Слово про похiд Iгорiв (переклад Леонiда Махновця)

Цей перiод охоплює часи XI — першоï половини XVIII ст.
Лiтература цього часу багата й рiзноманiтна, постає у багатьох
жанрах як перекладних, так i оригiнальних творiв: Бiблiя i церковнi
книги, патерики, лiтописи. Найбiльш вiдомими творами давньоï
украïнськоï лiтератури, що дiйшли до нашого часу, є
Повiсть минулих лiт i Слово про похiд Iгорiв, представниками цього
перiоду є багато видатних письменникiв, серед них -1. Вишенський,
Г. Сковорода .
Слово про похiд Iгорiв (переклад Леонiда Махновця)
1. Заспiв
Чи не гоже було б нам, браття, почати старими словами ратних повiстей
[мову] про похiд Iгорiв, Iгоря Святославича? Початися ж оцiй пiснi по
билицях часу нашого, а не за вимислом Бояна. Боян бо вiщий, якщо кому
хотiв пiсню творити, то розтiкався мислiю по древу, сiрим вовком по
землi, сизим орлом пiд хмарами. Споминав вiн, кажуть, давнiх часiв
усобицi — тодi напускав десять соколiв на стадо лебедiв: котру [з
лебедиць] сокiл доганяє, та перша пiснi спiває старому
Ярославу, хороброму Мстиславу, який зарiзав Редедю перед полками
косозькими, красному Роману Святославичу Боян же, браття, не десять
соколiв на стадо лебедiв пускає, а своï вiщiï персти на
живiï струни накладає, вони же самi князям славу рокотали.
Почнем же, браття, повiсть оцю вiд старого Володимира до нинiшнього
Iгоря, який укрiпив ум силою своєю i вигострив серця свойого
мужнiстю; сповнившись ратного духу, навiв своï хоробрi полки на
землю Половецькую за землю Руськую.
2. Iгор вирушає в похiд. Загрозливi вiщування
О Бояне, соловiю часу давнього! Аби ти оцi полки ощебетав, скачучи,
соловiю, помислом по древу, лiтаючи умом пiд хмарами, звиваючи славу
обаполи часу нашого, бiжучи тропою Трояна через поля i гори! Спiвати
було б пiсню Iгоревi, того [Олега] внуку: Не буря соколiв занесла через
поля широкiï — галки стадами бiжать до Дону великого. А чи
так заспiвати було б, вiщий Бояне, Велесiв внуче: Конi iржуть за Сулою
— дзвенить слава в Києвi; труби трублять в Новгородi —
стоять стяги в Путивлi.
Iгор жде милого брата Всеволода. I сказав йому буй-тур Всеволод: Один
брат [у мене], один свiт свiтлий — ти, Iгорю! Обидва ми
Святославичi! Сiдлай, брате, своï бистрiï конi, а моï вже
готовi, осiдланi пiд Курськом, попереду. А моï тi куряни —
воïни вправнi: пiд трубами сповитi, пiд шоломами злелiянi, кiнцем
списа згодованi, путi ïм вiдомi, яруги ïм знайомi, луки у них
напруженi, сагайдаки отворенi, шаблi вигостренi; самi скачуть, як тi
сiрi вовки в полi, шукаючи собi честi, а князю слави.
Тодi Iгор глянув на свiтлеє сонце й побачив вiд нього тьмою всi
своï воï покритi. I сказав Iгор до дружини: Браття i дружино!
Лучче ж би потятим бути, анiж полоненим бути. Так всядьмо, браття, на
своï бистрiï конi та на Дiн синiй поглянем. Спала князю на ум
охота — i жадоба спробувати Дону великого знамення йому заступила:
Хочу-бо, — сказав [вiн], — списа переломити кiнець поля
половецького; з вами, русичi, хочу голову свою положити або напитися
шоломом з Дону!
Тодi вступив Iгор князь в золоте стремено i поïхав по чистому полю.
