже рано, тiльки сiрiє, тому лише невеличкi деревця на
узлiссi вiдливають смарагдовою барвою, а весь лiс сприймається темно-
синьою вологою стiною.
Уночi випала рясна роса. У заклопотаному мiстi це навряд помiтив би, але
тут, в оточеннi живого свiту, навiть лiсова просiка мокра вiд лiтнiх
слiз природи.
Лiсова волога дорога все ж вабить до себе, нiби обiцяє щось
незвичайне. Але поки що так холодно в свiтанковому напiвмороку, що
спляча краса зеленого
краю ще не хвилює, не викликає захвату, а лише мимохiдь
фiксується поглядом. Поки що подумки знаходишся в мiських
кварталах. Вирваний зi звичного середовища, не встигаєш
зорiєнтуватися у новому свiтi, що оточив тебе всього кiлька хвилин
тому.
Та все ж мандрiвка на природу, в краïну лiсових чудес
починається. Пружний килим вологоï лiсовоï трави
стелеться пiд ноги. Час вiд часу яка-небудь нахабна травинка
випростується з того килимка чи хитрий кущ простягає мокрий
листочок-долоньку, щоб знайти незахищену дiляночку твого людського тiла
i доторкнутися, мов лизнути ïï вологим шорстким язиком.
Мимоволi зойкаєш: холодно i неприємно.
Просiка почала набридати: з обох сторiн тягнеться якийсь однаковий
краєвид: кущi та дерева, кущi та дерева. Хочеться вже чогось
незвичайного. Хтось таки почув невдоволенi думки. Ось воно! Щось
зблиснуло мiж деревами, заiскрилося. Виявляється нарештi сонячний
промiнчик знайшов дорогу до лiсового напiвмороку. I вiдразу натрапив на
диво: певно, це вчора невтомно ткав павук свою павутину, обiцяючи
сонячний день i сподiваючись, що втрапить сюди якась пожива для нього.
Але поки що тут сховався не обiд для павука, а тонкi срiблястi нитки
рясно обсiяли крапельки роси. ïх i знайшов сонячний промiнець, та й
перетворив у скарб з самоцвiтiв. Цiкаво, чи сам господар цих мережив
бачить кольори, чи розумiє, яку красу створив сам i що довершило
вранiшнє свiтило? Хочеться простягнути руку i зiбрати цi смарагди,
понести з собою Але ж втратиться тодi мимоволi створена жива гармонiя
Землi, нерукотворна ïï краса.
А лiс тим часом набуває потроху своïх справжнiх денних барв.
Сонце допило останнi краплi роси з квiтiв, листя, трави. Вiдступила
темна, аж до синього зелень, i зявилася вся палiтра фарб, створених
природою. Разом з нею ожили дива, на якi так очiкував.
Залишилася десь позаду широка просiка, тепер вже бiжить пiд ногами
невеличка стежечка, натоптана людьми, а може, й тими лiсовими
мешканцями, якi ще не зустрiлися. Чи зустрiнуться взагалi? Та поки що й
так грiх скаржитися на художнiй смак Матерi-Природи. Вона мов
розгортає свою книгу, яку потрiбно читати неквапом. Та й куди
квапитися серед такоï краси.
Сонячне промiння вже владарює в лiсових рiзьблених шатах. Раптом
щось нiби вкололо бiля ока. Якась комашка не розрахувала
траєкторiï польоту? Та нi. Це теж витiвки Сонця. Неслухняний
промiнчик, заломившись в котрiйсь останнiй крапельцi роси, потрапив на
шкiру i ледь припiк ïï.
Щось забiлiло зненацька попереду. Нiби стовбур поваленого дерева. Бiла
пляма мiж миготiнням дерев вабить, примушує йти швидше. Ось воно!
Справдi, дерево. Тiльки не повалене. Так вже чудернацьки виросла береза,
що майже весь стовбур лежить на землi. I жодноï ïï
посестри поряд немає. Чи це гра природи, чи наслiдки випадкового
буревiю, який добрався колись до цiєï частинки лiсу, чи все-
таки результат жорсткостi людини? Мабуть, скорiш за все, останнє
припущення справедливе. Чиє добро i зло зiйшлося в одному деревi?
Чи то птах принiс звiдкiлясь сюди березову насiнинку, чи людина,
прагнучи звеселити цей темний куточок лiсу, посадила бiлокору красуню,
тепер мало важить. I якби не бiгла повз це, вже старе зморшкувате
дерево, стежка, можна було б припустити, що то звiр звалив березу
молоденькою чи пригнув до землi вiтер. Але надто близько пiдiйшла до
неï лiсова дорiжка. Тому й сумнiви зникають: таки людськi недобрi
руки намагалися вбити колись деревце. Але воно вижило. З останнiх сил
вчепилося в Землю, i вона напоïла його своïми соками,
зберегла, як завжди намагається зберегти все живе, що приходить в
цей свiт
Тук-тук-тук Звичайно, вже десь дятел взявся до роботи. Лiс давно ожив
пташиними голосами. Можливо, фахiвцю вони розказали б багато про що, бо
ж кожна пташина має свiй голос, свiй спiв. Та для мiського жителя,
нечастого мандрiвника в природу все зливається в один хор, в
спiльний пташиний спiв.
