Тема твору: У вiйни не жiноче обличчя

Так хiба про це розповiси — У якi ти роки жила! Яка безмiрна вага на жiночi плечi лягла! М. Iсаковський. Вiйна … Огидна ïï особа нiколи не зiтреться з пам'ятi народноï. Холоднi й безжалiснi очi дивилися стовбурами знарядь на бiйцiв, що йдуть в атаку, страшними кривавими ранами — на медсестер, санiтарок, хiрургiв, дивилися на голодних робiтниках, що знемагали, у верстатiв, несучи горе й смерть. Грубi ïï руки виривали жертви з кожного будинку, кожноï сiм'ï.
Так, не жiноча, але долi жiнки в роки вiйни не позаздриш. Жiнка, нiжна, прекрасна, самою природою створена для любовi, для виконання великоï мiсiï матерi, жiнка, що з'єднала в собi i багатство, i життя, i сльози, i любов, була змушена взяти в руки зброю! Дiвчата, учорашнi школярки, на тендiтних плiчках своïх серед розривiв снарядiв виносили з бою поранених бiйцiв. Дiвчатка цiлодобово простоювали у верстатiв i не розгинали спини на колгоспних полях. Не могли, не мали права iнженери людських душ пройти повз цi подiï. Всi нашi вiдомi письменники торкнулися у своïй творчостi теми вiйни, але кращi зi створених добуткiв належать письменникам- фронтовикам, не з чуток знають про вiйну.

• …Пiшла з дитинства в брудну теплушку, в ешелон пiхоти, у санiтарний взвод.
• Ю. Друнiна

Тема вiйни дiйсно близька поетесi, хвилює ïï. Вона говорить: Пишу про це тому, що не можу не писати. Пам'ять серця… А як хотiлося б забути!

• Серце, серце,
• Забудь скорiше
• Виття сирени,
• Вибухи, димний вiтер,
• Сльози посивiлих матерiв…
• Вiдповiдає серце менi суворо:
• Нi, про це забути не можна.

В 1941 роцi добровiльно пiшла Ю. Друнiна на фронт i до кiнця вiйни служила батальйонним санiнструктором. Якi важкi випробування вона пройшла, але звикнути до жахiв, ранам, смертi жiнцi не дано.

• Я стiльки разiв бачила рукопашний.
• Раз — наяву. I тисячу — у снi.
• Хто говорить, що на вiйнi не страшно,
• Той нiчого не знає про вiйну.

Немає пам'ятника невiдомiй санiтарцi або невiдомiй медсестрi, пам'ятника тiєï, котра не тiльки бачила смерть i калiцтва, але цiною власного життя рятувала поранених. Немає пам'ятника, але залишилася пам'ять. Оспiвати, возвеличити своïх подруг у вiршах прагнула Ю. Друнiна, ще раз нагадати про ïх, про ïх дивовижно важку, але нескiнченно прекрасну долю. Жiнка дає життя, жiнка й життя — синонiми. Але Батькiвщина була в небезпецi, i жiнка встала в ряди ïï захисникiв.
Саме про таких, молодих, гарних дiвчат розповiдає Борис Васильєв у своïй чудовiй повiстi А зорi тут тихi…. Лише один епiзод, одне незначне в масштабах цiєï непоясненоï вiйни зiткнення з ворогом у тилу нашоï армiï. А як вiдбився на ньому весь жах, вся несумiснiсть жiночоï частки в цi страшнi роки iз самим поняттям жiнка! П'ять дiвчисьок, керованих старшиною Васьковим, цiною своïх життiв запобiгли великiй диверсiï, вивiвши з ладу спецiально пiдготовлену групу iз шiстнадцяти фашистських солдатiв. Нi цi дiвчата, не десятки, сотнi тисяч iнших не думали про себе, пам'ятали тiльки про долю народу, своєï Батькiвщини. Запам'ятовується, назавжди залишається в серцях образ Женi Комельковоï. …Так нерозумно, так нiсенiтно й неправдоподiбно було вмирати в дев'ятнадцять рокiв. А особливо ïй, високiй, рудiй, бiлошкiрiй, iз прекрасними зеленими, круглими, як блюдця, очами, ïй, у якоï все життя спереду. …Вона могла б затаïтися, перечекати й, може бути, пiти. Але вона стрiляла, поки були патрони, захищаючи Риту Осянiну, Васькова, саме життя на землi, забуваючи про те, що вона загине. Так надходили все жiнки: заради життя iнших, заради Батькiвщини билися до останнього патрона.
Жiнка грiзного часу змушена була не тiльки воювати на фронтi, убивати ворога своïми руками, вона, саме вона, кувала перемогу в тилу. У той ранок попрощався з тобою твiй чоловiк, або брат, або син, i ти зi своєю судьбою залишилася один на один. Один на один зi слiзьми, з незжатими в полi хлiбами ти зустрiла цю вiйну. Це вiрш, написаний в 1945 роцi М. Iсаковським, тiсно пов'язаний з долею героïнi повiстi Вiталiною Закруткiною Матiр людська. Образ жiнки-трудiвницi, жiнки нескiнченноï доброти й неосяжного серця створює автор. Фашисти зламали все ïï життя. Спалено будинок, повiшенi чоловiк i син, загинули або викраденi на чужину подруги й сусiди, але Марiя знаходить у собi сили жити заради майбутньоï дитини, заради людей, заради перемоги. Працює вона не покладаючи рук за всю третю бригаду колгоспу iменi В. I. Ленiна, устигає скрiзь. Чотири мiсяцi живе вона одна, працює одна, але не озлобилася Марiя, не втратила людяностi й доброти. Скiльки турботи й уваги придiляє вона дитятам- ленiнградцям, що спали з розбитого ешелону. Вона з такою сердечнiстю доглядає за хлопцями, що вони називають ïï мамою. Таких, як Марiя, у нас на землi безлiч, i прийде час — люди вiддадуть ïм належне… I тодi не вигаданiй мадоннi спорудять вдячнi люди самий прекрасний, самий величний монумент, а ïй, жiнцi — трудiвницi землi, непохитно перенiсшiй всi тяготи вiйни. Менi часто було страшно й тужливо, мене млоïв вiйни кривавий шлях, я не мрiяла навiть стати щасливоï, менi одного хотiлося: вiдпочити.
У цих рядках поетеса Ольга Берггольц передає почуття жiнок всiєï краïни, а насамперед, звичайно, своï й своєï спiвгромадяни-ленiнградки. Дев'ятсот томливих днiв i ночей очiкування прориву блокади мiста:

