Спогади дитинства

Не все те забулось, що було змалку. Пригадую, як ще малими дiтлахами по
синьорипучих снiгах ходили колядувати i нам виносили солодощi, пирiжки з
печеними буряками або ж просто спускали собаку з цепу. Пригадую, як
ранньоï весни, темного, принишклого вечора, поверталися з церкви
жiнки iз запаленими свiчками. Вони ховали кволе свiтло за тинками
долонь, оберiгали вiд подуву вiтерцю, од власного дихання, намагаючись
донести запаленi свiчки аж додому. Цiкаво було дивитися на рухливi цятки
вогню, якi, коливаючись, щось безмовно розповiдали й дорозi, i деревам,
i чорному небу. I все ïх, мабуть, розумiло, бо ж слухало
заворожено.
Пригадую, як ми, дiти, зламували на Iвана Купала гiльце, прикрашали його
стрiчками, стружками, паперовими квiтами, як ходили з тим гiльцем по
вулицi, спiвали пiсень тремтячими голосами, а потiм прикривали ним
грядку огiркiв, щоб добре цвiли, щоб добре родили, щоб було непосушливе
лiто. Вранцi виходили на город, а з молодого гудиння усмiхнено визирали
жовтi квiточки. I ставало на душi так, наче не було вчорашнього Iвана
Купала, наче не було тих вечорово-протяжних пiсень, не було зворушливо-
млосного ниття в серцях i ще багато чого не було…
Город бiля хати. Цвiтуть соняшники. Озвученi бджолами, вони чомусь
подiбнi для мене на круглi кобзи, якi земля пiдняла зi свого лона на
високих живих стеблах. Як молоде зiтхання землi, як рожевий подих ранку,
стоять на тонких пiдсвiчниках тремтячi маки. Десь у зеленiй, бурхливiй
гущi городу або на окремiй грядцi вони попiдставляли своï рум'янi
чашечки, складенi з пелюсток, шпарким променям, ловлять ïх, хочуть
нацiдити по вiнця. Хитнеться одна пелюстка, гойднеться друга i вже
розтеклося, вилилося сонячне тепло, i вже знову треба стати непорушно,
обережно пiдставляти рум'янi чашечки, чекати наллє сонце свого
тепла чи не наллє.
Пiдiйдеш до макiв, довго стоятимеш, здивований ïхньою чистотою i
непорочнiстю, милуватимешся зi цнотливостi ïхнього
Блиску. Ще не порiвнюєш ïх нi зi своïм власним життям,
нi свого життя не порiвняєш з ïхнiм цвiтiнням. Це порiвняння
прийде пiзнiше, коли вже тi маки бачитимеш у спогадах, коли
намагатимешся вiдновити в пам'ятi ïхнiй ранково-росяний запах i не
зможеш. I уявиш тодi своє дитинство великою квiткою маку, яка щойно-
щойно визволяє своï пелюстки з тугого бутона. Уявиш десь
посеред городу в оточеннi в'юнкоï квасолi, що пнеться по патиках,
зазираючи яскравими своïми квiтучими оченятами прямiсiнько у твою
душу. Уявиш десь на свiтанку, коли бентежне молоко туману тече без
берегiв, а у великiй краплинi роси, що зiбралася за нiч мiж пелюстками,
вiдбивається весь той щойно народжений свiт, щойно народжений
ранок. I тремтить у тiй краплинi його прохолода, i
вiддзеркалюється невидимий вiтерець i ще щось таке, чому й слiв не
добереш.
413 слiв За Є. Гуцалом