Сонце йому тьмою путь заступало; нiч, стогнучи йому грозою, птиць
збудила; свист дикий встав поблизу: див кличе зверху дерева —
велить прислухатись землi незнаємiй: Волзi, i Помор'ю, i Посуллю,
Сурожу, i Корсуню, i тобi, тмутараканський iдол!
I половцi небитими дорогами побiгли до Дону великого; кричать вози
ïхнi опiвночi, мов лебедi сполоханi. Iгор на Дiн воïв веде!
Уже бо бiди його птаство по дубах пильнує, вовки жах наводять по
яругах, орли клекотом на костi звiрiв зовуть, лисицi брешуть на
черленiï щити. О Руська земле, уже за горою єси!
3. Перша битва з половцями Довго нiч меркне. Зоря-свiт запалала. Мла
поля покрила. Щебет солов'ïв заснув, говiр галок пробудивсь.
Русичi великiï поля черленими щитами перегородили, шукаючи собi
честi, а князю слави.
З зарання у п'ятницю потоптали [вони] поганi полки половецькiï i,
сипнувшись стрiлами по полю, помчали красних дiвчат половецьких, а з
ними злото, i паволоки, i дорогi оксамити. Покривалами, i опанчами, i
кожухами почали мости мостити по болотах i багнистих мiсцях, — i
всякими узороччями половецькими. Черлен стяг, бiла хоругов, черлена
чiлка, срiбне ратище — хороброму Святославичу Дрiмає в полi
Олегове хоробреє гнiздо. Далеко залетiло! Не було воно на кривду
породжене нi соколу, нi кречету, нi тобi, чорний ворон, поганий
половчине! Гзак бiжить сiрим вовком, Кончак йому вслiд [коня] править до
Дону великого.
4. Друга битва з половцями. Поразка Iгоревого вiйська
Другого дня вельми рано кривавiï зорi свiт провiщають; чорнiï
хмари з моря iдуть, хочуть прикрити чотири сонця, а в них трепечуть
блискавки синiï. Бути грому великому! Iти дощу стрiлами з Дону
великого! Отут списам поломитись, отут шаблям пощербитись об шоломи
половецькiï, на рiцi Каялi, бiля Дону великого! О Руськая земле,
уже за горою єси!
Ось вiтри, Стрибожi внуки, вiють з моря стрiлами на хоробрi полки
Iгоревi. Земля гуде. Рiки мутно течуть. Порохи поля покривають. Стяги
говорять: половцi iдуть вiд Дону, i вiд моря, i з усiх сторiн руськi
полки обступили. Дiти бiсовi кликом поля перегородили, а хоробрi русичi
перегородили черленими щитами.
Яртурс Всеволоде! Стоïш ти в оборонi, прищеш на воïв стрiлами,
гримиш об шоломи мечами харалужними. Куди тур поскочив, своïм
золотим шоломом посвiчуючи, там i лежать поганiï голови
половецькiï. Поскiпанi шаблями гартованими шоломи оварськiï
тобою, яр-туре Всеволоде! Вiн завдав цi рани, дороге браття, забувши
почесть i життя, i города Чернiгова отчий золотий стiл, i
своєï милоï жони, красноï Глiбiвни, звичаï i
обичаï!
Були вiки Трояна, минули лiта Ярослава; були походи Олеговi, Олега
Святославича. А той Олег мечем крамолу кував i стрiли по землi [Руськiй]
сiяв. Вступає вiн в золоте стремено в городi Тму-тороканi, —
той же дзвiн чув давнiй великий Ярославiв син Всеволод, а Володимир
щоранку ушi закладав у Чернiговi. Бориса ж В'ячеславича хвальба на
[смертний] суд привела i на зелений покров Каяли-рiки поклала за обиду
Олегову, хороброго i молодого князя. З тiєï ж Каяли Святополк
повелiв отця узяти свого [i привезти] помiж угорськими iноходцями до
святоï Софiï, до Києва. Тодi, за Олега Гориславича,
сiялось й виростало усобицями, гинуло добро Даждьбожого внука, в княжих
крамолах вiки вкоротилися людям. Тодi по Руськiй землi рiдко ратаï
гукали, трупи собi дiлячи, а галки свою рiч говорили, на поживу летiти
збираючись. То було в тi битви i в тi походи, а такоï битви —
нечувано!