Зелена галявина з лiсовим озерцем виринає з-за дерев несподiвано.
Стежина давно вже почала просiдати, спускатися вниз, але за звуками
лiсовими, зблисками свiтла мiж деревами, спогляданням якихось
чудернацьких гiлок i пенькiв, то й не помiтилося. Тим приємнiшою
стає несподiванка.
Люди сюди останнiм часом ще не добиралися. Iнакше не росли б зграйкою
неподалiк води великi жовтi воронячi очка. Вони справжнi лiсовi
аристократки, яких стає в природi все менше й менше, мрiйливо
задивилися в небо.
А навколо така краса! Чим не мiсце для привалу. Сучкуватою, пiдiбраною
ще на початку мандрiвки палицею шелестиш поправi: не хочеться ненароком
познайомитися з гадюкою чи вужем. Почують присутнiсть людини вiдповзуть.
От i зможемо далi мирно спiвiснувати в природi, не завдаючи шкоди одне
одному. День тим часом входить в повну силу. Вже не хилиться до землi,
обважнiла пiд росою трава, духмяно починає пахнути смолка,
розкидана рожевими мазками на зеленому тлi приозерного бережка, сухо
озиваються на привiтання вiтру гостренькi списи якоïсь
болотяноï трави.
З напiвсну чи то з напiвзадуми виводить тихий звук на озерi. Плеснула
хвостом по водi рибина? Та нi, нарештi хоча б якийсь лiсовий мешканець
потрапив на очi. Навiть не один. Кiлька. Немов хтось запустив темнi
грудочки землi вздовж озерного плеса маленькi чорнi водянi курiпочки
завовтузилися на водi. Щось трапилося в ïх сiмействi? А може, якась
невихована пташина розбила тишу. Через мить знову все стихло. Тиша i
спокiй огорнули лiсову мiсцинку крихiтну частинку нашоï природи,
нашоï Землi.
Лiс невловимо почав змiнюватися. На темнiй водi озерця подовжилися тiнi.
До яскравих зелених кольорiв знову пiдмiшалися темнiшi. Хоча ще тiльки
полудень, але складається враження, що з-пiд старих трухлявих
пенькiв сiрими тiнями вже виповзають сутiнки.
Хай виповзають, ïм ще не скоро пiднятися до верхiвок старих дерев.
Лiсова краïна ще наповнена живими звуками i яскравими фарбами.
Дорога чомусь втомилася, йти стало трохи важче. Погляд
затримується не тiльки красi лiсовоï краïни, але й тих
ранах, якi залишили ïй пiсля себе люди.
Он зграйка молодих сосонок. Такi пухнастi, стрункi. Звеселили не тiльки
лiсову галявинку. Захотiлося пiдiйти до них, доторкнутися, погладити
колючу ледь смолисту хвою. Та що це? На тiй же галявинi сiрi сосновi
пеньочки свiтяться нiмим докором не тiльки тому, хто знищив тут красу,
всiй людськiй спiльнотi, яка заради миттєвоï втiхи знищила
чуже життя. Якi ще слiди, схожi на цей, зустрiнуться на шляху? А якi лiс
назавжди приховав, засипав осiннiм листям, землею, прикрив старим
трiскучим гiллям, що вiдривається вiд дерев, якi старiють, падають
долi?
Нарештi узлiсся! Задума так швидко повела по стежинi, що лiс закiнчився
непомiтно. Повискакували з-за дерев невеликi кущики лiщини, весело
затрiпотiли рiзьбленим листям молодi кленочки. Обiзвалася зозуля, яка
нiби тiльки й чекала, щоб забачивши когось, запросити полiчити лiта.
Захотiлося ще раз, перед вiдïздом до камяноï пустелi мiста
вдихнути чисте лiсове повiтря, щоб принести з собою додому справжнiй
аромат Землi. Але пахнуло зненацька розiмлiлим на сонцi асфальтом.
Звичайно, траса ж близько!
Старим жовтим жуком виповз з-за повороту той самий вранiшнiй ветеран-
автобус, зупинився. Металевий ляскiт дверцят сполохав свiт лiсового
зачарування. Гей, а де ж вашi гриби, квiти, поцiкавився водiй. У лiсi.
Хай ще пiдростають! Вiдповiдь цiлком задовольнила дядька. Може, воно, й
правильно, все ж не втримався вiн вiд коментарiв. Автобусик виривався з
поворотiв лiсовоï дороги. Напiвпорожнiй рюкзак i сучкувата товста
палиця подарунок лiсу вiбрували в такт руху машини. День хилився до сну.
Вiн не був прожитий даремно, бо подарував зустрiч з частинкою природи,
розумiння того, яка добра й щира до нас Земля.