Василь Стефаник — Камiнний хрест VI

Дєдю, чуєте, то вже чєс вiходити до колiï, а ви розспiвалиси як задобро-миру.

Iван витрiщив очi, але так дивно, що син побiлiв i подався назад, та й
поклав

голову в долонi i довго щось собi нагадував. Устав iз-за стола, пiдiйшов
до

жiнки i взяв ïï за рукав.

Стара, гай, машiр iнц, цвай, драй! Ходи, уберемоси по-панцьки та й
пiдемо

панувати.

Вийшли обоє.

Як уходили назад до хати, то цiла хата заридала. Як би хмара плачу, що
нависла

над селом, прiрвалася, як би горе людське дунайську загату розiрвало
такий був

плач. Жiнки заломили руки i так сплетенi держали над старою Iванихою,
аби щось iзгори не впало i ïï на мiсцi не роздавило. А Михайло
ймив Iвана за барки, i

шалено термосив ним, i верещав як стеклий.

Мой, як-єс газда, то фурни тото катранє з себе, бо тi
вiполичкую як курву!

Але Iван не дивився в той бiк. Ймив стару за шию i пустився з нею в
танець. Польки менi грай, по-панцьки, мам грошi!

Люди задеревiли, а Iван термосив жiнкою, як би не мав уже гадки пустити
ïï живу

з рук.

Вбiгли сини i силомiць винесли обоïх iз хати.

На подвiрю Iван танцював дальше якоïсь польки, а Iваниха обчепилася
руками

порога i приповiдала:

Ото-мси тi вiходила, ото-мси тi вiгризла оцими ногами!

I все рукою показувала в повiтрю, як глибоко вона той порiг виходила.

Плоти попри дороги трiщали i падали всi люди випроваджували Iвана. Вiн
iшов зi

старою, згорблений, в цайговiм, сивiм одiнню i щохвиля танцював польки.

Аж як усi зупинилися перед хрестом, що Iван його поклав на горбi, то вiн
трохи

прочуняв i показував старiй хрест:

Видиш, стара, наш хрестик? Там є вiдбито i твоє намено. Не бiси, є i моє, i

твоє…