З зарання до вечора, з вечора до свiта летять стрiли гартованi, гримлять
шаблi об шоломи, трiщать списи харалужнiï у полi незнаємiм,
серед землi Половецькоï. Чорна земля пiд копитами кiстьми була
засiяна, а кров'ю полита: тугою зiйшли вони по Руськiй землi! Що там
шумить, що там дзвенить вдалинi рано перед зорями? Iгор полки
завертає: жаль бо йому милого брата Всеволода. Билися день, билися
другий: третього дня пiд полудень упали стяги Iгоревi. Тут два брати
розлучились на березi бистроï Каяли; тут кривавого вина недостало;
тут пир докiнчили хоробрi русичi: сватiв напоïли i самi полягли за
землю Руськую. Никне трава жалощами, а дерево з тугою к землi
приклонилось.
5. Тужiння за Iгоревим вiйськом
Уже бо, браття, невеселая година настала, уже пустиня силу [руську]
прикрила. Встала Обида в силах Даждьбожого внука, ступила дiвою на землю
Трояна, заплескала лебединими крильми на синiм морi край Дону; плещучи,
прогнала багатi часи. Припинились походи князiв на поганих, сказав бо
брат брату: Се моє, i те — теж моє. I почали князi про
малеє — се великеє мовити i самi на себе крамолу
кувати. А поганi з усiх сторiн приходили з побiдами на землю Руськую. О,
далеко зайшов сокiл, птиць б'ючи, — к морю! А Iгоря хороброго
полку — не воскресити!
За ним [морем] кликнули Карна i Жля, поскакали по Руськiй землi, вогонь
людям мечучи в полум'янiм розi. Жони руськi заплакали, примовляючи: Уже
нам своïх милих лад нi мислiю помислити, нi думаю здумати, нi очима
оглядiти, а злота i срiбла того не мало загубити. I застогнав же,
браття, Киïв тугою, а Чернiгiв напастьми. Горе розлилося по Руськiй
землi, печаль буйна пiшла серед землi Руськоï. А князi самi на себе
крамолу кували, а поганiï самi, з побiдами набiгаючи на Руську
землю, брали данину по бiлцi з [кожного] двора.
Тiï бо два хоробрi Святославичi, Iгор i Всеволод, вже бiду
[половцiв] розбудили, що ïï приспав був отець ïх,
Святослав грiзний великий киïвський. Грозою [для половцiв] був вiн:
розгромив своïми сильними полками i харалужними мечами, наступив на
землю половецькую, притоптав горби i яруги, змутив рiки i озера, висушив
потоки i болота. А поганого Кобяка iз Лукомор'я од залiзних великих
полкiв половецьких, як вихор, вихопив. I упав той Кобяк в градi
Києвi, в гридницi Святослава. Тут [в цей час] нiмцi i венецiйцi,
тут греки i морава [чехи] спiвають славу Святославу, корять князя Iгоря,
що потопив добро на днi Каяли, рiки половецькоï, — руського
злота насипали. Тут [в цей час] Iгор князь пересiв iз сiдла золотого у
сiдло невольниче. Засмутились в мiстах стiни, а веселiсть поникла.
6. Сон i золоте слово Святослава
А Святослав мутен сон бачив в Києвi на горах. В цю нiч з вечора
одягай мене, — рече, — чорним покривалом на кроватi тисовiй,
черпали менi синє вино з горем змiшане, сипали менi з порожнiх
сагайдакiв поганих великий жемчуг на лоно i нiжили мене. Уже дошки без
князька в моïм теремi золотоверхiм. Всю нiч з вечора сiрi ворони
крякали пiд Плiсенським на оболонi, були в дебрi Киянi i неслися до
синього моря.
