Василь Стус. Мотиви лiрики

Поезiя В.Стуса помiтне явище не тiльки в украïнськоi лiтератури, а
й в суспiльному життi краïни. Талант поета, його трагiчна доля,
боротьба з тоталiтарним режимом за нацiональну незалежнiсть
Украïни, вiдродження духовностi та iсторичноï памятi все це
викликало i продовжує викликати iнтерес до творчостi поета. Його
вiршi позначенi глибиною почуття i думки, самобутнiстю творчого почерку.
Вони свiдчать про могутнє обдарування митця, глибокий фiлософський
розум, безмежну любов до рiдного краю i незламнiсть духу.
У зошитах Стуса є запис про те, що за ним завжди стоïть
Украïна , ïï пригноблений народ. Ця думка, висловлена
поетом на чужинi, у каторзi, стала життєвим i творчим кредо митця.
Рiдна Украïна була його поетичною музою i його постiйним нестерпним
болем. Поета хвилювала проблема добра i зла у суспiльствi, яке живе за
несправедливими законами. Кожен його вiрш це роздум над мiсцем людини у
такому суспiльствi (Не можу я без посмiшки Iвана):
Сидять по шпарах всi мужi хоробрi,
Всi правдолюби, чорт би ïх побрав!
Немає в украïнськоi лiтератури двох настiльки подiбних,
творчою i життєвою долею поетiв, як Шевченко i Стус. Обидва,
безмежно люблячи свою краïну, були незламними у боротьбi за
ïï визволяння. Караюсь, мучксь, але не каюсь, — цей
вислiв Великого Кобзаря можемо смiливо вiднести i до творчостi Стуса.
Продовження традицiй Шевченка легко знаходимо у поезiях Стуса. З рядкiв
вiрша Як добре те, що смертi не боюсь я перед читачем постає образ
патрiота — бiйця, який з гiднiстю звертається до неправедних
суддiв:
Як добре те, що смертi не боюсь я
I не питаю, чи тяжкий мiй хрест.
У поезiï автор висловлює свою громадянську позицiю. Вiн
свiдомо обирає життєвий шлях, сповнений добра, любовi,
благородних вчинкiв в iмя Украïни i ïï народу. I не
розкаюється в цьому. Бiблейний образ хреста, використаний автором
у вiршi, лише пiдкреслює правоту i чистоту його помислiв.
Украïною поет жив i марив на чужинi. Ця любов була сенсом його
життя, а вiддаленiсть вiд рiдного краю тiльки посилювала ïï.
Але для Стуса поета любити рiдну землю це не лише милуватися нею чи
просто оспiвувати. Справжня любов до Батькiвщини це свiдома боротьба за
ïï незалежнiсть. Вiн пiдтверджував цю тезу кожним днем свого
трагiчного життя. Роки заслання не змiнили нi самого поета, нi його
музу. У нього був народ, чиï муки — то єдина поетова
скорбота: я мушу стояти на тому, на чому досi стояв. Безмежна любов до
Украïни поєднується з любовю до найрiднiших людей:
матерi, дружини, сина (Наснилося). За допомогою виразноï
персонiфiкацiï бреде зоря сновида i приблуда автор вiдтворює
образ рiдноï природи як щедрого дару, який треба вмiти зберегти.
Рiзкий контраст: страшний холод Сибiру i тепле свiтання над Припяттю
тiльки допомагає поетовi увиразнити думку. З цим вiршем за темою
перегукується поєзiя У порожнiй кiмнатi. Поет лине думкою до
залишеноï на волi дружини, яка чекає i страждає вiд
такого довгого чекання. За формою вiрш нагадує народнi голосiння,
адже до коханоï людини нi пройти, нi спитати, нi дороги знайти. Але
для Стуса особистий бiль завжди поєднується зi вселенським.
В оригiнальному образi коня на арканi поет
висловлює своє глибоке периконання в тому, що потрiбно
кожноï хвилини боротися за волю i справедливiсть. Однак знову i
знову повертається вiн до Украïни, бачить ïï у
синьому маревi льону (У цьому полi синьому, як льон).
Цей вiрш казковий образ рiдноï землi, для змалювання якоï
митець користується традицiйними народнопiсенними засобами. Раптом
лiричному герою, з яким ототожнює себе поет, здається, що на
безмежному полi зявляються сто чорних тiней символ загрози i небезпеки.
В його душу закрадається страх i думка про те, щоб стежку власну,
нiби дрiт, згорнути. Але цi сумнiви лише на хвилину, герой рiшучий у
своєму прагненнi.
Вистояти. Вистояти. Нi стояти.
Тiльки тут. У цьому полi.
Любовю до Украïни, смутком i журбою за нею пройнятi i багато iнших
поезiй Василя Стуса (За мною Киïв тягнеться у снах, Посоловiв од
спiву сад). У вiршi На полимськiм морозi калина побачена на далекiй
чужинськiй пiвночi калина, що зацвiтає рудими слiзьми,
викликає спогад про рiдну землю. Знову в основi вiрша прийом
контрасту: протиставлення волi й неволi, рiдного краю i чужини. Звичайнi
образи насправдi багатозначнi, викликають складнi асоцiацiï. Поезiя
пiдноситься на новий рiвень фiлософського узагальнення, поет
сприймає свiй життєвий шлях з громадянською мужнiстю i
гордiстю вiрного сина свого народу. Звертаючись до нього, нiби
передбачаючи свою долю, Стус написав:
Народе мiй, до тебе я ще верну,
I чесно гляну в чеснi твоï вiчi,
I в смертi з рiдним краєм порiднюсь.
Так i сталося. Поет повернувся до рiдного народу холодним осiннiм днем
1989 року. Украïнська земля прийняла у материнськi обiйми свого
стражденного сина.
Поезiя В.Стуса стала мистецьким явищем, значення якого важко переоцiнити
для нашоï краïни, ïï сьогодення i майбутнього. Поет
пiднявся своïми творами до свiтових вершин, залишаючись при цьому
глибоко нацiональним творцем. Украïна була музою митця, яка
надихала його у найтяжчi хвилини на творчiсть, додавала вiри у
справедливiсть тiєï справи, якiй вiн присвятив свое життя:
Народе мiй, до тебе я ще верну, як в смертi обернуся на життя.