• I день за вдень особа моє темнiла, сивини з'явилася на скронях.
• Але вони не просто чекали.
• Я рови на найближчих пiдступах копала,
• Збивала твердi труни
• I малим дiтям рани бинтувала…

Мало, ох як мало iз трьох мiльйонiв цих мужнiх людей зумiло вижити в нелюдських умовах блокади. Цього не витравиш iз пам'ятi живих. I не проходять даром цi днi, невигубний священний ïхнiй осад, сам сум, сама вiйна дивиться очами, що пiзнали, ленiнградок.
Очi вiйни… У них вiдбилася смерть, кров, жах, мучення, нелюдська праця. Вiйна — злочин проти всього живого, проти самоï природи — це головна думка повiстi Чингiза Айтматова Материнське поле. Ведуть розмову стара Толгонай i поле, на якому проробила все своє життя, де зустрiла й полюбила майбутнього чоловiка. Загинули в роки вiйни чоловiк i троє синiв. Нiякими словами не описати горе цiєï жiнки. Рiдним i найближчим стало для неï тепер поле. З ним вона дiлиться своïми таємними думами. I поле зiзнається, що страждає, тужить за селянським рукам, оплакує дiтей своïх — хлiборобiв. Затяглися рани Толгонай плiвкою часу, але не зажили, болять. Хочеться ïй сказати всiм людям, що людина породжена для щастя, для мирноï працi. Можуть люди, повиннi люди перепинити шлях вiйнi.
Здавна вважається, що вiйна — сугубо чоловiча справа. I нехай жiнка жiнкою буде. Але як могли мати, i дружина, i сестра усидiти в будинку, коли сини, чоловiки, брати йшли й не верталися. Бiлоруська письменниця С. Олексiйович створила документальну повiсть У вiйни — не жiноча особа, записавши спогади жiнок, що пройшли вiйну. Зiбранi оповiдання малюють вигляд вiйни, обвинувачують фашизм у тiм, що …жiнцi довелося стати солдатом, у тiм, що жiнка вбивала. Давно вiдгримiли боï, змовкли канонади, не стихає вiйськова напруженiсть. Нова вiйна може вбити життя на землi, i цього не можна допустити. Жiнки особливо гостро вiдчувають жах погрози атомноï вiйни, прагнучи зробити все, щоб вiдвести вiд нинiшнього й прийдешнього поколiнь небезпеку катастрофи. У вiйни — не жiноча особа… У неï особа смертi, тому жiнки всього свiту вiддають всi своï сили боротьбi за мир, задаючи собi питання:
Чи багато ти зробила, скажи, для того, щоб знову не розкололося небо над дитячою головою, щоб не перетворився горна голос у наростаючоï сирени виття? Жiнки, як нiхто iншi, розумiють: людству нiщо не повинне загрожувати, тому що саме священне право людей — це право на життя.