I сказали бояри: Уже, княже, туга [твiй] ум полонила; себо два соколи
злетiли з отчого стола золотого пошукати града Тмутороканя або напитися
шоломом з Дону. Уже соколам крильця пови-тинали поганих шаблями, а
ïх самих опутали в пута залiзнi. Темно було бо в третiй день: два
сонця затемнились, оба багрянiï стовпи погасились i з ним молодi
два мiсяцi, Олег i Святослав, тьмою огорнулись, i в морi потонули, i
велику зухвалiсть подали хановi. На рiцi Каялi тьма свiт покрила: по
Руськiй землi простерлися половцi, наче пардуже гнiздо. Уже упала хула
на хвалу, уже вдарило насильство на волю, уже кинувся див на [Руську]
землю. I от готськiï краснi дiвчата заспiвали на березi синього
моря: дзвонячи руським злотом, оспiвують часи Бусовi, лелiють помсту
Шарукана. А нам уже, дружинi, жодних веселощiв!
Тодi великий Святослав iзронив золоте слово, з сльозами змiшане, i
прорiк: О моï синовцi, Iгорю i Всеволоде! Рано єсте почали
половецькую землю мечами разити, а собi слави шукати. Та без честi
одолiли [половцiв у першiй сутичцi], без честi бо кров погану ви
пролили. Вашi хоробрi серця в жорсткiм харалузi скованi, а в одвазi
загартованi. Що ж натворили ви моïй срiбнiй сивинi? I уже не бачу
влади сильного, i багатого, i многоратного брата його Ярослава з
чернiгiвськими вельможами, з воєводами, i з татранами, i з
топчаками, i з регувами, i з ольберами. Це ж вони без щитiв з ножами
[лише] захалявними кликом полки побивають, дзвонячи в прадiдiвську
славу. Ви ж сказали: Мужаймось самi — минулу славу самi заберем i
прийдешню самi подiлим! А чи дивно се, браття, старому помолодiти? Коли
сокiл линяє — високо [вiн] птиць ганяє: не дасть
гнiзда свойого в обиду Та се зле: князi менi — не пособники,
нiнащо година обернулась. Се в Римовi кричать пiд шаблями половецькими,
а Володимир пiд ранами. Туга i печаль сину Глiбовому!
Великий княже Всеволоде! Не мислю б тобi прилетiти iздалека —
отчий золотий стiл постерегти! Ти бо можеш Волгу веслами розкропити, а
Дiн шоломами вилляти! Коли б ти тут був — то була б рабиня по
ногатi, а бранець — по рiзанi. Ти бо можеш посуху живими
самострiлами стрiляти — удалими синами Глiбовими!
Ти, буй Рюриче, i Давиде! Чи не вашi золоченi шоломи по кровi плавали?
Чи не ваша хоробра дружина рикає, яко тури, раненi шаблями
гартованими на полi незнаємiм? Вступайте, господарi, в злотi
стремена за обиду часу нашого, за землю Руськую, за рани Iгоревi,
смiлого Святославича!
Галицький Осьмомисле Ярославе! Високо сидиш ти на своïм
злотокованiм столi, пiдпер гори угорськiï своïми залiзними
полками, заступивши королевi путь, зачинивши Дунаю ворота, метаючи
тягарi через хмари , суди радячи до Дунаю. Грози твоï по землях
течуть, одчиняєш ти Києву ворота, стрiляєш ти з отчого
золотого стола салтанiв за землями. Стрiляй, господарю, Кончака, раба
поганого, за землю Руськую, за рани Iгоревi, смiлого Святославича!
А ти, буй Романе, i Мстиславе! Хоробра мисль носить ваш ум на подвиг.
