Трагiзм дрiбниць життя в оповiданнях А. Чехова

Iнодi стає страшно, коли замислюєшся над життям, його плином
i побудовою. Аналiзуючи день, який завершується, несподiвано
доходиш висновку, що життя порожнє. Справдi, що ти зробив за цi
неповторнi години свого iснування. Прокинувся, навiв ранковий марафет,
поснiдав, пообiдав, повечеряв, скiльки-то часу чепурився перед
дзеркалом, скiльки-то теревенив зi знайомими, щось там робив. Нiчого не
вiдкрив, нiчого не винайшов. День минув у дрiбницях, таких самих як
учора, i таких самих, якi будуть завтра. Людина прикута до дрiбниць.
Саме цей трагедiйний аспект життя i стає для Чехова, так би
мовити, головним персонажем його оповiдань. Розкриємо навмання
його збiрку.
Ось Дама з собачкою, Прозаïчний випадок подвiйноï
подружньоï зради, де iнтимнi стосунки знаходяться поруч iз
поïданням кавуна, поки жiнка поплаче з незвички. А потiм довгий i
звичний зв'язок зi звичними вже i навiть ритуальними пошуками на словах
виходу iз ситуацiï, що склалася. Господи, оце Тристан та Iзольда?!
Дев'ятирiчний хлопчик Ванька Жуков, вiдданий на навчання до шевця
Алякiна у нiч перед Рiздвом не лягав спати. Хлопчик пише листа до свого
дiдуся в село , а в тому листi знов перелiк низки дрiбниць, якi
пожирають людське життя i надiï на краще майбутнє .
Найстрашнiше те, що утискачi Ваньки свого часу зазнали такоï
самоï науки i, здавалося б, мали дiйти певних висновкiв, згаданi
своï болi…
Дарма! З дня на день повторюється страшна,дрiб'язковiсть
Бєликова. Чому вiн став людиною в футлярi? Що спотворило його
особистiсть? Адже не народився вiп таким, а ставав протягом багатьох
рокiв. Не вбачаю причин занепаду цiєï людини в остраху перед
державою. Часто менi здається, що то була спроба втечi вiд
остогидлого життя, яке приманювало обiцянками радостi, а потiм
перетворювало все на ланцюг банальностей i брехнi. А в давньогрецькiй
лiтературi були героï, що повставали проти самоï долi, якiй
пiдкорялися безсмертнi боги.
I Беликов помер, i на обличчi в нього був вираз радостi. Тепер вiн,
нарештi, був вiльний вiд повсякденностi, дяка Боговi, нарештi
вiльний…
Справдi, все життя кожноï людини на дев'яносто дев'ять вiдсоткiв
склалається з отих дрiбниць. З повсякденних i звичних дiй. Це може
бути джерелом трагедiï може бути запорукою щастя. Дозвольте менi
пояснити цю думку стародавньою притчею. Мандрiвник зустрiв на шляху
чоловiка, який з прокльонами штовхав уперся свою тачку, наповнену
камiнням.
Що ти робиш, добрий чоловiче?
Хiба ти не бачиш? Я вожу це трикляте камiння нещастя мого життя.
I чоловiк з каменем рушив далi важкою ходою. А трохи згодом мандрiвник
зустрiв другого чоловiка, який теж вiз камiння.
Що ти робиш, добрий чоловiче?
Хiба ти не бачиш? Менi казково поталанило: я будую Кельнський собор,
величнiшого за який не буде в жоднiй краïнi.
Чеховськi персонажi не знали, чого й куди вони тягнуть свiй вантаж i
кожен день ставав марнуванням життя i сил. Чи знаємо ми, куди ми
тягнемо свiй вiзок?