Високо пливеш ти на подвиг в смiливостi, наче сокiл на вiтрах ширяючи,
хотячи птицю в смiлостi здолати. Єсть бо у вас залiзнi молодцi пiд
шоломами латинськими. Од них [молодцiв] загула [Руська] земля, i багато
краïн — Хинова, Литва, Ятваги, Деремела, i половцi сулицi
своï покидали, а голови своï пiдклонили пiд тiï мечi
харалужнiï. Але вже, княже [Романе], Iгорю померк сонця свiт, а
дерево поронило листя не з добра: по Росi i по Сулi городи подiлили, а
Iгореве вiйсько хоробре не воскресити! Дiн тебе, княже, кличе i зове
князiв на побiду. Ольговичi, хоробрi князi, успiли на бiй! Iнгвар i
Всеволод, i всi три Мстиславичi, не лихого гнiзда шестикрильцi! Ви не
правом переможцiв володiння собi захопили! Нащо ж вашi золотi шоломи, i
сулицi ляськiï, i щити? Загородiте полю ворота своïми гострими
стрiлами за землю Руськую, за рани Iгоревi, смiлого Святославича!
Уже бо Сула не тече струменями срiбними для города Переяслава, i Двина
болотом тече для тих грiзних полочанiв пiд кликом поганих. Один лиш
Iзяслав, син Василькiв, подзвонив своïми гострими мечами об шоломи
литовськiï, погубив славу дiда свого Всеслава, а сам пiд черленими
щитами на кривавiй травi [теж був] порубаний литовськими мечами.
Iсходить юна кров, i сказав вiн: Дружину твою, княже, птицi крильми
одягай, а звiрi кров полизали! Не було тут [нi] брата Брячислава, нi
другого, Всеволода. Самотнiй, зронив вiн жемчужну душу з хороброго тiла
через золоте ожерелля. Посмутнiли голоси, поникли веселощi, труби
трублять городенськiï. Ярославе i всi внуки Всеславовi! Уже
понизiть стяги своï, вкладiть [у пiхви] своï мечi пощербленi:
уже бо вискочили ви з дiдiвськоï слави! Ви бо своïми крамолами
почали наводити поганих на землю Руську, на добро Всеслава. Через
незгоду бо настало насильство од землi половецькоï!
На сьомiм вiцi Трояна кинув Всеслав (князь полоцький) жереб на дiвицю
собi любу. Вiн обманом обперся на коней i скочив до града Києва i
дiткнувся ратищем золотого стола киïвського. Скочив од них лютим
звiром опiвночi з Бiлгорода, окутався в синю млу; вiн урвав щастя тричi:
одчинив ворота Новгороду, розбив славу Ярославу, скочив вовком до Немиги
з Дудуток. На Немизi снопи стелять головами, молотять цiпами
харалужними, на току життя кладуть, вiють душу од тiла. Немиги кривавi
береги не добром були засiянi — засiянi кiстьми руських синiв.
Всеслав князь людям суд чинив, князям городи рядив, а сам вночi вовком
бiгав: iз Києва добiгав до пiвнiв у Тму-торокань, великому Хорсовi
вовком путь перебiгав. Ному в Полоцьку подзвонили до заутренi рано у
святiй Софiï у дзвони, а вiн в Києвi дзвiн той чув. Хоч була
й вiща душа в смiлiм тiлi, та часто бiду терпiв вiн. Йому вiщий Боян в
давнину i приспiвку, розумний, сказав: Нi хитрому, нi смiлому, нi
чаклуну вмiлому — суда Божого не минути. О, стогнати Руськiй
землi, спом'янувши колишню годину й колишнiх князiв! Того старого
Володимира нiяк було прикувати до гiр киïвських; ото ж бо й нинi
встали стяги Рюриковi, i другiï — Давидовi (князь
смоленський), та нарiзно в них бунчуки мають, спiвають списи!
7. Плач Ярославни
На Дунаï Ярославнин голос чути, зозулею, незнаєма, рано
кує: Полечу, — рече, — зозулею по Дунаєвi, омочу
бобровий рукав у Каялi рiцi, утру князю кривавiï його рани на
дужому його тiлi!
Ярославна рано плаче в Путивлi на заборолi, примовляючи: О вiтре,
вiтрило! Чому, господине, так сильно вiєш ти? Чому мечеш ти
хиновськiï стрiлки на своïх легесеньких крильцях на
моєï лади воïв? Мало тобi було вгорi пiд хмарами вiяти,
лелiючи кораблi на синiм морi? Чому, господине, моï веселощi по
ковилi розвiяв?
Ярославна рано плаче в Путивлi городi на заборолi, примовляючи: О Днiпре
Словутичу! Ти пробив єси кам'янiï гори через землю
Половецькую. Ти лелiяв єси на собi Святослава насади до полку
Кобякового. Прилелiй, господине, мою ладу менi, щоб я не слала йому слiз
на море рано.
Ярославна рано плаче в Путивлi на заборолi, примовляючи: Свiтле i
трисвiтлеє сонце! Всiм тепле i красне єси! Чому, господине,
простерло [ти] гарячi променi своï на лади воïв, в полi
безводнiм спрагою ïм луки звело, тугою ïм сагайдаки стягло?
8. Втеча Iгоря з полону
Заграло море опiвночi, iдуть смерчi млою: Iгоревi князю Бог путь явить
iз землi Половецькоï на землю Руськую, к отчому золотому столу.
Позгасли вечiрнi зорi. Iгор мислiю поля мiрить од великого Дону до
малого Дiнця. Свиснув опiвночi Овлур на коня за рiкою, велить князю
розумiти: князю Iгорю не бути кликаним! Загула земля [пiд копитами],
зашумiла трава, вежi половецькi сколихнулися. А Iгор князь поскочив
горностаєм в комишi i бiлим гоголем на воду. Упав на бистрого коня
i скочив з нього сiрим вовком. I помчав до лугу Дiнця, i полетiв соколом
пiд млою, забиваючи гусей i лебедiв на снiданок, на обiд i на вечерю.
Коли Iгор соколом полетiв, тодi Влур вовком помчав, струшуючи собою
студену росу: пiдiрвали бо [вони] своïх бистрих коней. Донець рече:
Княже Iгорю! Не мало тобi величi, а Кончаковi прикростi, а Руськiй землi
веселостi! Iгор рече: О Донче! Не мало тобi величi, що лелiяв ти князя
на хвилях, слав ти йому зелену траву на своïх берегах срiбних,
одягав ти його теплою млою пiд тiнню зеленого дерева, стерiг ти його
гоголем на водi, чайками на струмках, чернядьми на вiтрах. Не така ж,
говорять, рiка Стугна; мало води маючи, пожерши [пiд час паводi] чужi
ручаï i струмки, розширена в устi, вона юнака князя Ростислава
скрила [у своïх водах] на днi при темнiм березi. Плаче мати
Ростиславова по юнаку князю Ростиславу. Поникли квiти жалобою, i дерево
з тугою к землi приклонилось.
9. Повернення Iгоря. Величання
То не сороки заскрекотали — по слiду Iгоревiм летить Гзак з
Кончаком. Тодi ворони не каркали, галки позмовкали, сороки не
скрекотали, полози повзали тiльки. Дятли стукотом путь до рiки вказують,
солов'ï веселими пiснями свiт провiщають.
Мовить Гзак Кончаковi: Коли сокiл до гнiзда летить — то ми
сокiльця опутаємо красною дiвицею. I каже Гзак Кончаковi: Коли
його опутаємо красною дiвицею, не буде нам нi сокiльця, нi нам
красноï дiвицi, i почнуть нас птицi бити в полi половецькiм. Сказав
Боян про походи Святослава, пiснетворець часу давнього, —
Ярослава, Олега княжого: Хоч i тяжко головi без плечей — зле й
тiлу без голови, — [так i] Руськiй землi без Iгоря. Сонце
свiтиться на небесах — Iгор князь в Руськiй землi, — дiвчата
спiвають на Дунаï, в'ються голоси [ïх] через море до
Києва. Iгор ïде по Боричевiм [узвозi] до святоï
Богородицi Пирогощi. Землi радi, городи веселi. Заспiвавши пiсню старим
князям, потiм i молодим [треба] спiвати: Слава Iгорю Свя-тославичу, буй-
туру Всеволоду, Володимиру Iгоревичу! здоров'я князям i дружинi, що
борються за християн проти поганих полкiв! Князям слава i дружинi!
Амiнь.
Аналiз твору
Слово про похiд Iгорiв — вершина оригiнальноï лiтератури
перiоду Киïвськоï Русi. Високий рiвень розвитку лiтератури
Киïвськоï Русi ХI-ХП столiть став пiдґрунтям для
створення видатноï пам'ятки цього перiоду — Слова про похiд
Iгорiв. Це перший твiр давньоруськоï лiтератури, який здобув
усесвiтню славу.
Iсторiя знайдення твору. 1795 рiк. До рук любителя старовини графа
Олексiя Мусiна-Пуш-кiна потрапив рукописний збiрник, де серед iнших
творiв було й невiдоме на той час Слово про похiд Iгорiв. У 1812 роцi,
пiд час вiйни з Наполеоном, у Москвi, що була охоплена пожежею, рукопис
Слова згорiв. Нинi текст вiдомий за рукописною копiєю цього списку
i його публiкацiєю 1800 року.
Iсторичне пiдґрунтя твору. Час, коли жив автор Слова, був дуже
напруженим в iсторiï схiдних слов'ян. Киïвська Русь почала
пiдупадати, роздрiбнюватися на окремi князiвства, якi ворогували мiж
собою, вели братовбивчi вiйни за територiï сусiдiв. Давньоруська
держава втратила свою колишню могутнiсть. Саме тому на останню чверть
XII столiття припадає збiльшення нападiв половецьких ханiв на
Русь. Вина за це частково лягає на самих князiв, якi запрошували
ворогiв руського народу для зведення рахункiв iз суперниками. Незгоди
мiж князями, безперервнi усобицi ослаблювали Русь, i половецькi хани з
кожним роком усе глибше проникали в ïï межi, неодноразово
загрожуючи навiть Києву. Це змусило пiвденноруських князiв ужити
термiнових заходiв у боротьбi зi степовими кочовиками. Зокрема,
киïвському князю Святославу вдалося в 1183 роцi створити невелику
коалiцiю пiвденноруських князiв, якi взяли участь у воєнному
походi проти половцiв, що вiдбувся влiтку 1184 року. Вiн закiнчився
успiшно: половцi були розбитi, хан Кобяк захоплений у полон i страчений
у Києвi. Однак Iгор Святославович не мiг узяти участi в цьому
походi, бо почався вiн весною i ожеледь перешкодила кiнному вiйську
Iгоря поспiти вчасно. Це непокоïло гордовитого i смiливого новгород-
сiверського князя, i вiн вирiшив виступити проти половцiв власними
силами. I ось 23 квiтня 1185 року князь Iгор виступив у похiд. Разом iз
ним пiшли також його син Володимир, що княжив у Путивлi, i племiнник
Святослав Ольгович iз Рильська. По дорозi до них приєднався i
четвертий учасник походу — брат Iгоря Всеволод, князь
трубчевський. Ранком у п'ятницю, 10 травня, вони здолали половцiв i
захопили ïхнi вежi (намети, кибитки). Але на ранок другого дня
русичi побачили, що вони оточенi половецькими полками. Цiлу суботу i
вранцi в недiлю продовжувалася жорстока битва. Руське вiйсько зазнало
повноï поразки. Так похiд Iгоря, що вiдбувся таємно вiд
киïвського князя Святослава, закiнчився поразкою для руських
воïнiв i став горем для Руськоï землi. Навiть нiкому було
звiстку подати про загибель руських дружин, бо з усього вiйська
залишилися живими лише 15 осiб. У той час, як князь Iгор перебував у
полонi, хани Кончак i Ґзак грабували i спопеляли руськi
князiвства. Довiдавшись вiд половчанина Овлура про намiр ханiв знищити
полонених через невдачi на землях Киïвськоï Русi Iгор
тiкає з полону i через 13 днiв опиняється на батькiвщинi.